Чтение онлайн

Це була моя не перша зустріч з представниками острівної держави-імперії. На шостій дільниці табору Спокійного взимку п’ятдесятого року я заступився якось за японця-невільника, якого хотів несправедливо побити бригадир. Тоді ми всипали табірному вислужникові добрячого бобу і подружилися. Хлопець розповів ламаною російською, що його родина дуже багата, володіє могутньою фірмою, яку очолює його дядько. Міцуйя, так звали мого японського приятеля, писав по звільненні листи англійською мовою моїй дружині впродовж усього терміну мого ув’язнення.

Єлець, Москва, Свердловськ, Новосибірськ — пересилка від пересилки — завезли нас з Грицем аж у Тайшет, що в Іркутській області.

У Тайшеті, на пересилці, зустріли Патруса Карпатського, доброго поета. Його московська комісія не захотіла звільнити, тому мусив відбувати ще три роки. Енергійний і мужній чоловік середніх років часто читав нам свої вірші. Поет жив на Закарпатті, служив у чехословацькій армії. Коли німці розбили чехів, повернувся на Закарпаття. У сорок четвертому москалі заарештували його й запроторили до норильських концтаборів. Через три дні наше задушевне спілкування з Патрусом Карпатським, на жаль, обірвалося, бо нас етапували з пересильної в’язниці на «дев’ятнадцятий» «лаґпункт». Більше наші невільницькі дороги не перетиналися. Проте навіть за такий короткий час закарпатський поет зумів нас зачарувати і здивувати неймовірно. Неждано трапилася сутичка з урками, що стяглися, мов шакали на здобич, з кількох бараків. Політичних на той час було не так вже й багато після московських комісій, отож шантрапа, що була на службі у табірної адміністрації, вирішила скористатися нагодою. Кинулися грабувати нечисленну групу політичних в’язнів. Звиклі до таких пригод, ми хутко організували оборону. Патрус Карпатський чимдуж кинувся до своїх нар, вихопив ножа й активно включився в «розмову» з блатними, що вимахували довжелезними «піками». За мить з поета-інтеліґента він перетворився у відчайдушно-сміливого бійця. Злодіїв ми розігнали, мов отару овець. А я мав нагоду пересвідчитися, що слова поета-борця не розходяться з ділом.

На «дев’ятнадцятий» «лаґпункт» ми прибули групою з тридцяти в’язнів. Поруч ступали друзі Славко Довбуш з Ямниці, Гриць Чмелик зі Стрия, Василь з Тернопільщини. У таборі на той час утримували понад тисячу в’язнів. Після комісій туди позвозили в’язнів з Воркути, Караганди, Комсомольська-на-Амурі, з інших місць. Із табором сусідила «четверта» зона для політв’язнів-інвалідів.

Працюємо на лісозаводі. Обстановка досить спокійна. Адміністрація особливо не порушує наших прав. Трудимося легенько, тільки щоби заробити якийсь гріш для підкупівлі харчів у ларку, курива. Мені велося легше, бо не курив і не вживав спиртного зроду, оскільки так виховувала нас ОУН з юнацьких років. Слюсарюю в тарному цеху, де ріжеться шпала, з відходів — тарна дощечка для ящиків. Спілкуюся з іншими в’язнями, хлопці всі хороші.

Розмірений плин табірного життя раптом збурила одна подія. До табору, на нашу голову, привезли звідкілясь понад двісті чеченців-побутовиків. Кілька днів приетапована злодійня сиділа тихо, приглядалася. А відтак почали нахабніти, побили одного хлопця, покалічили другого… Ми твердо попередили блатних. У розмовах вони пообіцяли не чіпати політв’язнів, але то були тільки слова, безчинства вони й не думали припиняти. Терпець у нас урвався після одного випадку. У їдальні вишикувалась довгенька черга політв’язнів, гомонять собі стиха. Заходить приблатнений чеченець і грубо вимагає в кухаря обід, не звертаючи жодної уваги на людей в черзі. Котрийсь політв’язень робить йому зауваження. Урка без слів вдарив того, аж кров бризнула з обличчя. Ми надавали йому трохи по шапці й випровадили з їдальні, але то вже була остання крапля, що переповнила чашу терпіння політв’язнів.

Операцію розробили хутко. Організовано оточили барак із блатними, до слова, найкращий у таборі, бо адміністрація дбала про своїх вислужників. Дерев’яний барак, щедро облитий горючою рідиною, запалав враз. Злодії вискакували з виском, мов поросята з хліва. Тут їх зустрічали з дринами політв’язні. Питання з блатними чеченцями на «дев’ятнадцятому» «лаґпункті» було вирішено раз і назавжди.

