Чтение онлайн

— Радій, що помилився, — стиха додав він так, щоби його почув лише Тоша.

— Що ж, не всі помилки варто виправляти, але цю — доведеться, — оголосив Ігор. — Я принесу мотузки, бо далі без них не обійтися. Джемале, пильнуйте за ліхтарем, — він поставив на ґрунт невелику, але дуже потужну переносну лампу. — А ви, Яночко, за Демом. Я миттю. Ви навіть скучити за мною не встигнете.

«Встигну», — раптом подумалося Яні. Вона страшенно знітилася і кивнула, не будучи певною, кому саме адресує цю репліку — собі чи усій компанії.

Ігор повернувся швидше, ніж планував. Мотузки, щоправда, лежали аж ніяк не біля входу, а метрів за сто від нього, але чекати від Антона якихось чітких координат не випадало.

Ігор схопив мотузки в оберемок… і замислився.

Навколишнє поле густо поросло якимись жовтенькими та синіми квіточками, і він подумав, а чи не зібрати букет для Яни. Вона зрадіє, і йому буде приємно. Хоча вона тут із Дмитром, і той усіляко це підкреслює, вдає з себе заледве не нареченого Яни. У Ігоря склалося виразне враження, що дівчина довірилася пройдисвітові, і не тому, що дурна, а лишень за браком досвіду.

Ігор стримувався з останніх сил, щоб не влазити у їхні розмови, не зачіпати Дмитра і не дивитися на Яну. Здебільшого це йому вдавалося, та коли він помітив, як Діма по-хазяйськи згріб Янину руку в свої клешні і масно всміхнувся, нестерпно захотілося зіпсувати модельному хлопчикові голлівудський вишкір.

Дмитро фальшивий, наскрізь фальшивий, ця підробка не заслуговує на Яну… на його дівчинку. Відразу, з першої миті, відтоді, коли Ігор побачив її всю у сльозах, поруч зі збентеженими Демом та Цезарем, він думав про неї так, і тільки так. Моя дівчинка, моя красуня, моя маленька… І був би він певен, що Дмитро — гідний, порядний чоловік, який подбає про Яну і ніколи її не образить — бачить небо, відступився б. Зрештою, він значно старший за неї. Але віддати Яну манірному Дімочці — усе одно що кинути кошеня під танк. Він цього не зробить. Просто не зможе. Це занадто навіть для нього.

Ігор зібрав-таки букет, невеличкий, досить скромний і дуже милий. Квітуче втілення Яни.

Закинувши мотузки на плече, він, обережно тримаючи квіти, рухався вузьким лазом до першої печери, де на нього мало чекати товариство, і майже досяг мети, коли почув чоловічі голоси. Один з них щось бурмотів про Яну. І про якесь парі.

Ігор завмер і прислухався.

— Я тобі не вірю, — це Антон. Сипить, хрипить, але, як завжди курить — ароматний дим залоскотав Ігореві ніздрі так, що він ледь не чхнув. — Де докази?

— Докази отримаєш цієї ночі, — а це мажор Діма. Цікаво, про що йдеться?

— І які ж? Покажеш мені закривавлене простирадло?

Ігор уже не просто завмер, а закам’янів, мов та велетенська брила солі, за якою він сховався. Тільки не це. Він відмовляється вірити у те, що існує на світі мерзота, яка грається честю так, ніби слово з сірників складає.

— Ну навіщо ж ця феодальщина? Вийдеш на балкон, він широкий, ти ж бачив…. Я уточню о котрій. Підійдеш до мого вікна, я штори затягну, але не щільно. Сам переконаєшся. Яна — моя цяцька, а ти мій боржник.

— Чорт! Зараза! — вилаявся Антон. — От коли не щастить, то в усьому! Мало що до Лідки цей араб клеїться, так я ще й штуку баксів втрачаю! Проте, — тут юнак гидко хіхікнув, — ще не втратив, правда ж? Доживемо до вечора…

— Це справа часу.

Ігореві здавалося, що він перетворився на суцільний гнів. У грудях щось заболіло, скроні немов лещатами хтось затиснув… А розмова двох вилупків тривала.

— Як тобі вдалося, поясни? Така недоторкана ходила, що куди ваше діло, а тепер — бац! — і впала тобі до ніг… Поділися досвідом, може, я твій метод до Лідки застосую.

