Чтение онлайн

Я продовжував організаційну підпільну роботу. Виникла потреба в зустрічі з районним провідником Косівщини. Зустрілися ми з ним у Никоватому. На нашому терені оперувала тоді сотня Вихора. Вона була в повному складі, але стрільці вже квартирували не в хатах, як передніше, а в лісі під горою Ґрегіт. Зустрівшись із провідником, я відправив свого стрільця-охоронця назад.

Кожен провідник, чи то районний, чи надрайонний мав кілька обладнаних для спокійної праці криївок. Криївка, у якій відбулася зустріч, знаходилася під кошарою. Заходилося до неї з хати. Вихід провадив аж до струмка, метрів за двадцять від кошари.

Районний провідник виявився знайомим ще по Коломийській гімназії дещо молодшим за мене хлопцем із Семаківців під Коломиєю. Псевдо мав, здається, Чайкевич. Зустріч відбулася рано-вранці. Коротко переговоривши, ми повкладалися спати, бо обидва добре заморилися в неблизькій дорозі. В криївці ще перебувала зв’язкова. Засинаючи, я чув, як над головою легенько потупують вівці. Криївка була не дуже глибока, мала кривий вхід, щоб не прострілювався з люка, і такий же вихід.

Проспали до полудня. Їсти не хотілося. Дівчина гортала підшивку «Комара», ми обговорювали свої справи. Десь біля полудня нагорі почувся тупіт, що не скидався на овечий. Ми мовчки переглянулися і схопилися за зброю. З люка вже звучало: «Сдавайса, бандіт!». Пролунали постріли, але заокруглена дощана стіна вловлювала кулі. Я підповз до закрутка і побачив лише світло в отворі. Більшовики не висовувались, бо були вже навчені. Не встиг я доповзти назад, як згори полетіли запалені толові шашки. Дівчина запропонувала стрілятись, але ми з провідником ще надіялися на вихід, можливо, вдасться вирватись. Я замотав подушку в ковдру й, штовхаючи те все перед собою, поповз темним виходом. Пістолет попередньо переклав із кобури до кишені штанів, на ліву руку намотав ремінь автомата, у праву взяв гранату. Повзти було важко, бо їдкі ґази заповнили підземелля, виїдали очі, душили в горлі. Дихати ставало щоразу важче. Просувався вузьким тунелем досить довго, проте в ніс мені вдарив не рятівний струмінь чистого повітря, а отруйні ґази. Зрозумів, що енкаведистам відомо й про запасний вихід. Зрада! Відчув, як задихаюсь і поступово втрачаю свідомість. З останніх сил вирвав неслухняними пальцями з гранати чеку. А далі мене огорнула густа темінь…

До пам’яті приходив поступово. Спочатку відчув своє тіло — ціле й неушкоджене. Лежав у хаті на долівці. Наді мною голосно розмовляли по-російськи. Зрозумів, що живий і знаходжуся в руках у більшовиків. В голові гупали бубни, натужно прокручував в пам’яті останні хвилини. Не давала спокою думка, чому живий. Пам’ятав, що висмикнув чеку. Далі провал…

Свідомість прояснилася настільки, що міг вже чітко мислити і аналізувати. Не розплющуючи очей, складав про себе легенду. Вибрав прізвище гімназійного товариша, бо знав, що він уже за кордоном. Заставив себе повторити кількаразово прізвище, ім’я, адресу однолітка. Виходило непогано. Побоювався лише, що енкаведисти перевірять в тому селі, яке назву.

Тим часом більшовики чатували біля мене, щоб по гарячих слідах провести перший допит. Справу цю вони знали досконало. Ефект від першого допиту, поки жертва не оговтається, надзвичайний. Їм і невтямки було, що в скоцюрбленому під лавою біля стіни тілі давно вже пробудилося життя. Ефект раптовості цього разу енкаведистським катам не вдався.