Чекістські служби розпочали активні пошуки організаторів відплатної акції. Але з тисячі в’язнів не знайшлося жодного запроданця. Даремно оперативники тратили час на просьби й грозьби. Взяли, як завжди у таких випадках, «за аналогією» Ярослава Скавінського і ще одного політв’язня. В обох уже були подібні випадки саме з чеченськими блатняками. Суд добавив хлопцям ще по «десятці». Пізніше мені писали в табори, що Скавінський по звільненні проживав в Івано-Франківську. Родом він був з Тернопілля, там же воював в УПА. Насправді акцію організували політв’язні, яких привезли з Норильська. З Колими нас було лише п’ятеро.

У процесі повального трусу чекісти відібрали сорок найактивніших в’язнів і відправили до «триста сьомої» колонії, де організували штрафну зону особливо суворого режиму. Табір був біля Падуна, неподалік електростанції. Нас тимчасово розмістили в маленькій зоні число двадцять для жінок-побутовиків. Їх кудись спішно вивезли, а нас запхали за колючий дріт. Знаходилася колонія кілометрів за двісті від Тайшету в напрямку ріки Лєни.

До «триста сьомої», штрафної, зони звезли з в’язниць і таборів чи не всю українську інтеліґенцію, що томилася на той час у неволі, — доктора Горбового, Михайла Сороку — старого діяча ОУН, Миколу Костіва — члена Крайового проводу ОУН, багатьох інших визначних діячів Організації Українських Націоналістів. Набралося понад п’ятсот політв’язнів.

Найвизначнішим з-посеред невільницького загалу був, безумовно, Володимир Горбовий, який народився 30 січня 1899 року в Оболоні неподалік Долини на Станіславщині. Доктор Горбовий, так називали його друзі і знайомі, навчався в університетах у Львові, Празі, Кракові, знав кілька іноземних мов, був глибокоерудованим. Відзначався з молодих літ надзвичайною пунктуальністю й несприйняттям неправди. Про твердий характер Горбового ходили легенди, побратими називали його людиною «із чистої сталі». 1919 року під час походу злучених українських армій на Київ, який запосіли московські більшовики, в бою під Козятином втратив око, але продовжував багато працювати. Соратник і близький приятель Євгена Коновальця, Володимир Горбовий був наставником Степана Бандери. Саме він, доктор права Горбовий, захищав Бандеру під час судового процесу у Варшаві над членами ОУН за вбивство міністра внутрішніх справ Польщі україножера П’єрацького. Несхитного українського націоналіста боялися комуністичні уряди Чехії й Польщі. 1947 року Горбового заарештували чеські власті й передали невдовзі полякам. Ті ж поспішили вислужитись і віддали вченого совітам. У Радянському Союзі «буржуазного націоналіста» чекав термін двадцять п’ять років, які він відбув у концтаборах від дзвінка до дзвінка, наживши важку форму туберкульозу.

Працюємо на лісоповалі. У штабелях, або як у нас у Карпатах кажуть, на миґлах, лежать сотні кубометрів нарізаного побутовиками лісу. На пилорамі-шпалорізці, великій циркульній пилі, в’язні ріжуть колоди на шпали. Я токарюю в гаражі. Поступово, штабель за штабелем, тридцять невільників виробили весь повалений ліс. Начальство пропонує нам зайнятися вирубкою лісу. Кортячка — та ж хвороба. З двома бригадами охітників направляюся в тайгу, бо ніколи не працював на лісоповалі. Побачене втішило мало. Снігу в тайзі насипало ледь не по вуха. Невільники борсаються в заметах, мов тюлені. Глянув я на ту каторжну працю та й думаю собі: «Господи-Боже Ти мій! Не садив я ті кедри та й валити їх не буду». Вирішив, що ноги моєї більше в тайзі не буде. Увечері викликає опер і запитує, чому не працюю. Відповідаю, що ця робота не для мене. Запроторив він тоді мене на сім діб до буру, але в тайгу мене вже ніхто не гнав. Чотири роки відбув я в тій колонії, аж до 1960 року, і не працював зовсім. Адміністрація нічого не могла вдіяти, бо у «відмовниках» ходило в колонії понад сімсот політв’язнів.

Навесні шістдесятого нас, політичних в’язнів, вивезли до Мордовії. Радянська влада розпочала посилену ідеологічну роботу з політв’язнями. Тому, на мою думку, сконцентровувала «підопічних» невільників ближче до Москви задля оперативнішого їх опрацювання. На нас тиснули морально, аби заставити покаятись, піти на співпрацю з органами влади, адже Радянський Союз з усіх сил намагався показати себе світові як правову, демократичну державу. Дехто із політичних в’язнів під тиском обставин проявляв слабкість, піддавався вмовлянням і опускався до ганебного вчинку, продавав ідею, друзів… На щастя, їх, слабкодухих, виявилася мізерна дещиця.

