Чтение онлайн

Одного ранку приходить нарядник і повідомляє, що мене скерували до четвертої бригади. На вахті мені показали бригадира — немолодого, поважного чоловіка. Тридцять сьомого року міністр, здається, лісової промисловості СРСР Заводніков потрапив під колючу «мітлу» Єжова, і тепер ось бригадирує в зоні. Випало мені працювати в механічному цеху. В’язні працюють по дванадцять годин у двозмінному режимі на токарних, фрезерних, свердлильних верстатах. В цеху тепло, бо цілодобово палахкотять печі — металеві бочки з вирізами. Дрова-обрізки носяться із сусіднього столярного цеху. Я всівся собі біля пічки та й гріюсь. На полуденок з’їв свою порцію баланди й продовжую вигріватися біля вогню, бо до роботи ніхто не заставляв. До барака вже йшлося веселіше. Наступного дня знову займаю облюбовану диспозицію біля тепла. В полудень розважливий бригадир пропонує палити печі, буде видавати мені дві пайки. Бачить бо, що ледве ногами перебираю. Добова пайка становила тоді триста грамів хліба, триста грамів каші і чотирнадцять грамів цукру. Відповідаю, що подумаю до завтрашнього дня. Ввечері порадився з хлопцями і став цеховим «кочегаром». З бригадиром умовився, що дрова мені приноситимуть, бо я сил для того ще не мав. За три місяці легкої праці я трохи оклигав і від’ївся.

Проте на тисячу двісті в’язнів пічок у таборі не настарчишся. Від каторжної праці, знущань адміністрації, недоїдання в’язні хворіли і гинули масово. За півроку мого перебування в цьому таборі білий світ покинуло понад півтисячі невільників. Найближчий шлях до місця праці — сім кілометрів. Метрів триста в’язні після зміни ще так-сяк дибали, а далі починали падати. Їх підхоплюють під руки і тягнуть, з часом валяться з ніг і ті, що тягли. Іноді до табору плелися годин шість. Конвоїри злющі, лаються, аж слиною пирскають, їм також хочеться відпочити після зміни. А що виснажені в’язні вдіють? Солдати скаженіють, гупають прикладами по кістлявих спинах, але то помагало, як мертвому припарка.

Кожен в’язень намагався пронести до табору під полою благенької одежини якусь дровеняку, що суворо заборонялося, та й знайти якесь полінце в безлісій тундрі було складно. У вічній мерзлоті росли лише невеличкі чупраки. Отож знайдене дорогоцінне полінце тягнемо до барака, бо інакше позамерзаємо, та й води не матимемо ні краплини, нічим буде розтопити ожеледу. Біля самого табору конвоїри велять викинути дрова, їх вони позабирають собі, щоб також грітися. У таборі була сива кобила, якою возили надовбану на ріці ожеледу для кухні, лазні, прання… В лазні милися двічі на місяць. В’язневі видавали півтора літра гарячої води, якою мусилося і помитись, і бороду відпарити для гоління. Перукарями були побутовики. Голили обломком коси. Як потягне тупою залізякою, аж кров бризкає з обличчя. Воду як не щадили, її ніколи не вистачало. Воші лазили нашими зголодженими тілами, як мурашва. Одежу пропарювали, але то допомагало мало. Ми гірко піджартовували, що нендзу підігрівали, аби не застудилася. В таких нестерпних умовах люди мерли, як мухи. Мертвих ніхто не хоронив. Щоранку кухарі, бо були вгодованіші за інших, витягували з кожної секції трупи і волокли до прохідної. Щокілька днів з рудника приїжджав самоскид, трупи завантажували в кузов, мов дрова, і везли в Чортову щілину між двома високими скалами. Розповідав мені Гриць з Бурштина, що в 1956 році та ущелина була повна людських кістяків. Можливо, так і лежать просто неба на вічній мерзлоті.

За короткий відрізок часу повмирало двоє моїх сусідів по нарах. Вранці піднімаємося за командою наглядача, хто не встиг — карають карцером. Торсаю сусіда за коліно, щоби вставав, а він, як поліно. Вмер вночі, сарака, ніхто й не завважив. І сам він не усвідомив, що йде з життя, бо лежав у тій позі, в якій ліг звечора.

