Чтение онлайн

— Ну давай, вирішуй, — Віка підвелася. — Схаменешся вже на пенсії, в оточенні псів та котів, і нікому буде й склянки води тобі подати. Ти дурна, чи що? Тобі заміж треба! А ти стоїш, уся закута у панцир своєї порядності, і спокійно дивишся, як з-під носа вислизає останній, щоб не сказати, єдиний шанс!

— Заміж мене ніхто не кличе, — тихо зізналася Яна. Вікторія підійшла до сестри ближче, трохи схилила голову, щоб зазирнути їй в обличчя.

— Поки що — так. Та якщо мудро поведешся, тебе покличуть. Не сумнівайся.

— Справді? І хто ж?

— Дмитро. Ти повір мені, я його давно знаю. Він порядний чоловік, не легковажний… Буде зобов’язаний з тобою одружитися!

— Звучить, як давнє похмуре пророцтво, — здригнулася Яна.

Віка знизала плечима, — ну, це життя, а не кіно. Зрозумій і змирися з цим, люба. Цнота як така нічого не варта.

— А я й не стверджую, що це якась відзнака. Просто людина, розбещена у сексуальному плані, вкрай рідко здатна на відданість чи вірність.

Вікторія хрюкнула щось нерозбірливе.

— Що-що? — Не розібравши сказаного, перепитала Яна.

— Кажу, що вірність і відданість давно нікому не потрібні. Кожен сам по собі, кузино. Кожен сам за себе.

Яна зітхнула. — Віто, я розумію, що ліжко, секс — це дуже важливо. Та геть не можу втямити, чому слід починати саме з цього. Я інакше це уявляла.

— Так, аякже. Хто б сумнівався, — сестра була вся втілення сарказму. — Як типово для тебе: уявляти те, чого насправді ніколи не було. Як воно, у мріях? Спершу квіти і коштовності?

— Ні. Спершу — довгі прогулянки і не менш довгі розмови ні про що і про все на світі. Спогади, спільні інтереси, теплі погляди, перші обійми, поцілунки, вечірні зорі, одне на двох морозиво, і…

Вікторія вибухнула, не витримавши й півхвилини.

— Що ти верзеш? Блекоти об’їлася? Де ти зараз таке бачила? Де?! У книжках своїх чи по телевізору?!

— А ти хочеш мене переконати, що нині всі, ледве познайомившись, до ліжка стрибають?!

— Майже всі, — авторитетно запевнила Вікторія, анітрохи не знітившись. — Час такий. Романтика вийшла з моди.

— Тим гірше для людей. А любов? Вона також вийшла з моди, сестричко?

— Я не знаю, — Віта поправила біле хвилясте волосся, надзвичайно, як для неї, скуйовджене. — Не стикалася з нею.

— Ти ніколи нікого не любила? — вжахнулася Яна.

— Ні, ніколи і нікого, крім себе.

— Мені шкода.

— Себе пожалій. Я чудово сплю і добре виглядаю, а на тобі лиця немає.

— І тобі ніколи не хотілося?..

— Закохатися? Ні. У моїй реальності все продається і купується, і знаєш, що? Іншої реальності не існує.

— Я не вірю, — Яна стояла на своєму. — Так не буває. Не може бути. Ти перебільшуєш.

— Ні, на жаль, тому й переймаюся…

— Чому?

— Бо Дмитро — далеко не найгірший варіант. І секс із ним — не найстрашніше, що може трапитися з жінкою. Гляди, як би потім не довелося лікті кусати, якщо проґавиш його.

— Я хотіла б упевнитись, що він мене любить. Він казав мені це, але…

— Не повірила.

— Я хочу вірити. Хочу і боюся.

— Яно, зараз я скажу тобі те, що ти мусиш затямити раз і назавжди. Діма тебе кохає, наскільки взагалі здатен кохати мужчина. Ти вабиш його, притягуєш, цікавиш… Те, що буде далі, і те, чим усе закінчиться, залежить виключно від тебе. Будеш грати черницю — лишишся ні з чим. А даси собі трохи волі, зайдеш далі, ніж звичайно — і хлопець буде твій. З усіма тельбухами. Секс цементує стосунки.

— Коли є що цементувати. Скажи, а ти з Джемалом спиш?

Проти очікування, Віта не образилася.

— Уже ні. А ти ним цікавишся?

— Ким? Хлопцем твоїм?! І у кого з нас хвора фантазія?..

— Ти ж не про це хотіла спитати?

— Це не питання, а твердження. Ваші стосунки, якщо вони взагалі були, секс не врятував.

— Твої порівняння ще гірші, ніж припущення. Щодо Джемала у мене були суто меркантильні інтереси.

— Він що, розорився?

— Ні, та знаєш, як воно буває — завжди знайдеться хтось багатший.

— Ігор мав рацію. Ти б уже на Біла Гейтса замахнулася, чи що…

— Ах, Ігор, — замислено промовила Віка, незважаючи на шпичку сестри. — Я так і думала. Вірніше, я цього боялася. Ти що ж, сохнеш за цим сільським дядьком?

— Ні за ким я не сохну, — почервонівши, заперечила Яна.

— Тим краще для тебе. Бо Ігор твій дорогоцінний тільки язиком плескати вміє. А як лишишся з ним, то приставить тебе до корів, свиней, собак, ти й газети не встигатимеш читати, не те, що книги свої… Думай, сестро. Я тобі добра хочу.

Несподівано для самої себе Яна розчулилась.

— Дякую. І ти… тобто я… ти нічого не кажи Дімі, але… я це зроблю.

— Прошу?

— Я буду з ним. Скоро. Завтра. Я просто хочу дізнатися, як це, коли тебе справді хочуть, саме тебе, і… коли тебе обнімають…

Стиснуті вуста Вікторії пом’якшали, напіввідкрились в посмішці.

— От і добре. Вір мені — ти не пошкодуєш.

Віта змушувала себе йти спокійно, хоча всередині усе співало від щастя, і хотілося щоб спів цей вирвався назовні, затанцював у вузькому довгому коридорі другого поверху, відбиваючись від стін, щоб усі знали про її тріумф!

Ось чого вона досягла, звичайна сільська дівчинка, середнячка, безталанна в усьому, окрім вміння подати себе. Ось що може людина, не обтяжена безглуздими нормами так званої моралі!

Усе складалося добре, як ніколи, але прийшов час зробити останній хід. Віка підійшла до Лідиної спальні, прислухалася. Здається, сестра вже на місці, вовтузиться, наводячи лад у своїх численних речах.

Незважаючи на свою ефектну зовнішність та посаду стиліста у провідному салоні краси обласного центру, в чомусь Ліда залишалася такою собі квочечкою, хазяйновитою, досить спокійною, і вміла вдовольнятися тим, що має.