Чтение онлайн

Зброю стрільцям видавали кому яку. Мені дісталася довжелезна «трьохлінійка». Освоїли кулемети. Було їх багато — радянські, німецькі, мадярські, чеські, навіть французький. Потрапив до нас, вочевидь, через Румунію, мав дуже малу скорострільність. На відміну від нього, німецький МҐ-42 перерізав півметровий стовб, як пилою. Правда, для «партизанки» цей скоростріл не дуже придавався, бо «з’їдав» швидко набої.

З приходом зими чота Маніва перебралася до заможного космацького господаря Василя Сіреджука. Спали у великій хаті під бляхою. Вишкіл проводить Манів, майбутній командир куреня. Займаємося щоденно, окрім днів, коли стояли в бойовому поготівлі. Навколо ворог — німці, мадяри.

Мадярські вояки заповзялися грабувати карпатські села. Забирали в людей худобу, одежу, продукти… Поводили себе, як справжнісінькі наїзники, мусилося давати їм відсіч. Якось на Жаб’ївщині мадярський відділ після грабунків гнав у свою дивізію зо п’ять десятків голів худоби. Сотня Недобитого перехопила грабіжників і відбила награбоване. Мародери порозбігалися стрімголов хто куди. Люди тим часом позабирали своє добро, худобу. Наступного дня з розташування мадярської дивізії виступив добре озброєний батальйон — загарбники мали твердий намір покарати повстанців. Сотенний Недобитий чудово знав, з ким має справу, тому не дрімав після дрібної перемоги. Не дармували й стрільці його сотні, зробивши на гостей засідку. Та не там, де окупанти грабували мирний люд, а кілометрів з десять ближче до розташування дивізії, ледь не під самим носом у мадярських ґенералів. Мадяри аж ніяк не сподівалися на зустріч у тому місці. Заскоченим зненацька воякам не залишилося нічого іншого, як накивати п’ятами після короткого, але гарячого бою. На бойовищі залишилися вбиті, благали допомоги поранені. Понад сто мадярських солдатів потрапило в полон. Пораненим партизани надали допомогу, вбитих похоронили самі полонені. Карати їх ніхто не збирався, і вони потроху оговтувалися. Мадярських полонених «переобмундирували» в гуцульську ношу, яку оперативно пристарали підпільники з теренової сітки ОУН. Треба було бачити тих горе-вояків у ношених-переношених різноколірних гачах та потертих постолах. Декотрим довелося повзувати навіть розпаровані постоли.

Роззброєних мадярів стрільці великодушно нагодували й відвели в безпечне місце. Стрільці поводилися з полоненими досить миролюбно. Тим часом підоспіла ще сотня Боєвіра чи Перебийноса. Недобитий очікував більшої мадярської навали. Хлопці-очевидці розповідали, що повстанці підготувалися ґрунтовно, запаслися набоями. Стрільці двох сотень зайняли дуже вигідне становище, надійно укріпилися. Настрій у вояків після двох перемог піднесений і бойовий. Серед них не було навіть жодного пораненого.

Мадяри не змусили себе довго очікувати. Проте здивували повстанців досі неймовірно жорстокі наїзники. Вовк перекинувся в овечку. Замість великої оружної сили до повстанської засідки тріскотів і чмихав на крутіших підйомах мотоцикл. Над мотоциклістами високо здіймалося блискуче древко, на його кінці карпатський вітерець незлобливо тріпошив полотнище білого прапора. В мотоциклі їхали на мирні переговори мадярські старшини. Справа повернулася таким несподіваним боком, що обидва сотенні навіть розгубилися. Одна річ — стріляти в загарбника, що пре на тебе зі зброєю, а зовсім інша — вести з ним перетрактації. Хто візьме на себе відповідальність проводити від імені української сторони переговори з ворогом? Повноваження такі міг дати лише вищий провід. Тому Недобитий не пішов на переговори. Надрайонний провідник ОУН — ним тоді був, здається, Курява — теж не мав на те відповідних повноважень. Окружного провідника ОУН Сталя поблизу не було. Мадярів ввічливо попросили зачекати. Тим часом хутко зв’язалися з окружним проводом ОУН. Рішення прийняли таке: оскільки бойові дії відбуваються на терені Жаб’ївщини, то й переговори провести районного мас-штабу, локальні. Кому ж піти на переговори з мадярськими парламентерами? У терені на той час перебував полковник Кропива — Теодор Стефанович. Випусник Віденської військової академії, кавалерист. Вирішили делегувати на переговори саме його, оскільки мадярську сторону представляв старшина у ранзі полковника.

Цікаві деталі про полковника Кропиву розповів мені старий член ОУН і мій табірний приятель Пантелеймон Василевський.

Народився Теодор Стефанович 1885 року в Кутах над бурхливим Черемошем в родині греко-католицького священика. Змалечку Дорко ріс допитливим, здібним і дотепним, любив музику і співи, займався спортом. Батьківською стезею юнак не пішов, бо найбільшою його мрією було здобувати волю Україні. Саме ця благородна мрія привела красеня-леґіня до кавалерійської школи та військової академії в столиці Австро-Угорської імперії, які він закінчив з відзнакою задовго до Першої світової війни.

