Чтение онлайн

— І часто ви гуляєте на «шпильках»? — огризнулась Вікторія.

— Ні, зате я часто бачу таких, як ви, — загадково відказав Ігор. — Куди частіше, ніж мені б хотілося.

Утім, реакція банкіра, хоч і забарилася, зате була саме такою, на яку чекала Віта.

— Біднесенькі ноженята, — аж зайшовся від співчуття Андрій. — Находилися, змучилися… Такі ніжки слід берегти! Люба, якщо дозволите, я готовий нести вас на руках аж до самісіньких печер.

— Дякую, не треба, — мужньо відмовилася Віка з таким виразом обличчя, ніби була солдатом, що вирішив стояти до останнього патрона. — Я сама. Ох! — цей стогін, повний болю та страждання, розчулив твердочолого банкіра до сліз.

— Ну тоді хоч зіпріться на мене. Я вас підтримаю. Отак, — охопивши дівчину за тоненьку, мов у оси, талію, примовляв він. — Отак, ось так буде добре. — І звертаючись до Ігоря, попросив, — може справді трохи стишимо хід?..

Віта скромно потупилася, та за мить озирнулася на Ліду, підморгнула і розпливлася в широченній усмішці.

Від цього видовища Джемала пересмикнуло, та він і тут змовчав, тільки сильніше стиснув губи.

Яні, що перебувала досить далеко від епіцентру подій, було видно не все, та вона цього й не потребувала, бо добре знала Віту і розуміла: якщо тій чогось закортіло, байдуже, чого саме, вона це отримає за будь-яку ціну. А вже партію свою розіграє, як по нотах. Своєрідний, але талант.

— Яночко, а в тебе ноги не болять? — поцікавився Дмитро.

— Ні, хіба я скаржилася?

— І не поскаржишся, я впевнений — із твоїм характером. Будеш страждати мовчки.

— Ні, візьму мегафон і кричатиму про те, що мені погано на весь ліс. Як на мене, неввічливо перекладати власні проблеми на чужі плечі. Хоча мотиви Віти мені зрозумілі.

— Мені теж, — сказав Діма і взяв Яну за руку.

У цю мить озирнувся Ігор. Реагуючи на прохання Андрія він таки стишив ходу.

Яні чомусь стало неприємно, так, ніби її впіймали на якомусь неймовірно жахливому вчинкові. Вона спробувала заспокоїтися, говорячи собі, що, по-перше, Ігор міг і не помітити цього невинного жеста — теж мені, подумаєш, дві руки сплелися, що тут такого? — а, по-друге, її стосунки з Дмитром нікого не обходять. Вона не зобов’язана звітуватися навіть перед батьками — що вже казати про нього! Хай прибереже своє презирство для тих, хто на це заслуговує! Мораліст знайшовся! Невже сам святий?

Святий він чи грішний, але не тисне на тебе, промайнула зрадницька думка. І, перш ніж Яна встигла відігнати цю думку, та швидко додала — а ще не вимагає від тебе того, до чого ти ще не готова. Адже ти не готова! Ну, давай, зізнайся у цьому бодай самій собі. Для чого себе дурити? Це ж не те, чого ти хотіла, не те, про що ти завжди мріяла… І Діма — теж не той. То навіщо він тобі?

Яна зціпила зуби, всерйоз побоюючись, що закричить, якщо не зробить цього. Капосна моральність прокинулась!.. Дуже вчасно, що й казати! Та й хіба не дивні ці розмови із собою? Ні, як не крути, а Віта має рацію — будь-яке чекання народжується з порожнечі та й складається також із порожнечі. А, крім того…

— По суті, мені немає чого втрачати.

— Що, золотко?

Прекрасно. Вона знову говорить вголос.

— Нічого, Дімо, усе гаразд. Скоро вже печери?

— Не знаю. Давай спитаємо у того Сусаніна. Гей, дядьку, довго ще нам йти?

— Ви, юначе, можете прийти хоч зараз, — у тон запитання відгукнувся Ігор. — Якщо не заткнеться. А решта буде на місці через десять хвилин.

Печери, до яких вів Ігор, були відкриті не так давно, і тому не встигли обрости інфраструктурою. У Віки цей факт викликав істерику — принцесі закортіло мінералки! Коли спуск виявився звичайнісінькою діркою у землі посеред поля, а на полі не знайшлося жодної крамнички, Віта заголосила.

— А чому ти не взяла воду з собою? — спитала Яна, подаючи вередливій кузині пляшечку «Миргородської». Та жадібно ковтнула.

— А навіщо? Я думала тут, як у цивілізованих країнах, усе можна купити на місці!

— А ти ніколи не ходила в походи?

— Куди Янко? Ти ще про «Зарницю» згадай!

Яна лише руками розвела. Та коли їхня гоп-компанія, подолавши вузький лаз, опинилася нарешті під землею, навіть Вікторія перестала скиглити.

Печера, до якої вони ввійшли, нагадувала казкову кімнату в прекрасному палаці — з високими склепіннями та білуватими матовими стінами, з яких подекуди стирчали кристалічні камінці, а замість мармурового фонтану в центрі цього нерукотворного дива било мінеральне джерело. Згори звисали чудернацькі товсті бурульки. Віта напружилась, згадуючи, як вони називаються.

— Стіл… стул…

— Сталактити, — допомогла Яна без задньої думки. — А ті, що ростуть знизу, називаються сталагмітами. Це краплі води з вапном падають зі стелі, а потім застигають.

— А ти ніколи нічого не забуваєш і не плутаєш? — прошипіла Аня, — вічно треба показати, яка ти розумна.

— Авжеж. Шкода, що мозок — не цицьки, силіконом не виправляється, — відрубав Геник, відвернувшись від подруги. Анна розгубилася. Озирнулася довкола, наче вишукувала союзників, але не знайшла, і прохально мовила до Євгена:

— Але ж вона хизується тим, що знає.

— Яна? Хизується? — Геник зітхнув. — Я, мабуть, здурів, коли покликав тебе до себе, Аню. І ти дійсно хочеш бути психологом? Прагнеш розумітися на людях? З такою інтуїцією довго не живуть!

Анна промовчала. Ігор між тим виклав з наплічника велике простирадло та пакет із якимись припасами.

— Пропоную зробити привал перед тим, як ми будемо спускатися далі — а ми ж будемо, чи не так?

Усі радісно загули, підтверджуючи, що так.

— Маємо набратися сил і перевести дух.

— Скажіть, а чи правда, що стіни нижніх печер щось таке випромінюють, що має лікувальний та омолоджувальний ефект? — із зацікавленням спитала Ліда.

— Щира правда, — кивнув Ігор. — Бажаєте випробувати?

— Ще б пак!

— Але навіщо, Лідо? — галантно поцікавився Джемал. — Невже хочете стати немовлям?

Від компліменту Ліда зашарілася. Віта ж скривилася, мов кислицю надкусила — будучи з невмирущої породи собак на сіні, вона не зносила, якщо їй не належала абсолютна увага.

— До речі про спуск, — згадав Ігор. — Кого я просив нести мотузки?

— Мене, — буркнув Антон, опускаючи очі.

— Ну й де вони, насмілюся спитати?

— Там, біля входу. Я їх залишив, ну… щоб…

— Руки були вільні, — підказав Джемал. — Хотів ущипнути Ліду.

— Я не… А як ти знаєш?

— Бо переплутав і вщипнув мене.

Усі засміялися — окрім Ліди та Яни. Та й Джемал, хоч і посміхався до Антона, аж ніяк не виглядав розсмішеним.