Не встиг я розклепити повіки, як налетіли з перехресним допитом. Я чемно відповідав на всі запитання, що стосувалися, здебільшого, моєї особи. При цьому напускав на себе переляк, що енкаведистів неймовірно тішило. Мене не били, бо були задоволені результатами операції і моїми відповідями. Пробували звинуватити мене в тому, що я есбіст і постріляв провідника і зв’язкову в бункері. Мовляв, провід СБ приставив мене до районного провідника, щоби я ліквідував його при загрозі здачі. Правда, із запитань і їхньої поведінки я зрозумів, що вони й самі в цю версію не особливо вірять. Отже, провідник і зв’язкова загинули. Невідомо, чи пострілялися самі, чи вбиті енкаведистами.

Більшовики зняли з мене добротну одіж і взуття. Натомість дали якесь дрантя. Напівголий, я ледь не замерз у санях дорогою до Косова, куди нас супроводжували енкаведисти і їхні прихвостні, стрибки. Крім мене везли ще станичного Русинюка, який привів мене до криївки, і двох братів Вепруків. Довго мені не давало спокою запитання, хто привів більшовиків до криївки.

У Косові за мене взялися по-справжньому. Після жорстоких побоїв не міг ні сидіти, ні лежати, проте твердо стояв на своєму. Мовляв, стрілець господарського рою, до бункера приносив продукти, нікого з проводу не знаю й не бачив. Окрім господарчих справ нічим не займався. Рани? Рани дістав у тому ж господарчому рою. У боях участі не брав. І так щодня. Допити, тортури, камера…

Через місяць, не вибивши з упертого «господарника» жодної корисної інформації, енкаведисти втратили до мене інтерес. Тим більше, що з кожним днем число заарештованих збільшувалося. Привозили не лише здорових чоловіків, але й жінок, стариків, дітей… Червоний конвейєр не зупинявся цілодобово. В пекельних муках корчилися Карпати.

Зі мною все було зрозуміло. Воював чи не воював проти радянської влади — не важливо, але впіймався зі зброєю — отримуй свої п’ятнадцять років каторги. Нас, півсотні хлопців, одного дня повиганяли з камер на майдан, вишикували з допомогою прикладів і брудної лайки і погнали пішки до Коломиї. Ще жевріла надія втекти дорогою, але змоги не було жодної — озброєних червонопогонників було так густо і стерегли так пильно, що й кроку зайвого не ступити. Вишколені солдати випасали кожен порух заарештованих і неодноразово погладжували автомати в себе поперек животів. Пообіч закайданованої колони люто гарчали здоровезні пси, ронячи на весняну травичку ошмаття слини. Деякі хлопці несли невеличкі пакунки, що їх передали рідні. Я брів у невільницькій колоні з порожніми руками.

Алеєю Вольності — нині бульвар Лесі Українки — в Коломиї нас пригнали до похмурої в’язниці, позаганяли до тісних смердючих камер. Протримали недовго, бо не вистачало місця на заарештованих, яких щоденно приганяли з усіх усюд. Через три тижні ми звільнили місце у в’язничних камерах іншим нещасним. Але перед тим припровадили до якогось приміщення з облупленими стінами і без жодних церемоній зачитали стандартний вирок. За статтями 54-1«а» та 54-11 КК УРСР мене було засуджено на 15 років каторжних робіт і 5 років обмеження в правах.

Далі етапом у «столипіні» до Львова. В пересильній в’язниці підготували великий етап і в телячих вагонах повезли весь той людський огром на північ «широкой і нєоб’ятной»… Дорогою до Красноярська ешелон неодноразово заганяли в тупики, де він довго простоював. Для «повного щастя» конвоїри підселили нам у вагони блатних, різних «журиків» із колишніх військових мародерів і дезертирів із совітської армії. Робили вони це навмисно, щоби ті покидьки знущалися над політичними в’язнями, оббирали їх безжалісно, не боячись жодної кари, бо вгодовані конвоїри потурали тим негідникам в усьому. Проте, карали злодійню ми самі.

Взяли мене енкаведисти у березні сорок шостого, з Коломиї вивезли нас у травні. До Красноярська наш знесилений етап прибув аж у серпні. Багатьох дорогою недорахувалися, не витримали голоду й наруги. Північний край зустрів арештантів прохолодою. В’язнів позаганяли на баржі, де вони п’ять днів ловили дрижаків аж до Таймира. Два дні протримали у Дудінці. А звідти галасливо-лайливий конвой припровадив нас на відкритих платформах до Норильська.

