Чтение онлайн

— Я так не думаю, — Оленка обернулась і пішла геть.

Жінка, наздогнавши її, вхопила за лікоть. — Ходімо, тут за рогом є кав’ярня.

Оленка вже відкрила рот, але раптом упізнала цю платинову блондинку.

Це була Валентина Кучеренко. Оленка спам’яталась уже у кафе. Вони сиділи за столиком, а молоденький офіціант фліртував з Оленчиною викрадачкою. «Чого вона хоче? Стільки часу минуло? Навіщо вона мене знайшла», — Оленка губилась у здогадках. Їй було справді цікаво чого ж хотіла особа, через яку все Оленчине життя полетіло шкереберть. Але ж усе навпаки змінилось на краще. Оленці не терпілось дізнатися про що вони говоритимуть.

— Ну що? — Поважна дама попивала каву з мініатюрного горнятка.

Оленка скривилася, намагаючись вичавити з себе посмішку. «І справді що? Чого вона притягла мене сюди?»

— Ти думаєш що отак просто дістанеш його, — почалася атака. — Захотіла. Я тобі не віддам його. Не віддам! Розумієш?!

Оленка не розуміла, зовсім нічого не розуміла.

— Ти думаєш, якщо ти молода, то маєш право відбирати чужих чоловіків?

Оленка почала розуміти, але не могла повірити. У неї у голові не вкладалось. «Невже — це дружина Славка?»

— Ми дуже давно живемо. А ти просто захоплення, швидкоплинне захоплення. Він усе обміркує і обере родину. От побачиш.

Пані Кучеренко засмучено подивилась на дно порожнього горнятка. Вона не знала, що казати. Тактика нападу не діяла, у Оленки на обличчі застигла маска, наче вона залишила своє тіло.

— Чого ти мовчиш? Не можеш нічого сказати? Не можеш, правда? А що тут скажеш? Вкрала чужого чоловіка та й все, правда?

Оленка іронічно скривила ротик.

— Чого посміхаєшся?

Кучеренко люто подивилась на Оленку, яка похитала головою і тихо сказала.

— Мені шкода вас.

Суперниця нервово кліпала нарощеними віями.

— Офіціант принесіть віскі з льодом, — Кучеренко повернула голову до бару, а потім перемінившись в обличчі завела свою жалібну пісеньку, — ми багато пережили разом. У нас є син. Ти знаєш, що у нас є син?

— Знаю, — Оленці стало соромно.

— І тобі не шкода дитини? — Оленка відвела очі. — Ти ж також жінка. Уявляєш як мені боляче? Як мене принижено?

— Уявляю.

Пані Кучеренко наче не помітила цієї відповіді.

— Я законна дружина мушу говорити з тобою… — образитись Оленка не встигла, бо пані Кучеренко продовжувала, — так, у нас останнім часом не все гаразд. Я визнаю це… От він і шукає розради. Я пробачаю йому. Бо кохаю.

Нарешті принесли віскі. Оленці так і не випадала нагода щось сказати.

— А ти? Тобі ж потрібні тільки наші гроші.

— Ваші? — Оленка не витримала. — Ваші?

Кучеренко перелякано глянула на співрозмовницю.

— А ти що думаєш, що я виходила заміж за мільйонера. Ні, дорогенька, тоді у нього ще нічого не було.

— Але ж це ви його змушували працювати як проклятого. Це вам усього було мало й мало.

— О! Це він тобі сказав? Звичайно, якби не я, ми б досі сиділи у болоті. А ти б бігала за іншими багатіями.

— Та як ви смієте?

— Я смію. Бо я — дружина, а ти ніхто.

Оленка відчула, як клубок підступив до горла. На пальчику виблискував дорогий камінець, та чи він справді так багато означав?

— Він тобі багато чого наговорив, так? Бідна дівчинка… А ти й повірила. Та знаєш скільки у нього таких, як ти?

— Не знаю, — Оленка різко глянула на суперницю. — І я не вірю вам.

— Послухай!

— А дитиною ви зовсім не займались, а жили тільки для себе.

Кучеренко запалила цигарку, Оленка вихопила її і загасила.

— При мені не палять!

Здається більш за все саме це розлютило жінку.

— Ти що собі дозволяєш?

Оленка всміхнулась, в сумочці закалатав телефон. Оленка вимкнула.

— То він був?

— Він, — Оленка збрехала. То була Марічка. Вона ж як раз поспішала до неї на зустріч.

— Послухай, ти ще молода, — Кучеренко несподівано розкисла. — У тебе ще все буде. Знайдеш собі якогось багатенького. Їх на моделей тягне. Ти ж не знаєш, що таке справжнє життя.

— Звичайно, звідки мені знати, — Оленка саркастично спотворила голос. У неї одразу перед очима стала сцена її звільнення зі школи.

— Життя дуже складне. А ми зі Славком прожили його разом. Прожили добре. А тепер ти відбираєш моє життя.

Оленка хотіла вставити, що вони вже давно не живуть разом, але чомусь не змогла.

— Я не відбираю нічого, він сам хоче бути зі мною, — Останні підвалини Оленчиної оборони кришились. Їй чомусь стало шкода цю жінку. Нехай якою вона б не була.

— Він думає, що хоче. Повір мені. Я знаю його краще, ніж він сам себе.

— Так не буває, — Оленка похнюпилась.

— Я кохаю його і він кохає мене. Те, що він тобі говорить усе неправда, — Кучеренко наче зомбувала Оленку одними й тими ж фразами. — Відпусти його.

— Я його не тримаю. — Оленка опам’яталась: «Та що це я роблю? Чого я слухаю її? Кому я вірю чоловікові, якого кохаю чи…»

— Я наступила на свою гордість, прийшла до тебе, бо… Я хочу зберегти сім’ю.

— Це все просто слова. Я його не тримаю. Тим більше ви вже два роки не живете разом. Ви вже не зберегли сім’ю, — здавалось, Оленка більше переконувала себе, аніж співрозмовницю.

— Це не ваша справа. Вас ніколи не принижували так, як мене. Ви навіть не можете уявити через що я пройшла.

Жінки то переходили на ти, то знову вдавали ввічливість.

— А ти мене не впізнаєш? — Раптом спитала Оленка.

Кучеренко допила віскі і повільно підвела очі на співрозмовницю.

Оленка витримала її критичний погляд. Вона було вже хотіла промовчати і нічого не казати про сцену в школі, але… Але Оленка пригадала свій сіренький светрик і погляд яким Кучеренко тоді її зміряла. Тепер була черга Оленки.

— Не впізнаєте мене?

— Тобто?

— Восени вас до школи викликала вчителька математики. Ваш син погано поводився і…