Начальник табору старший лейтенант Ісаєв одного дня вишикував усіх своїх «підопічних» на плац. Когутячим голосом сварить нас за погані «виробничі показники». В’язні ж стоять і від вітру похитуються. Яка з нас, в біса, робота? Кожен чистий «доходяга» — ледве шкіра на кістках тримається. А Євстєґнєєв каже: «За паслєднєє врємя у нас праізводствєнниє паказатєлі снізілісь до нєвазможності. Етава тєрпєть больше нєльзя. Вот што я вам скажу: будєтє харашо работать, будєм хараніть в бєльє, нє будєтє работать — без белья!» Піднімати «виробничі показники» я не збирався, навіть під загрозою бути викинутим до Чортової щілини голісіньким. Та й не я один…

Табірні начальники відкрито говорили нам, політв’язням-українцям, що їм ми непотрібні зовсім. Від нас вимагалося якомога більше виконати роботи і померти. Десь ми уже з цим знайомилися. Чи не в гітлерівській програмі «освоєння» України?

У Магадані запізнався з Ярославом Довбушем із Ямниці і Василем Цимбалюком, що родом теж із якогось підстаніславського села. Обох краян судили в таборах повторно. Славко прибув з Тайшета, де зарізав ненависного нарядника, що знущався над в’язнями. Невисокий, щуплий Славко застрибнув здоровенному нарядникові на плечі і бив ножем, поки той втікав до вахти. Нарядник впав під ноги конвоїрам, а Славко пішов здаватися оперуповноваженому. До п’ятнадцяти років каторги суд добавив Довбушеві ще двадцять посиленого режиму. Цимбалюк, теж каторжанин, потрапив на уранову шахту в Будугучаку, де панувало страшне свавілля. Будугучак — велика долина, в якій помістилися чотири каторжні табори, знаходився п’ятсот кілометрів на північ від Магадана. В таборі адміністрація з допомогою вислужників безчинствує, особливо дістається каторжникам-українцям від нарядника Бубновського. Начальство закрило очі на звірства поляка-шовініста, тому порядок каторжани вирішили навести власноруч. Весь табір, величезна колона невільників, стоїть на розводі. Викрикують номери каторжан. Цимбалюк на свій номер вийшов із колони і попрямував до нарядника. Не встиг Бубновський спам’ятатись, як лежав з розчерепленою головою. Цимбалюк віддав сокиру конвоїрові і подався до режимної частини за новими двадцятьма п’ятьма роками. Василя я більше не зустрічав, але Славко повідав, що хворий на сухоти Цимбалюк помер уже вдома. Бачу його, як сьогодні, дуже високого, стрункого, з мужнім красивим обличчям.

На початку травня 1950 року приходить на мене наряд з Магадана. «Воронок» гуркоче мене до столиці Магаданської області, яка займає територію понад мільйон квадратних кілометрів. Багаторічну мерзлоту північної області розкраюють дві великі ріки Колима і Анадир. Колима — головна ріка Якутії — початок свій бере у Колимських горах і, пробігши понад дві тисячі кілометрів, впадає у Східно-Сибірське море. Вісім місяців ріка дрімає під крижаною товщею. В тридцятих роках двадцятого століття безлюдний холодний край «залюднили» в’язнями-українцями, так званими куркулями зі Східної України. В сорокових роках басейн Колими «перенаселили» знову ж таки українцями, але вже здебільшого «західними» і представниками інших поневолених більшовицькою Росією народів. У сталінських концтаборах мучилися, губили здоров’я, гинули сотні й сотні тисяч людей, єдиною виною яких була любов до рідної Вітчизни. Магаданська область на той час була відома величезними покладами золота, лютезними морозами і системою концтаборів. Саме місто Магадан засноване на початку тридцятих років, і будували його українці-«куркулі», яких привезли на берег бухти Нагаєво Охотського моря недремні московські чекісти. Містом Магадан став у 1939 році. Отож, мене алярмово етапують до «українського» міста Магадана.

Дорогою гадаю собі, що повезуть мене аж до Станіслава. На те, на мою думку, були дві причини. Першою, либонь, було те, що до рук енкаведистів потрапило вже чимало підпільників і вояків УПА, які могли дати слідчим якісь додаткові матеріали на мене. Другою причиною було введення смертної кари в СРСР. Очевидно, міркую собі, хочуть мене розстріляти. Проте, на щастя, я тоді помилявся, ловлячи дрижаків у закрижанілому «воронку».

Дослідство проводили у Магадані місяців зо три. Матеріали прийшли зі Станіслава бездоказові, на вищу міру не набиралося, хоча слідчі аж впрівали від старання. Проте їх остуджувало, мабуть, те, що відсидів я лише один рік із присуджених двадцяти п’яти. За двадцять чотири роки північних «курортів» я спокійненько міг врізати дуба. Такою логікою покеровувалися мої допитувачі, що було зрозуміло з їхніх слів і поведінки, тому мені не додали нічого до й так немаленького терміну.