У таборі потрапив до бригади, де «бугром» був колишній старший лейтенант Червоної армії Плахута, з яким я мав конфлікт ще на пересилці в Красноярську. Їх було кілька там, колишніх офіцерів, що грабували мирне населення і впіймалися. Пам’ятаю Сілкіна, Ґалаєва… Коли нас гнали в Красноярську зі станції до пересильної в’язниці, Плахута кілька разів ставив мені підніжку, а вся їхня компанія реготала голосно. Конвоїри «не бачили» того неподобства, підсміюючись собі під ніс. Я не втримався й, розвернувшись, рубонув його ребром долоні по товстій шиї. Гепнувся під ноги в’язням, як мішок з половою. Мене зненавидів відтоді люто, поклявся помститись. Так ось, через два тижні потрапляю до його бригади. «К 963» — мій каторжанський номер. На погрози Плахути я спокійно відповів, що нітрохи його не боюсь і хоч зараз готовий битися з ним на будь-яких умовах. Це трохи остудило офіцера-грабіжника. Через кілька днів я підійшов до бригадира і кажу: «Слухай, Анатолію, викинь пусте з голови. Нічого не вийде. Тебе я не боюсь, тому не смішися ліпше. А ще… Працювати на совітів я не збираюсь. Зарубай собі на носі. Даси пайок — добре, не даси — помру з голоду, але мозолити на вас не буду. Второпав?!» Він спочатку наїжачився, але хутко притих, обм’як. Мабуть, не захотів заходитися з упертим бандерівцем. Саме тоді в сусідніх бригадах повбивали бригадирів, які знущалися над каторжанами, насильно гнали до праці.

Присмирнілий враз бригадир почав просити, щоби я хоча вигляд робив, що працюю, на що я погодився, бо такий компроміс влаштовував нас обох. В напарники мені дали колишнього вояка РОА Дубіліна, який теж відмовився працювати. Обох нас опускали по канату в глибокий котлован, який ми кайлами мали б углиблювати. Холод собачий, а одежа на нас благенька. Не працювати — замерзнеш, працювати — іти проти власних принципів. Вихід знайшовся. Цюкнувши кілька разів для розігріву тіла кайлом по кам’яному дну, ми кидали інструмент і починали бігати. Щоб не набридло, урізноманітнювали біг. Тупцювали по колу, по діагоналі, один за одним, на зустріч один одному… Проробляли безліч руханкових вправ. Я навчав Дубіліна прийомів джиу-джитсу, він був непоганим кулачним бійцем і ділився своїм досвідом. Наступав кінець зміни і нас витягували на поверхню. Не було жодного випадку, щоб за цілу зміну ми видовбували більше сантиметра кам’яного днища. Проте бригадир не наважувався позбавити нас скупенького каторжанського пайка. Сила волі, як і фізична, цінилася в середовищі найзатятіших негідників, якими були російські вислужники табірної адміністрації.

Людиною Дубілін виявився напрочуд цікавою і компанійською. Багато розповідав про РОА, жваво цікавився УПА. Вельми дивувався і захоплювався нашим вишколом і дисципліною в Повстанській Армії. Сам він був із донських козаків і люто ненавидів брехливих більшовиків, тому й подався свого часу на службу в РОА. У нас завжди знаходилися з ним спільні інтереси й теми для бесід, тому за довгий час спілкування анітрохи не набридли один одному.

Безкінечно довгою дорогою до таборів я постійно планував собі втечу — побуду трохи, зорієнтуюсь і втечу. Цим і жив довгі місяці. Проте дійсність, на жаль, була набагато суворішою, аніж в найгірших припущеннях. Совітські концтабори виявились чимось таким, про що не можна було собі намислити навіть в найжахливіших картинах. Тільки побувавши в них, на власній шкурі переконуєшся наскільки гнила і злочинна комуністична система і мимоволі шкодуєш, що так мало зробив для її розвалу.