Чтение онлайн

— Радше вже у Парижі.

— Щоби перетнути кордон, треба виробити нові документи, — пояснив Одноокий, ніби не зрозумівши жарту. — Надійні якісні документи на інші прізвища. Такої можливості в нас поки що немає. На кордоні нас стопудово відстежуватимуть вороги.

— А що я робитиму у столиці?

— Чекатимеш на мій сигнал. Ситуація невдовзі зміниться.

— А як ти будеш знати, де я?

— Це й не потрібно. Ти не знатимеш, де я, а я не знатиму, де ти. У випадку провалу так буде навіть краще. Просто кожного вівторка приходитимеш на вокзал і перевірятимеш камеру схову. Я запишу тобі номер, — Яра насупився, ніби щось пригадав:

— І ще одне, Міта-брате. Ти віддаси мені Камінь.

— З якої то радості?

— Тобто?

— Чому я маю віддати Камінь тобі?

— Тому що Індижка буде зі мною. Вона може спілкуватися з Каменем, а тобі він нащо?

Аргументів, які б можна було протиставити директивній вимозі Одноокого, Валерій Петрович не знайшов, але віддавати Камінь йому теж не хотілося. Тому він сказав, аби лише щось сказати:

— Я його збережу краще за вас.

— До ранку можеш з ним погратися, але потім я його в тебе заберу, — підсумував Одноокий і пірнув до намету.

Мітелик подумки обізвав себе і Яру поганими словами та заповзявся розпалювати багаття. Під попелом відчувалася дещиця перспективного жару.

Почеконіус сповідував той офісно-менеджерський «символ віри», у якому значилося, що справжній і свідомий свого суспільного покликання політтехнолог має кожної п'ятниці напиватися у нічному клубі. Щоправда, в офісно-менеджерському «символі» було суворо наказано «напиватися до зелених чоловічків», а Почеконіус завжди зупинявся на тій стадії алкогольного ралі, коли навколишні гуманоїди ще зберігають своє природне забарвлення.

Він сидів за барною стійкою і крізь замацану склянку дивився на неприємного бородатого бармена. У склянці ще бовталося грамів сто віскі, тому бармен крізь нього виглядав не таким нахабно-непереможним, як при безпосередньому баченні. Почеконіус намагався розповісти барменові про духовність, але той на всі спроби залучити його до інтелектуальної розмови відповідав лише неконструктивними «угу» та «уу».

— …От скажімо, попи, — наполягав Почеконіус, наводячи свій «віскоскоп» на бармена. — Вони ж страшенно духовні, так?

— Уу, — погоджувався бармен. Він завзято крутив шейкер і не дивився в бік політтехнолога.

— Так от, узяли ми працювати у Фонд одного колишнього попика… Ха! — розсміявся Почеконіус і зменшив кількість віскі в склянці на третину. — Взяли ми його у штат рекламістом і запропонували написати базовий рекламний слоган для анісової горілки «Священицька». Хороша назва, правда ж?

— Угу, — знов погодився бармен.

— Не «угу», а дуже класна… Я придумав! — гордо повідомив політтехнолог і витер собі під носом краваткою. — Ми ж тоді думали, коли брали в штат того попа, що він напише нам щось духовне, якусь цитату з Псалмів чи щось таке… Він же на цьому всьому розуміється, семінарію якусь там закінчив. А він знаєш що написав?

— Уу?

— Він написав такий-от слоган, прикинь: «Хто анісову п'є, в тому глистик не живе!»

— У!

— От-от, і я ж кажу, яка тут у сраці духовність? Тут духовність навіть посцяти не ставала. Глистик… Тобто маленький глистик не живе, а великий глистище собі процвітає, нє? Тут є щось спільне з тими «маленькими українцями», про яких говорив… хто?

— Уу, — заперечив бармен.

— Правильно, — допив Почеконіус. — Не будемо уточнювати, позаяк…

— Який прикольний чорт! — раптом почув він жіноче контральто за своєю спиною.

«Оппа, — подумав політтехнолог, — як я люблю тьолочєк з низьким тембром!» Він озирнувся і спитав:

— Хто «прикольний чорт»?

Його чекала приємна несподіванка. За стійкою сиділи дві чарівні тьолочкі. Брюнетка і білявка. Брюнетка була копією акторки Заворотнюк, а білявка — співачки Агілери. Від них линула така заточена на секс енергія, що політтехнолога проперло по всіх каналах. Він миттєво забув про неконструктивного бармена і запропонував красуням:

— Замовимо лікерчиків чи коктейликів?

— Замовимо всього, чортику, — підтримала його ініціативу брюнетка. Білявка ж посміхнулася так заманливо-агілерно, що у пропертих каналах Почеконіусового організму запульсувала свіжа бадьора кров.

— Ай мумент, май діар сексіс! — політтехнолог розчепірив пальці у міжнародному жесті.

За мить на стійці з'явилися лікери, а за ними коктейлі, а за коктейлями — болотяні стовпчики абсенту і смугасті «Б-53». Гудьож пашол нєдєцкій, і за кілька годин Почеконіус таки побачив хрестоматійних зелених чоловічків. Один із тих чоловічків сидів на правому плечі голої брюнетки і запитував:

— Так де тепер може бути Валерій Мітелик?

— Т-ти хто?

— Відповідай на питання.

— Іди в топку!

— Неправильна відповідь, — сказав зелений і вкусив Почеконіуса за ніс. — Де Мітелик, чмо?

— Вд-дома, — припустив ошелешений політтехнолог. Те, що відбулося, було настільки несподіваним, що він навіть забув зойкнути. Зуби в потворчика були гострими. Ніс налився пульсуючим болем.

— Його немає вдома, — заперечив інший зелений чоловічок, який зручно вмостився на красивих грудях білявки. — А його дружина Анжела каже, що він поїхав у якесь відрядження від того вашого факаного Фонду.

— Від-дрядження? — здивувався Почеконіус і простягнув руку, щоби впіймати зеленого напрягальника. Але щось відштовхнуло його руку і вивернуло палець.

— Ой, боляче! — скрикнув політтехнолог. Він відчув, що його сечовий міхур наполегливо сигналізує про крайній ступінь свого наповнення.

— Де він? — спитав перший чоловічок.

— Я з-звідки з-знаю?

— Ви ж друзі.

— П-перепрошую, ми лише п-приятелі. Мені треба до туалету.

— А чим Мітелик займався останніми тижнями?

— Чим з-займався? Чим той мудак з-займався, га? — перепитав Почеконіус, помацавши травмованого носа. — Хернею п-п-повною він з-займався. Д-досліджував шаманські вп-пливи на електорат… Ег-г-грегори він д-досліджував… Херня яка… — він нахилився, щоби поцілувати брюнетку, але дістав по вкушеному носі.

— Ви чьо, д-дєвчьонкі?..

— Куди виїхав Мітелик?

— Хєр його з-зна…

Зелений чоловічок зістрибнув з плеча брюнетки, перевальцем пробіг животом політтехнолога і угризся гострими зубами в його статевий орган. Той заверещав.