Чин полковника УГА Стефанович отримав 1919 року. Після польського полону працював лісничим в Карпатах. За перших совітів та німецької окупації активно працював в оунівському підпіллі. Завдячуючи відмінному володінню німецькою мовою й дипломатичному хисту, врятував життя багатьом краянам. Карпатська земля горіла під ногами німецько-мадярських окупантів. Українські повстанці не давали спуску ворогові ні вдень, ні вночі. Досвідчений військовик розробляв для бойовиків статути та інструкції, давав цінні поради з тактики ведення партизанських боїв. У сорок четвертому він, уже як полковник Кропива, очолив старшинську школу в Карпатах.

Виявляється, Панько Василевський юнаком знав легендарного українського борця Івана Піддубного, який часто заходив до них у місті Єйську в гості. Знаменитий «чемпіон чемпіонів» розповів якось за «юшкою» про своє знайомство у Відні з курсантом військової школи Тодосем Стефановичем із Гуцульщини. Захоплювався його знаннями історії України, чудовим голосом та неабиякими фізичною силою і спритністю. Вони тоді міцно заприятелювали. Дорко часто твердив, що мусить добре опанувати військову науку, аби здобути волю неньці Україні.

Влітку сорок п’ятого хворий на тиф полковник Кропива потрапив до лап енкаведистів, у сорок шостому його розстріляли у львівській в’язниці.

Отож на переговори від відділів УПА на території Жаб’ївського району подався полковник Кропива. З ним відправився почет із кількох старшин УПА. Чотовий Шугай був серед вибраних. Він і розповів мені опісля про перебіг переговорів. Шугай, колишній учень Коломийської гімназії, непогано знав німецьку мову. Оскільки полковники спілкувалися поміж собою німецькою, то він усе чудово зрозумів. У процесі розмови мадярський полковник, чимось не вельми задоволений, підвищив трохи тон. А Кропива йому мовить спокійненько: «Коли син батька не слухається, то батько спускає йому штанята й різкою шмагає нижче спини. Тоді той уже пам’ятає батьківську науку». Мадярський достойник відразу ж зрозумів свою роль «сина».

Вимоги українська сторона поставила конкретні. Мадярські вояки більше не чіпають мирного населення, нічого не забирають у горян і не піднімають зброї супроти повстанців. Інакше не забариться відплатна дія. Мадяри мусять оплатити витрати українським воякам за ті дні, впродовж яких вони вичікували мадярських солдатів у засідках, повернути всі вистріляні повстанцями набої. Налічили таку кількість набоїв, що вистачить на все мадярське військо, ще й на німецьке зостанеться. А також мадярська сторона передає українській велику кількість харчів і стрілецької зброї. Тільки після цього повстанці повернуть полонених. Діватися мадярським командирам було нікуди, погодилися, поскрипівши від безсилої люті зубами, на проголошені полковником Кропивою вимоги.

Мадярський полковник по рації зв’язався зі своїм штабом. У якомусь часі з дивізії пригуркотіли вантажівки з продуктами, зброєю, набоями. Стрільці привели полонених солдатів. Полковник глянув почервонілими очима на своїх «бравих» вояків у сірачинах, з яких вилазили голі плечі, і відвів погляд. Зморшкуватими щоками старого вояка горошинами покотилися сльози. Такого сорому полковник, мабуть, ще не переживав у своєму довгому вояцькому житті. Солдати тільки носами пошморгували і місили благенькими постолами сніг. Полковник не зронив більше ні слова. Мадяри забралися собі поспіхом геть. Більше з ними на тому терені не було жодного конфлікту. Вийшло, як у тому прислів’ї: «Прости мене, моя мила, що ти мене била».

Командир чоти Манів добре давав собі раду з півсотнею курсантів. Майбутні підстаршини з великою повагою ставилися до свого енергійного, з доброю виправкою командира. Військовик він був чудовий. Одним з перших у сорок третьому організував побіля Космача відділ УНС. Вся сотня Скуби продовжувала квартирувати у лісі. Чота ж Маніва — на Буківці, плоскогір’ї між Космачем і Брусторами. Чотою легше було протриматись. Меншу кількість стрільців простіше прогодувати і вишколити. Чота постійно перебувала у повній бойовій готовності. Довкіл нишпорили німецькі й мадярські відділи. Час від часу вишкільники зводили з ними бої, правда, у випадку крайньої необхідності.

З Манівим у таборі знаходилась його дружина. Ділила з чоловіком злигодні повстанського життя. Якось жінка необережно повелася зі зброєю. Самовистріл забрав життя в подруги командира. Чотовий ходив пригнічений смертю дружини, хоча намагався не показувати на людях свого горя. Бадьорився, як міг.

Підстаршинський вишкіл близився до кінця. Думаю, що займалися ми за програмою, розробленою полковником Кропивою. Але то лише мої здогадки. Ні про місце знаходження, ні про дії військового штабу ніхто з нас, простих стрільців-курсантів, нічого, звичайно, відати не міг. Ми не знали навіть точного місця постою тих чот, які полишили, відокремившись від сотні Скуби. Конспірація. Основне наше завдання на той час було — вишкіл. Місце постою для чоти вибирали непримітне, зручне для швидкого й скритого відходу. Враховували те, що ворог безжально карав господарів, які давали прихисток повстанцям. Бої зводили поза населеними пунктами, бо німці вбивали селян, палили й плюндрували їхні господарки. Ворога вдавалося виявити в горах здалеку, навіть без далековида. Як мадяри, так і німці пересувалися вервечкою, стрілецьким рядом. Горами в воєнній обстановці маршовими колонами ніхто не ходив.