Чтение онлайн

І Степовий, і Лісовий стали невдовзі командирами куренів. Лісовий командував куренем «Карпатський», помер від тифу в березні 1945 року в Баня-Березові тодішнього Яблунівського району. Степовий зібрав три

сотні з Жаб’ївського району в курінь «Перемога». Загинув в бою біля села Яворова на Косівщині.

Колоритною фігурою в старшинській школі був серб Гачіч. Кадровий офіцер, син міністра, мабуть, внутрішніх справ Югославії, потрапив до фашистського полону. В концтаборі здружився з полоненими українцями-оунівцями. Підготували втечу й успішно її здійснили. Група з п’ятьох утікачів прибилася на Косівщину, карпатські ліси стали їм прихистком. Капітан Гачіч викладав у школі артилерію. Українською мовою оволодів доволі швидко, викладач з нього був неабиякий.

У мене з капітаном Гачічем трапився інцидент. У таборі виставляли цілодобові стійки на чотири боки. Вночі на зручніших для ворога підступах стійки підсилювали. Вони поділялися на слухові й бойові. У випадку загрози при наближенні чужих стійковий умовними сигналами давав знати на вартівню. Там постійно сидів чуйковий. Жоден звук не проходив повз його нашорошені вуха: шелест листя, тріск гілки, крик пугача.

Стою на бойовій стійці. Капітан Гачіч кудись відлучився з табору. Вечірня темрява й злива наче змовились — накрили гори водночас. Темно, хоч око виколи. Коли це чую, хтось чалапає плаєм. Підпускаю близько, щоб не втік, а тоді: «Стій! Хто йде?» «Капітан Гачіч», — відповідає з ледь помітним акцентом. Капітана-то я впізнав, але мушу за статутом запитати кличку. Називає, проте стару, ще вчорашню. Я йому: «Руки вгору!» Підняв мовчки. «Кругом!» Повернувся, знову ж таки беззвучно. «Долів!» Капітан покірно розлігся в калабані. Мало того, що лежить у баюрі, ще й зверху дощ періщить, як праником. Викликаю чергового з вартівні, бо не маю права покидати стійку. Той поки почув умовний сигнал у шумі дощу, поки причвалав, то Гачіч вимок, мов конопляний сніп. Хоч тіпай. Розлютився на мене невимовно. Проте совість моя чиста, бо діяв за статутом. Викладач ніяк не міг пробачити мені нічного «вимочування». Як я не старався, як не зубрив його предмет, жодної «п’ятірки» капітан мені не поставив.

Заняття в школі тривали по дванадцять-чотирнадцять годин на добу. Часто були й нічні заняття. Теорію курсанти закріплювали в боях з німцями й мадярами. Розвідка донесла, що на околиці Космача з жаб’ївського боку з’явився підрозділ німецьких солдатів. На ліквідацію ворожої розвідгрупи відправили рій стрільців. Повстанці, що знали в тій місцевості кожен камінь, оперативно оточили німців. Втративши командира й кількох солдатів, німецькі розвідники здалися. Їх допитали, забрали зброю і радіопередавач. В якомусь часі переляканих вояків відпустили до своїх. Відходили повільно, збентежені й сторожкі. Не могли, либонь, повірити, що грізні в бою повстанці отак просто дарують їм життя.

На схід від Снідавки, на дорозі, що веде з Косова на Жаб’є, старшинська школа в повному складі влаштувала засідку на велику мадярську частину, яка відступала під натиском Червоної армії. Керував операцією поручник Степовий. Він щасливо розставив курсантів вздовж високого узбіччя кривулястої дороги. Позицію для повстанців досвідчений командир вибрав напрочуд вдалу. Довжелезний вуж мадярської валки повільно повз на захід. Стрільці налічили понад двісті ворожих вояків. Вгодовані коні натужно тягли вісім повнющих возів з награбованим добром та військовою амуніцією. Ми пропустили мадярів до своєї чолової стійки. На команду Степового «Вогонь!» повстанці гримнули воднораз із сорока стволів. Курсанти били з крісів, старшини з автоматів. Три повстанські кулемети також мали роботу. Я стріляв із «дехтяра». Мій односелець і друг Михайло Малкович — Лобода строчив із чеського кулемета. Орлик з Кут поливав мадярів свинцем із їхнього вітчизняного скоростріла. Заскочені зненацька вояки заметушилися в розпачі, мов вовки в кошарі. Та справу вони мали не з ягнятами. Гори трупів навернули солдатів до рятівної думки — здатися. Покидали зброю й поздіймали над гарячими головами руки. Стріл припинився. Беззбройних ніхто не чіпав. Трофеї повстанці здобули знамениті. З тріумфом поверталися курсанти до табору на повнісіньких усякого добра возах. Вдалий, без жертв, бій вселив у всіх тверду віру в перемогу. Роззброєних і нажаханих мадярських солдатів відпустили.

Мені дістався від молодшого мадярського старшини пістолет. Зброєю він виявився нікудишньою, хіба що горобців лякати, тому я його комусь подарував, коли розжився в більшовицьких диверсантів на надійніший «ТТ». Це був мій перший справжній бій з ворогом. За нього отримав подяку від окружного провідника. Шкільні командири хвалили мене за той бій. Не відав тоді, скільки тих боїв з окупантами ще попереду.