На пересилці в Магадані запізнався з в’язнем-інвалідом з Київщини. Чимось припав мені до серця немолодий добродушний чоловік, я йому, вочевидь, теж сподобався, бо звів мене зі своїм приятелем, колишнім викладачем української літератури Київського університету Василем Грабовецьким. Обидва «на ведмедях» ще з 1937-го. Грабовецький працює десятником на будівельному майданчику. В’язні будують бараки, казарми, гаражі… «Сватають» мене до себе на роботу. Я відмовляюсь, бо не хотілося підводити порядних людей, оскільки працювати не збираюся. В один голос заспокоюють мене, мовляв, перепрацьовувати не будеш. Грабовецький був років на тридцять старший за мене, проте цікавився всім, мов мала дитина. Розпитує мене детально про УПА, про боротьбу з гітлерівцями і більшовиками. Видно, зацікавив я його чимось, бо дуже вже припрошував до себе. Чотири бригади, над якими Грабовецький десятник, гримлять на все довкілля як найпередовіші. Тому я знову-таки відмовляюся, бо ставати передовиком соцзмагання не збирався. Підопічні Василеві отримують по три пайки за перевиконання норми і мають досить таки свіжий вигляд, бо не переробляються. Але мені ці всі подробиці поки що невідомі. Начальник будівництва в управлінні таборів капітан Равич — киянин. Після будівельно-архітектурного інституту воював з німцями на фронті. Відтак за партпутівкою добровільно-примусово був скерований на розбудову Магадана. Оскільки місто на березі Охотського моря будувалося руками невільників, то й став бойовий офіцер найголовнішим будівельником над в’язнями в магаданських таборах. Він організував будівельні бригади по зонах, призначав десятників, бригадирів… Отак і зустрілися з Василем Грабовецьким і швидко знайшли спільну мову. А кажуть, що українці недружні. Неправда! Розумний й інтеліґентний капітан проникся трагічним становищем невинно засудженого університетського викладача і вирішив полегшити його страждання, а заодно, допомогти й іншим в’язням. Капітан Равич записував Василевим бригадам виконаної роботи стільки, скільки необхідно було для більш-менш пристойного харчування. Пишуть, що там обвалилося, там копали, тут закидали… Ледь не «закат сонця вручну». Завдяки цим невеликим хитрощам хлопці на роботі добряче відпочивали, мали потрійну пайку, ще й користувалися славою «передовиків». Людей до бригад підібрали надійних, щоби не продали.

Нарешті я дав згоду на працю в одній з «передових» бригад. Байдикую день, байдикую другий, третій… Тижнів через два Василь дає мені роботу. Біля новобудов зводили гаражі. Але на тому місці височіли валуни завбільшки з хату. Їх треба було якимось чином прибрати. Підривати не годилося, бо повилітають шибки в новозбудованих будинках. Потужної техніки, щоби їх пересунути, також немає. Проте є дешеві підневільні руки. Камені викопували, або, вірніше, закопували дівчата-невільниці. Справа та була вельми ризикована, але що важило в совітській імперії життя якогось там українця чи українки, до того ж проголошених «ворогами» народу. Василь запитує мене, чи буду попом. Віджартовуюсь, мовляв, у мене вся родина з діда-прадіда — священики. «То й добре, — каже десятник, — «хоронитимеш» валуни».

Номеровані невільниці підкопують величезну кам’яну брилу зусібіч, виривають під нею печерки. Щомиті каменюка може розчавити бідолашних, мов комашину. Щоб цього не допустити, я ставлю міцні дерев’яні підпорки, як у шахті. Таким чином, сантиметр за сантиметром, ми «хоронимо» злополучні камениська в мерзлу землю. Отака мені випала «попівська» місія. «Паства» в мене була хороша — веселі, незважаючи на важку неволю, дівчата-щебетухи. Я ревно пильнував, аби, не дай Боже, котрусь бідолаху не скалічило або не вбило каменем. Не знаю, чи то мої опори були такі вже надійні, а чи була на то воля Господня, але за весь час моєї праці там не трапилося жодного нещастя. Пропрацювали ми дружно і весело до пізньої осені, аж поки не зліквідували тимчасовий будівельний майданчик.

У дівочій бригаді було кілька росіянок і білорусок, а решту становили українки. Запам’яталася мені краянка Ганна з Вербіжа під Коломиєю. Дівчат вивезли кудись на подальшу розбудову закрижанілого Магадана, а мене перевели до бригади теслів, у якій пропрацював три роки. Компанія у нас підібралася відповідна: Микола Дорощук з Волині, Андрій Полоз із Тернопілля, Михайло Пушик з-під Станіслава… Всіх уже не згадати, але здебільшого то були хлопці, що здобули в боях з німцями, мадярами, москалями добрячий гарт. Майже всі були вояками УПА, тому кожен почував себе, мов у рідному повстанському відділі.