— Навряд чи. Ти Джемала не переб’єш, Тохо, він багатий, а ти просто при грошах. Та все ж тримай секрет — згодиться на майбутнє. Сам би я так скоро не впорався. Віка допомогла, як і обіцяла.

— Серйозно? А хіба ви з нею не…

— Було кілька разів. Ну то й що? Це тільки секс — нічого особистого. Знаєш, французи кажуть, з кимсь переспати — ще не привід для знайомства.

Антон хмикнув.

— І що зробила Віка?

— Провела виховну роботу з Яною. Мізки їй припудрила. Типу, ти йому віддайся, а він за це на тобі ожениться!

— А ти що? — Ігор цього не бачив, та міг дати руку на відсіч, що очі мокриці на ім’я Антон аж палають від нездорового збудження. — І та курка повелася?!

— Як два пальці об асфальт! Уявляєш? Хвора на всю голову…

— Ти дивись, обережно, — роздумливо мовив Антон. — Ще вчепиться в тебе, як воша, керосином не виведеш… Брату поскаржиться. Та й вчити доведеться всього, вона ж у ліжку, зуб даю, ні хрена не вміє…

— Та дурне діло не хитре. Навчиться у процесі. Не до гарему готую, зійде. Що ж до Горенка… не вірю я, що вона йому жалітися побіжить. Застидається, згадаєш мої слова. Бідна, але горда. А, крім того, я теж не пальцем роблений. Усе красиво проверну. Трахнемося, сльозу пущу, мовляв, дякую за високу честь бути у тебе першим, і таке інше… Потім поїду до Рима, дзвонитиму їй… раз у три дні, щоб не сильно хвилювалася. А там зникну. Я тут маю досвід, не переживай.

— А цей, ну як його… той гібрид свинопаса й альпініста, що за шнурівками поперся, тобі справи не перепсує?

— Хто, Ігор? — Діма так здивувався, ніби почув, що його суперником став телеграфний стовп. — Ти як ляпнеш щось, хоч стій, хоч падай.

— А чого? — пробурмотів ображений Антон. — Він до Яни небайдужий, це ж видно… Ще відіб’є в останній момент… Що тоді будеш робити?

— Нічого. Бо такого не буде ніколи. Н-і-к-о-л-и!

Голоси стали віддалятися, затихати. Ігор ще якийсь час стояв за брилою, зусиллям волі вгамовуючи несамовите серцебиття. Він навіть не помітив, що квіти випали у нього з рук і тепер зів’ялими сонечками лежать на глевкому дні печери. Він не зауважив і того, що мотузки сповзли з плеча і зависли на ліктьовому згині, боляче перетиснувши судини… Лиш пригадавши все, що він колись чув про контроль над емоціями, Ігореві вдалося сяк-так вгамувати свою розбурхану свідомість.

— Кажеш, я тебе не зупиню? — сам до себе вголос промовив чоловік. — Ну-ну. Казав сліпий, побачимо.

Ігореві знадобилося багато витримки, щоб вислухати змову двох вилупків і нічим не виказати себе, та ще більше — аби згодом, дивлячись на Діму, Віту та Антона, вдавати, ніби нічого не трапилося.

Ігор вирішив думати тільки про спуск до нижніх печер. І він досить швидко опанував свої емоції так, що ніхто, крім Дема, не помітив у ньому жодних змін.

Демон же, що лишився у верхній печері, так легко не піддався на оманливий спокій свого хазяїна: спершу пес глухо гарчав, обертаючись до Дмитра, далі заходився попискувати і розгрібати лапами глиняний ґрунт.

— Що це з Демом? — стурбовано запитала Яна, спостерігаючи за поведінкою собаки.

— Могилу комусь риє, — реготнув Діма. — Гробар…

— Біда, коли язик поперед розуму біжить, — не втримався Ігор. — Такий господарю і без заступу яму вириє…

— Ось не треба мене лякати, — відмахнувся Дмитро. — Давайте ліпше вибиратися з цих катакомб. Влаштуємо пікнік там, під сонцем, відпочинемо культурно, вип’ємо… Що його баньки лупити на різні скелі та бурульки!