Чтение онлайн

У мене був новий підручник з історії УРСР. Антонович читав ту книжечку і неймовірно сердився, бо майже все написане було суцільною брехнею і страшною фальсифікацією історії України, яку він знав досконало. Одного ранку Антонович всівся на сусідніх нарах, спав він поруч зі мною, і гортав сторінки дратівливої книги. Раптом підручник випав йому з рук, він зробив глибокий вдих, другий… Впав на бік і затих. Я прожогом кинувся до дверей, загамселив щосили кулаками, вимагаючи лікаря. Поки той причвалав, Антонович уже не дихав. Лікар константував смерть, і ми винесли тіло з камери. Трапилася ця трагічна подія в двадцятих числах січня 1956 року в камері номер двадцять магаданської в’язниці. Більшовики заарештували вченого в Австрії або Чехо-Словаччині і запроторили до магаданських таборів, щоби погубити там. Так загинув український вчений, історик, революціонер. На одинадцять років пережив Михайло Антонович свого батька Дмитра — українського історика, політичного діяча. Дмитро Антонович стояв біля витоків Революційної української партії, був членом Української Центральної Ради, очолював морське міністерство України, був міністром мистецтва. Організовував Український Вільний Університет у Відні й Празі, працював його ректором, підготував багато фахівців, які брали активну участь в українських визвольних змаганнях.

Шість до зубів озброєних конвоїрів загнали нашу «вісімнадцятку» в тісних наручниках до салону «дугласа». Солдати не спускали з нас ока, боячись, либонь, щоб ми не накинулися на екіпаж літака. Розбезпечені автомати конвоїрів додавали їм впевненості, проте не страхували від поломки літака. Гуркітливий «птах» почав все більше й більше втрачати висоту. Під нами холодне Охотське море. Летимо з Магадана на Хабаровськ. Пілоти з пацьорками поту на чолі знервовано перемовляються, часто встають, ходять салоном літака. Проте нам нічого ніхто не каже. «Гепнемось тут, — думаю собі, — з височини та ще й пірнемо глибоко». Приємного, звичайно, в тому мало. Проте нам, в’язням, втрачати особливо нічого, окрім двадцяти п’яти років тяжкої неволі. Смерть в більшовицьких концтаборах невідступно чигає на кожного невільника. А ось пикастим червонопогонникам пожити ще хочеться, ой хочеться. Сидять зблідлі, пониклі, стискають тремтячими руками непотрібну за даної ситуації зброю, шепочуть щось, сараки, безкровними губами. Не знаю, молять Бога чи згадують свого батька-Сталіна. Мені навіть шкода стало здоровецьких, до отупіння переляканих, червонопогонних солдатів. Чомусь уявилося тоді, як літак має пробити крижану товщу і піти на дно. Але до того, на щастя, не дійшло. Чмихаючи й трясучись на повітряних ямах, мов віз на бакаюватій дорозі, літак якось нехотя, але дотягнув до Комсомольська-на-Амурі.

Традиційний на всьому совітському обширі «воронок» відвіз наш закайданований гурт до місцевої в’язниці. Через три дні під охороною того ж конвою «дуглас» підняв нас знову в небо. Був то новий літак, а чи налагодили той самий — не беруся сказати. Але він благополучно вже цього разу приземлився вночі в Хабаровському аеропорту. Знову «воронок». В’язниця. Камера…

Вранці сніданок. Наглядачка роздає щі. За вісім років Колими жоден з нас не бачив у їжі ні капусти, ні картоплини. Лише каша ячмінна, чумиза, овес. Навіть вільнонаймані працівники споживали картоплю тільки в засушеному вигляді. Зголодженим нам щі видалися найсмачнішою на світі стравою. Повертаємо наглядачці порожні тарілки. Вона аж очі округлила від здивування. «Рєбята! Ви што, всьо сьєлі? Сматрі-ка! А наші носи варотят от щєй». Звичайно, «материковим» в’язням гнилувата капуста давно проїлася. Дає нам того варева ще по дві миски на брата. Ми по мисці з’їли, а решту залишили про запас. Наглядачка те завважила і авторитетно заявила, що такого добра як щі з гнилої капусти у цій в’язниці нам даватимуть достатньо, тому запас створювати не варто. Я тоді пошкодував, що швидше не потрапив з Колими на материкову частину «нєоб’ятной».

