Чтение онлайн

— Я тебе зігрію.

Чоловік міцно притиснув Оленку до себе і обійняв. Вона мимоволі піддалася.

Вони танцювали повільно і мовчки. Мелодія наповнювала залу і виривалася назовні. Оленка замріялась. Їй хотілось тепла сильних чоловічих рук, погляду закоханих очей і збудливого подиху на своєму плечі. Оленка вже давно стримувала у собі безмежну ніжність і чекала. Чекала на того, хто заслуговує на її кохання. На того, хто полюбить її простим щирим коханням.

Вона торкнулась до м’якої чистої тканини чоловічої сорочки і вдихнула легкий аромат парфумів. По тілу прокотилась хвиля задоволення. Оленка спробувала уявити, що цей мужчина їй подобається. Її руки впали Юрі на плечі. Він був трішки нижчий за неї. «Як давно мене ніхто не обіймав! Як мені цього бракує! Тепла, уваги, підтримки!»

— Ти чудово танцюєш, — несподівано перебив її думки Юрій.

Оленку висмикнули з мрій. Вона глянула на свого партнера і посміхнулась.

— Усе залежить від партнера.

За мить музика закінчилася. Зал аплодував. А ще за якусь хвилину публіка ринула на терасу. У небі вибухнула яскрава квітка феєрверку. Золотаві, червоні, фіолетові бризки виринали на темному небі й освітлювали щасливі та задоволені обличчя глядачів.

Свято гриміло, люди посміхались. Оленка наче відірвалась від землі і злетіла наверх до різнобарвних зірочок і бульок, які посміхались усіма кольорами веселки.

— Ходімо, — прошепотів новий Оленчин знайомий, притиснувшись надто близько.

Оленка вивільнилась з нав’язливих обіймів і, не розуміючи у чому річ, глянула на Юрія.

Феєрверк затих і гості повільно рушили назад до зали.

Юрій наблизився і, легко провівши ребром долоні по Оленчиних бедрах, прошепотів, — тут наверху є затишна кімната для нас, — чоловік недвозначно підморгнув.

Оленці стало бридко від його тваринного погляду. А тільки що вона танула в обіймах цього чоловіка, а він… такий як і всі.

— Пішли, Юрій злегка ляснув Оленку нижче талії, він роздягав її поглядом.

— Ні!

Оленка розгублено кліпала очима і намагалася вивільнитись із нестерпних обіймів оскаженілого чоловіка. Її «ні» прозвучало твердо, занадто твердо для багатого впливового підприємця, який звик отримувати все, що захоче.

Юрій схопив Оленку за талію і потяг до сходів.

Дівчина пручалась, на очах проступили сльози. Вона металась, розмахувала руками, відштовхувала нападника.

Натовп затих. Юрій, повільно повернувши голову, миттю відпустив Оленку. Він випростався, підняв голову і поправив сорочку. Густі брови насупились і чоловік зневажливо глянув на Оленку.

Дівчина відвела погляд.

— Шльондра, — презирливо сплюнув він крізь зуби.

— Що ти сказав? — З натовпу почувся сильний чоловічий голос.

Високий чорнявий чоловік підійшов до Оленки і заступив її своєю широкою спиною.

— Юрію, негайно перепроси дівчину. Вона тут така сама гостя як і ми, — ніби наказав Оленчин рятівник.

Він навис над набагато нижчим за нього кривдником і погрозливо захитав головою.

— Славку, ти чого? — Улесливо заусміхався Юрій.

Юрій глянув на Оленку. Вона перелякано тулилась до перил. Її сукня тепер не надто відрізнялась на фоні посинілої шкіри. Із зачіски вибилось кілька неслухняних пасем волосся.

— Це ти чого, перепроси дівчину, — дещо з притиском повторив несподіваний захисник.

— Дівчину? — Вдаючи здивування, перепитав Юрій. — Та це не дівчина, а шльондра.

Оленка зажмурила очі. Вона не боялась. Ні, просто чекала поки все скінчиться.

Почалась бійка. Чоловіки вовтузили один одного, наче танцюючи на слизькій від талого снігу плитці. Підбігли інші вельмишановні бізнесмени і почали розтягувати бійців. Хтось покликав охорону. Усе затихло. Оленка розплющила очі.

Юрій одразу ж зник, а Славко, посміхаючись, підійшов до Оленки.

У нього нависла крапля густої червоної рідини над лівою бровою.

Оленка забилась в куточок між перилами і стіною.

— Ходімо. Відвезу вас додому.

Оленка чемно пішла за рятівником, наче заворожена. Внизу, біля гардероба, Оленка дістала з маленької перламутрової сумочки тонесеньку хусточку, вишиту квітами у кутку.

— Ось, — вона протягла хустинку чоловікові, — у вас брова розсічена. Білосніжна тканина забарвилась червоною фарбою.

— Гарна хустинка, — подякував рятівник і назвав себе, — Ярослав. Можна просто Славко.

Оленка глянула на нього: високий, красивий чоловік з добрими очима притискав до брови хусточку і морщив ніс.

— Оленка. І… дякую вам.

— За що?

— Ну за те, що ви… — Оленка не знала як правильно висловитись.

Ярослав не дав їй закінчити речення, — знаєте, я думаю, що бійка це поважний привід, щоб перейти на «ти».

Оленка усміхнулась і захитала голівкою.

— А взагалі нема за що дякувати. Ходімо.

Вони їхали мовчки. Ніхто не наважувався розпочати розмову. На диво мовчання ставало дедалі комфортнішим.

Оленка крадькома розглядала свого героя, користуючись тим, що його увага прикута до дороги.

Широке обличчя, смуглява шкіра і ледь помітний рум’янець на щоках…

Славко повернувся до Оленки і запитав:

— Куди далі?

Вони в’їхали у місто. «Які у нього очі! Темно сірі, з вогником, з теплим сяйвом. А вії! Темні, довгі і пухнасті. Будь-яка дівчина позаздрить», — Оленка замріялась. Їй одразу ж пригадалось нещодавнє ворожіння на Андрія у товаристві старих приятельок. «Та за кого виходити», — сміялася вона, коли витягла обручку. Марічка тоді дуже засмутилась: «Чому ти, а не я? Я ж так хочу!»

— Оленко, ти мене чуєш? Куди їдемо? — Повторив запитання Славко.

Оленка стрепенулася, — вибач, я задумалась.

— Чи замріялась?

Оленка кинула погляд на нового знайомого. Він зробив вигляд, наче нічого не сказав.

— Зараз третій поворот на право. Ось, біля заправки, — поточнила Оленка, вказуючи своєю довгою рукою у розкішній шубі на дорогу.

Славко уважно подивився на свою нову знайому. Занадто відвертий погляд як для ледь знайомих людей. Оленка посміхнулась від задоволення. «Я йому подобаюсь», — зухвало подумала вона. У ній раптом прокинулась непохитна самовпевненість.

Славко підтвердив її здогади.

— У тебе гарні очі.

Оленка заклякла, а впевненість похитнулась. Вона не очікувала компліменту. Не очікувала, що Ярослав виявиться таким швидким. Вона завжди думала для того, щоб стати близькими, людям потрібно багато часу. Але як тільки вона побачила свого рятівника, у неї зникло відчуття тривоги, зник страх. Вона наче корабель пристала до берега і затихла.

— Ти взагалі що там робила? — Перебив її думки Ярослав.

— Де? — Оленка розгублено перепитала, — на вечірці. — Працювала.