Чотири місяці пролетіли, як один день. За напруженим навчанням та дрібними сутичками з німцями й мадярами курсанти незчулися, як підійшли шкільні жнива — іспити. За короткий період освоїли курс середнього військового училища. Іспити складали перед поважною комісією зі старшин-інструкторів. Предметів було понад півтора десятка: зв’язок, топоґрафія, артилерія, впоряд, кавалерія, тактика, пропаганда, сторожова, польова, внутрішня служби… Зброєзнавство викладав старшина-буковинець. Він мені запам’ятався мало, бо зброю на той час я вже знав досконало.

Усі іспити склав на «відмінно», лише з артилерії маю «четвірку». Сидить уся комісія. Високий, стрункий, у німецькій уніформі капітан Гачіч звівся на ноги. «Друже Кривоносе, ви заслуговуєте на вищу оцінку», — аж почервонів довгобразим смуглявим видом. «Вам видніше», — відповідаю. Поставив усе-таки Гачіч мені «п’ятірку».

Капітан Гачіч дався чути через двадцять з чимось років. А тієї пізньої осені сорок четвертого він зібрав групу із сімнадцятьох своїх краян — дезертирів із угорської армії — і повів на Югославію. Не знаю, як їм повелося, бо про Гачіча більше нічого не чув. Аж 1968 року мені читають на слідстві характеристику капітана Гачіча на курсанта Кривоноса. Знайшли все-таки в Югославії колишнього викладача старшинської школи. Характеристику дав об’єктивну: справний курсант, добре оволодів теорією і практикою… На допиті прокурор перечитував капітанову характеристику й косився на мене: «Ух, бандюга!»

У старшинській школі кожен викладач, кожен курсант були особистостями. Кого тільки не було серед нас — і поети, і художники, і співаки…

Добрим поетом був Говерла. Народився й виріс на Закарпатті. Служив у чехословацькій армії офіцером. До старшинської школи «Ґрегіт» попросився, щоб освоїти військову термінологію українською мовою. Пройшов увесь курс, хоча добре знався на військовій справі. Друзі любили Говерлу за чуйність, частенько просили прочитати щось з віршів. Згодом Говерла повернувся на Закарпаття, щоб продовжити боротьбу в рідних краях.

Став районним провідником Жаб’ївщини випускник старшинської школи Тріска — Дмитро Гурей. Свого часу він закінчив Коломийську гімназію, а після вишколу потрапив до якоїсь сотні УПА. Ми випадково зустрілися на полонині Мунчела, що на суміжжі Косівщини й Жаб’ївщини.

З Тигром — Степаном Кочержуком із села Лючки — ми зналися ще від студентських часів. Хлопець навчався у Львові в технічному училищі. Доля звела нас знову в старшинській школі. Після вишколу Тигра відправили чотовим до сотні Палія, яку пізніше прийняв Ґонта. Під час тотальних облав 1945-го сотня розпалася. Тигр переховувався довший час в рідному селі, а 1946-го потрапив до Березівської сотні. Виконував господарські функції. Після мого арешту зимував у криївці з невеликою групою в Лючках.

Командиром першої чоти Березівської сотні став після старшинського вишколу Крук із Шешорів. Низький, сухорлявий, чорноволосий хлопець називався, здається, Василем. Влітку сорок п’ятого енергійний і грамотний Крук відійшов до сотні Спартана. Приятель мій Лобода після вишколу командував чотою в сотні Палія, відтак Ґонти. Мав риси, які не так уже й часто вживаються в одній людині. Вроджена інтеліґентність і відчайдушна сміливість. Інтелектуал з твердим характером. Після весняних облав сорок п’ятого сотня була добряче пошарпана. У квітні 1945 року Лобода збирав стрільців, наново формував сотню. Невеличка група — курінний Манів, лікарка з Косова Галя, стрілець Березівської сотні Жубер і Лобода прямкували з Акрешори на Космач. На узбіччі лісу їх зненацька заскочили енкаведисти. Поранена в око Галя потрапила до рук більшовиків. Манів якимось дивом врятувався від свинцевого граду. Жубер і Лобода геройськи загинули. Лободу вцілило розривною кулею в голову. Я був на похороні друга.

Підгірський — Костянтин Приймак — мій одноліток з Молодятина після Коломийської гімназії навчався в університеті у Відні. Війна перервала студії. Потрапив на примусові роботи до Німеччини, звідки втік. Організував у рідному Молодятині боївку УНС, яка громить і німців з мадярами, і більшовицьких диверсантів. Довго заліковує рани у Рунґурах та Лючках. Військовий провід призначає Підгірського чотовим у курені «Перемога», яким командує Недобитий. Грамотний, відважний і дотепний командир користується авторитетом у повстанців. Високого, стрункого, зі світлими кучерями чотового поважають стрільці і старшини.

У вересні сорок п’ятого Підгірський приймає сотню в Чабана у курені Скуби, а в жовтні після загибелі сотенного Мороза йому довіряють Березівську сотню. Початок сорок шостого виявився трагічним для сотні. Її розбивають великі сили більшовиків на Купах біля гори Цапул. Навесні того ж року Підгірського провід УПА переводить на Буковину й доручає військовий вишкіл молодих стрільців. До рідних країв повертається через рік. Влітку сорок сьомого енкаведисти напали на криївку на Костричі біля села Криве Поле, де перебував Підгірський з друзями. В нерівному бою повстанці героїчно загинули. Відчленовані енкаведистами голови двадцятичотирирічного сотенного та невідомого повстанця більшовицькі нелюди примусили закопати кривопільця Івана Портяка.