Згадалася чомусь смерть Сталіна, яка застала мене в Магадані у пересильному таборі. Кілька днів табірний гучномовець жалісливо повідомляв про важкий стан хворого «вождя» Сталіна. Котрийсь в’язень-відчайдух наслухався тих квилінь та й каже: «Та най вже вмирає, як такий слабий». А наступного дня «брехунець» жалібним голосом повістує, що ґенералісимус вже відійшов. Скільки разів у своїх партизанських мріях-снах я стріляв у ненависного гнобителя України, скільки виносив йому смертний присуд… Солдати ледь не позлітали з вишок від громоподібного зеківського «ура!» Невільники обіймалися, підстрибували, галасували, затягували пісні… Мабуть, тіло мертвого «вождя» підстрибувало в Кремлі від загального тріумфу задротованого люду на всьому імперському просторі. Табірна адміністрація десь щезла, наче корова язиком злизала всіх офіцерів. Смерть тирана принесла велике збудження пообіч колючих дротів — одні раділи, інші тужили. Байдужим не зостався ніхто…

До смерті «вождя всіх народів» дозволялося писати з табору одного листа на півріччя, після — щомісячно. Правда, лист мусив адресуватися одній особі, інакше цензор його не пропускав. Я писав листи здебільшого мамі. Одного разу мого листа зуміла передати на пошту Слава Веретко, яка вела картотеку на складі. Завідував усією базою вільнонайманий єврей Бродер. На просьбу нашої краянки він вкидав листи у місті до поштової скриньки. Людяний чоловік часто надавав політв’язням посильну допомогу. Відправив Бродер і мого листа з «Берлаґу». Зворотню адресу на конверті я написав першу ліпшу. «Місто Магадан, вулиця Сталіна, 15». Місяців через три на вигадану адресу прибуває посилка від мами. Старенька не зуміла розгадати моєї «конспірації», тим паче, що до частої зміни мною адреси вже звикла. Доля розпорядилася так, що за тією адресою знаходився театр. Актори швидко змикитили, якому «артистові» адресована фанерна пака з далеких Карпат, і зуміли знайти майстра, що працював на будові з в’язнями. Ним передали попередньо записку-запит, яка потрапила до рук моїх знайомих. Поступово вміст посилки невеликими частинами перекочував з театру на вулиці Сталіна почерез майстра до моїх хлопців, а від них — до мене. Отака приключка. Порядні й чесні люди бувають скрізь.

У хабаровській в’язниці нас довго не протримали. Через тиждень-два нас приймали і відправляли в’язниці Новосибірська, Іркутська, Свердловська… Москва «гостинно» надала нам смердючу камеру в «Красной Прєснє». І нарешті за нашими спинами натужно заскрипіла важка брама «рідної» в’язниці у Єльці.

З довгого й монотонного етапу закарбувалися в пам’яті кілька подій. У Хабаровську до нашої колимської «вісімнадцятки» долучили Святослава Караванського. Його етапували, здається, не на «критку», а до якогось табору для «перевиховання». Надіялися ще, либонь, перекопилити його на будівника комунізму. Даремно… Дорогою до Іркутська відомий правозахисник розповідав про своє життя-буття. Слухати старшого за мене на три роки українського вченого було вельми цікаво.

