Чтение онлайн

— Знаєте, — Віта схилила голову, кокетливо позираючи на Ігоря з-під густо нафарбованих вій, — а ви значно симпатичніший, ніж той полковник.

— Знаю, — незворушно погодився Ігор. — У мене значно грубіший гаманець.

— А собаки? — раптом спитала Яна тихесенько, майже пошепки, але Ігор почув. Усміхнувся до неї.

— А що — собаки? Навіть такі бездушні банкіри, як я, мають свої слабкості. Доки я не зустрів тебе, моєю єдиною слабкістю були Дем і Цезар. Пси взагалі значно кращі за людей. З часом ти це зрозумієш. Ти поїдеш зі мною… до мене?

— Так.

— Я безмежно щасливий це чути. І жодних спокус, — Ігор на мить замовк, а потім рішуче продовжив, — Яно… ти вийдеш за мене заміж?

Яна сонячно посміхнулася, витираючи сльози.

— Ні.

— Як? Чому?

— Бо шлюб без спокус чимось нагадує сухий корм для собак.

Очі Ігоря знову стали теплими і кольору кави.

— Мушу погодитися. Тоді список спокус обговоримо…

У передпокої вже звично Ігоря ледь не збив із ніг Вінні.

За рік пес вимахав з добре теля, та й характер його повністю відповідав зовнішності. Був білим і пухнастим, доки справа стосувалася хазяїв. Коли ж Вінсентові марилась якась загроза чи для Ігоря, чи, не приведи Господи, для ним обожнюваної Яни, у собаці миттю прокидався хижак.

Але сьогодні, ретельно обнюхавши квіти, що приніс Ігор, Вінні вирішив, що вони цілком безпечні, миролюбно чхнув і почав облизувати господаря і букет.

Сміючись, Ігор відіпхнув від себе пса. Найменше він хотів дарувати Яні пожовані троянди.

— Люба, ти вдома?

— Так. Прийшла десь з годину тому, — Яна визирнула з вітальні, підійшла до чоловіка, цмокнула його у щоку і здивовано запитала:

— Хто це тебе вже цілував?

— Здогадайся з трьох разів.

— Вінні, розбишако, твоя робота?..

Пес відвернувся і замахав хвостом, усім своїм виглядом показуючи, що він не розуміє, про що йдеться. Чорні очі були такими печальними, які бувають тільки у поранених: подивіться, мовляв, як на мене бідного, увесь час зводять наклепи.

Цілуючи дружину, Ігор віддав Яні квіти і мовив, — Вітаю з річницею, люба.

— Дякую. Я накрила на стіл. Як пройшов твій день?

— Ти справді хочеш це знати?

— Ну, — Яна засміялася, на її щоках заграли чарівні ямочки, — як інакше я переконаюся, що ти фахівець, справжній банкір, а не який-небудь полковник у відставці?..

— А навіщо тобі ця певність?

— Та й справді. О, загадала, я тут мала трохи вільного часу і подумала, що можу порадитися з тобою щодо облігацій державного займу.

— Будь-коли, — посміхнувся й Ігор. — А що у тебе в школі?

— Усе чудово. Готуємося до нового навчального року. Підручники отримали… — Яна усміхнулася, — ти справді хочеш це знати?

— Помираю від бажання.

Яна погрозила Ігореві пальчиком.

Стіл, дбайливо накритий Яною, прогинався від різноманітних страв. Поміж порцеляни стояли срібні канделябри зі свічками та кришталеві келихи, наповнені вином. Почесне місце у центрі займав вишневий пиріг зі збитими вершками. Ігор побачив його відразу, щойно увійшов, уже перебраний в домашнє. Усміхнувся і зауважив:

— Той самий пиріг…

— Той самий… Сідай. Що тобі покласти? Налий вина. — З любов’ю у голосі господарювала Яна.

— Прошу, — слухняно виконував накази чоловік.

— Ти читав останнє число газети «Проспект»?

— Я не читаю жодне число цих проспектів. А що?..

— Та нічого, я так спитала.

— Стид родині, Яно Миколаївно, — жартома обурився Ігор. — Ви берете до своїх ніжних ручок цю макулатуру?! Та у той листок навіть оселедця загорнути не можна, бідна риба відразу здохне!

Вінні, що просочився до вітальні, гавкнув на знак підтвердження.

— Взагалі-то я з тобою згодна. З вами обома, — Яна значуще зиркнула на пса. — Але… знаєш, позавчора там надрукували замітку про нашу Вікторію.

— Дякувати небу, Вікторія — не наша, і ніколи не була такою. А замітка велика?

— Ні. Що називається, три рядки…

— І що ж пишуть про цей білявий нулик, що небезуспішно маскується під світську левицю, гранд-даму, чи як її там?

Яна помовчала, а потім урочисто промовила:

— Це щодо її шлюбу з італійським графом…

— Я навіть не чув, що вона вийшла заміж, — здивувався Ігор. — Цей граф що, очолює італійську спілку сліпих?

— Ні, навряд чи. Судячи з усього, зовнішність Віки була основою його вибору.

— Ну й що сталося? Пані супермодель спала з лиця?

— Ні. Але граф — його звуть Луїджі — розлучився з нею!

Ігор пильніше глянув на Яну.

— Мені здається, чи ти зловтішаєшся?..

— Ну що ти, ні, я б ніколи… — але Яна зупинилася, задумалася а далі додала, — а знаєш, так, зловтішаюся… Розумію, що не треба. Але як там сказано «я людина, і ніщо людське мені не чуже».

— А причина розлучення?

— Не зійшлися характерами.

— Це для журналістів. Хоча згоден, зійтися характером із Вітою може хіба Франкенштейн. Цікаво, що ж там трапилося насправді?

— Подейкують, що італієць застукав свою половину з іншим чоловіком. Здогадайся, з ким саме.

— Ні, — Ігор був шокованим. — Не може бути. Ти серйозно? З Дмитром?

Яна кивнула.

— Правда ж, дивно, як замкнулося коло?..

— Дивно? Ні. У цьому світі немає нічого випадкового. Я знайшов тебе, бо вірив, що такі зорі, як ти, ще бувають… О, до слова, про зорі, планети та подарунок. Ось, з дипломата, що стояв на підлозі, Ігор дістав красиво оформлений сертифікат з голограмою. — Учені з Кримської обсерваторії нещодавно відкрили одну планету. Невеличку таку, це, власне, астероїд, та його можна побачити у телескоп… Я добре попросив астрономів…

— Тобто дав їм купу грошей… — прокоментувала Яна.

— Ну а що такого? Куплять нове обладнання. Так от, я вмовив їх назвати ту планету «Краяна».

— Кравець Яна, скорочено, — відчуваючи, як на очах виступають сльози, прошепотіла молода жінка. — Я… не знаю навіть, що сказати… Я… Тепер у небі буде моя тезка.

— А в моєму серці будеш ти. Я кохаю тебе!