Із Петром Дужим, колишнім високопоставленим діячем ОУН, ми запізналися в Магадані на 307-й зоні. Активний і вольовий провідник розробив у таборах план порятунку політв’язнів на всьому колимському обширі. Допускалося, що з розгоранням американо-корейської війни зможливиться зудар між Заходом і Сходом. За такої ситуації більшовики могли запросто винищити політичних в’язнів, які становили реальну загрозу для системи. Розстрілювати беззбройних невільників комуністи вміли, це вони демонстрували неодноразово. Тому Дужий і втілював свій план, який зводився до одностайного повстання у всіх таборах. Найважливіше в цій справі — злагодженість дій. Усі інструкції-настанови поширювалися через вже згадану Славу Веретко, яка працювала на базі управління колимських таборів у Магадані. Звідти невидимі ниточки вели до усіх таборів двадцяти трьох відділень Магаданської області. З кожного табору приїжджали на базу за продуктами, і Слава, досвідчена підпільниця, мала змогу передавати записочку із планом дій в’язням на зони. Вся задротована Колима за сигналом штабу мала роззброїти гарнізони і захопити владу. Дужий стежив за перебігом подій із «триста сьомої».

У Мордовії, куди нас позвозили до штрафного табору, доля повторно зводить мене з Дужим і Горбовим. Не встигли ми й обжитися на новому місці, як з Києва приїжджають якісь високі чини. Викликають Петра Дужого і пропрацьовують його, аби відрікся від націоналістичних поглядів, засудив своє минуле. Він був свого часу референтом пропаганди центрального Проводу ОУН і редактором часопису «Ідея і чин». Мені, як старому другові по Колимі, сказав, що його для чогось забирають до Києва. У нашому середовищі — українських політв’язнів — цей випадок був першим і зарадити жодним чином ми не могли, хоча чудово розуміли, що оунівського діяча такого штибу ламатимуть і схилятимуть до зради. «Петре, — запитую, — як Ви думаєте, вистоїте?» «Гадаю, що вистою». Оце його слова. Дужий старший за мене років на п’ятнадцять, і становище в ОУН займав значно вище, проте я відважився сказати йому, що думаю. «Петре, Ви розумієте, що йдеться не тільки про Вас особисто, але про всю нашу революційну боротьбу, наш народ, українську історію. Ви в ній далеко не остання особа. Повинні собою пожертвувати, не смієте зігнутися, мусите витримати». «Витримаю. Але, — каже замислено, — є в мене одна слабина — дружина». Вона проживала після звільнення з воркутинських таборів у Сиктивкарі. Дуже боявся, що її заставлять повпливати на чоловіка, надламати його зсередини. Наступного дня Петра Дужого забрали з табору. Виїжджав з наміром вистояти. Поїхав чоловік і… як камінь у воду, навіть всеохоплююча зеківська «пошта» не приносила жодної вісточки. Аж десь місяців через п’ять приходить мені посилка від Олексія Вдовиченка з Одеси. З ним ми потоваришували на «триста сьомій». Колишній офіцер-артилерист подружився на Станіславщині з оунівцями, за що був «нагороджений» гуманною радянською владою п’ятьма роками ув’язнення. Компанійський одесит, звільнившись, не поривав зі мною зв’язків, писав часто листи, а оце прислав посилку. Повну фанерну паку харчів метикуватий артилерист-політв’язень завбачливо накрив газетою. Була то не випадкова газетина з прославлянням будівників комунізму, вона містила статтю Петра Дужого. Писав колишній провідник-пропагандист про боротьбу ОУН з польськими панами, що було спричинено національним і класовим гнітом. Українці змушені були чинити спротив усім отим польським пацифікаціям, тотальній полонізації. Але з приходом рідної Радянської влади у тридцять дев’ятому потреба боротьби відпала, бо Західна Україна ввійшла до складу УРСР, необхідно солідаризуватися з Радянською владою і допомагати їй розбудовувати світле майбутнє. Отаким приблизно був зміст отієї статті. Написане в газеті вдарило неймовірно боляче. Кожному з нас хотілося родинного затишку і особистого щастя, бо всі ми тільки смертні люди. Але зрада — надто висока ціна всьому тому. І тоді я вкотре поклявся сам собі, що йтиму обраним шляхом до кінця, жодна сила в світі не заставить мене збочити. До цього закликали живі, що мучилися за колючими дротами, про це волали мертві з небесної високості… Я вистою, друзі!