Під час Другої світової війни перекладач Святослав Караванський був активним членом антинацистського підпілля. Мабуть, у відплату за боротьбу з гітлерівцями сталіністи запроторили вченого-правозахисника у сорок п’ятому до концтаборів на цілих п’ятнадцять років. Звільнившись, Караванський п’ять років зазнавав переслідувань комуністичного режиму, а в 1965 році був повторно ув’язнений. На волю вийшов у шістдесят дев’ятому, щоби через рік «загриміти» ще на десять років. Причиною третього ув’язнення послужила написана ним стаття про Катинську трагедію. У сімдесят дев’ятому Караванський разом з дружиною Ніною Строкатою, мікробіологом, зумів покинути комуністичний «рай» і емігрувати до США. Ніна домагалася звільнення чоловіка, за що відбула п’ять років у радянських концтаборах. Її арешт спричинив створення Громадського Комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської, до складу якого ввійшли Стус, Чорновіл, Стасів-Калинець, Якір, Тимчук. Померла Ніна Строката-Караванська 1998 року в сімдесятидворічному віці. Святослав Караванський переклав на українську Байрона, Шекспіра, написав багато наукових і публіцистичних праць на захист української мови.

У сусідньому з нами вагоні-«столипіні» везуть жінок, що мають побутові статті. Якось перед полуднем там здіймається страшний вереск, особливо вирізняється нелюдський крик однієї жінки. Мабуть, конвоїри знущаються. Але як допомогти бідолашним невільницям? Вдаємося до випробуваного в’язнями методу — розхитуємо свій вагон. При скоординованих, дружніх діях вагон, бувало, сходив з рейок. Збіглися конвоїри, прихекав начальник конвою. Лають нас по-московськи, аж лопухи обабіч насипу в’януть. Проте жінок мордувати припинили.

«Красная Прєсня» збагатила мене ще однією зустріччю, цього разу з одним із лідерів НТС (Національного трудового союзу). Прізвища його вже не згадаю. Переконував мене в необхідності нашого об’єднання. Я погоджувався, проте уточнював, що метою об’єднання антикомуністичних сил може бути розвал Союзу, але в жодному разі не побудова нової Російської імперії, як це пропонували «ентеесівці». Українцям у їхній програмі відводилася роль робочої сили, і не більше. Російські монархісти, анархісти, комуністи, як би не різнилися їхні політичні погляди й уподобання, в одному були єдині — український народ завше виступав у них в підневільній ролі. Отак одновірні «брати-слов’яни» ставляться до нас, українців.

Значно пізніше невільницька доля звела мене з ленінградським монархістом Ігорем Огурцовим, який представлявся майбутнім монархом Російської імперії. Табір число тридцять п’ять на станції Всесвятській в Пермській області послужив місцем нашої незапланованої зустрічі. «Співав» мені ленінградський монархіст все тієї ж…

Після закрижанілої Колими Єлець видався нам курортом. Тепло, сухо, чисте повітря, з четвертого поверху крізь щілину в камерному віконечку видно зелену смужку лісу. Годують, порівняно з Колимою, несогірше. До камери нас запакували всією вісімнадцяткою. Боялися, очевидно, щоб ми не «псували» місцевих в’язнів. У критій в’язниці нам велося легше, аніж у колимських таборах.

У в’язничний дворик «воронок» завіз нас глупої ночі, тому ми не зуміли розгледітися. Зробили це вранці під час прогулянки. «Тюрмисько», так про себе назвав я єлецьку в’язницю, справляло враження. Щось подібне досі я бачив лише у Львові та Харкові. За мурованими стінами чи не метрової товщини томляться кілька тисяч невільників. Периметром понатикувано кулеметних вишок. У кожному дворику також вишкірюється кулеметним дулом вишка. Поверх двориків натягнуті металеві сітки, щоби в’язні не перекидали почерез стіни записки. Трапами над головами в’язнів гупають чоботами наглядачі, стежачи за порядком. З одним із них, немолодим чолов’ягою з невиразними рисами обличчя, розпочинаю бесіду. «Гражданін начальник!» «А чяво?» «Ви бачите, яка хороша совітська влада». «А в чьом?» «Та ж дивіться, яку здоровенну тюрму відгрохала. Я побував у багатьох, але такої ще не бачив». «Е-е-е, — протягує страж, — синок. Ето нє совєтская власть». «А хто ж?» «Ето ещьо Єкатєрінушка, она, матушка, строїла». Тоді я вкотре переконався, що недаремно ще Тарас Шевченко називав Росію «тюрмою народів». Скільки ж то пішло праці і матеріалів, аби збудувати таку величезну в’язницю. Скільки люду перемучилося в цих мурах.