Чтение онлайн

У самісінькому центрі Коломиї містилася КПЗ. Туди й пригнали нас крикливі енкаведисти. Штурханами і лайливими словами загнали до темної камери. Сморід і духота забивали памороки. Попадали, де стояли. Виявилося, що сорок шість арештантів можуть лежати в цій тісній душогубці лише боком. Щодня когось із камери викликали на допит в МГБ. Через подвір’я провадили до приміщення, де тепер розміщений банк. За німців тут квартирувало ґестапо.

На початку сорок шостого року окупанти почали гарячково готуватися до виборів до Верховної Ради. Хапають усіх ненадійних і підозрілих на їхню думку людей і запихають до в’язниць. Чотирьох таких кинули й до нашої камери. Допити проводять здебільшого вночі. Духопелять від душі, не шкодуючи ні кулаків, ні чобіт. Один арештант не витримав і викинувся з вікна. Вбився до вимощеного камінням хідника. Я собі взяв те до уваги. Тільки слідчий починає давати волю рукам, а я до вікна. Трохи відучив чекіста битися. Допитував мене якийсь Павлов. Через стіну мордували жінок. Долинали їхні моторошні зойки і крики, від яких крижаніла душа. Допитував їх лютий садист. Він часто навідувався до Павлова під час допиту й нахвалявся заставити мене «запєть». Якось не втерпів і вибив з-під мене табуретку, аж я клубком покотився під стіну. В його присутності ще дужче звірів і мій слідчий. Тримав фасон перед колеґою. Не вибивши потрібних зізнань, Павлов удався до примітивних хитрощів-провокацій. Але ті штуки йому зі мною не вдавалися. Виставить на стіл пістолет, а сам удає, що куняє на кріслі. Я ж чудово розумію, що зброя без набоїв. Сиджу собі байдуже, не звертаю на залізяку уваги, наче й не знаю, що то за цяцька, хоча подумки бачу себе із зарядженим пістолетом у руці. Цікава тоді в нас зі слідчим бесіда вийшла б…

Поміж чотирьох «підозрілих», яких кинули до нашої камери, був і балетмейстер Ярослав Чуперчук. Інші три – артисти Коломийського театру. Один із них, Ромко, встав удосвіта й чухається. Воші допікають. Стяг через голову сорочку й заповзявся їх виловлювати. Налічив аж дев’яносто дві воші й майже урочисто оголосив результат на всю камеру. За ніч в’язничні комахи встигли перелізти на його чистий одяг.

Мене та ще кількох арештантів вивели на роботу. Ремонтували якісь сараї на подвір’ї. Я механічно підносив дошки, прибивав їх кудись, а сам непомітно роззирався довкола. Думка про втечу не полишала мене від самого арешту. У стіні нагледів замуровані цеглою двері. Відразу ж відвів від того місця погляд, щоб не видати себе. Не міг дочекатися, доки заженуть до камери, наче то було найприємніше місце на землі. Побаченим поділився нишком із хлопцями, що були з-за Дністра. Своєю згуртованістю й діловитістю вони викликали повагу й довіру до себе. Після короткої ради вирішили тікати. Я ледве дочекався ранку, щоби знову вийти на роботу й усе детально розвідати. Проте вранці нас чекало велике розчарування. На роботу мене не взяли. Ми спішно переговорили з дідусем, якого виганяли щодня. Він роздобув десь невеличкого, але міцного ножика. Ним ми тихенько повитягали цвяхи й повідривали дошки, якими були забиті замуровані двері, й акуратно, цеглина за цеглиною, розібрали частину цих дверей. Прохід був досить тісний, але я вже пропихався боком у нього. Зробив пробний вихід. Під стіною тупцював туди-сюди постовий з автоматом. Неподалік на вишці сухо кашляв у кулак ще один. Перед ним – націлений на камери з арештантами скоростріл. План наш був досить простий. Солдата з автоматом під стіною задушити, а того з вишки зняти автоматною чергою. Зайнятися вартовим мав один із задністрянців. Хлопець увіпхався в пролом, але далі пролізти не міг. Став швидко розширювати прохід. У той час старший камери, що був якраз на допиті, видав нас енкаведистам. Чекісти налетіли, мов шуліки, й застали сміливця в дірі.

Червонопогонників напхалося повний коридор. У дворі під стіною гурма розлючених автоматників. Репетують, мов недорізані підсвинки, ціляться у в’язнів дулами автоматів.

– Лажісь! Вихаді па аднаму!

Гупають кольбами, наче довбнями. Заштовхали всіх до малюсінької камери. Досі дивуюсь, як комірчина два і пів на два і півметра вмістила майже півсотні людей. Наслідки були жахливі. В тісняві задушилися артист Роман, інженер з Коломиї, четверо хлопців з Уторопів. Хлопчаки бавилися вдома в УПА. Цей сотенний, той чотовий, а той ройовий. Невинна дитяча забава скінчилася дуже трагічно. З комуністами жарти кепські. Щохвилини в камері хтось непритомнів. Його витягали за ноги на коридор. Медсестра тицяла під ніс нашатирного спирту, й ожилого арештанта знову впихали до камери. Мене притиснули тілами до дверей. З-під футрини тягло свіжим повітрям, і я жадібно дихав, як викинена на берег риба. Поруч важко сопів хворий п’ятнадцятирічний Дмитро Калиняк, мій односелець. Задихалися здорові хлопці, про слабих і казати не варто. Стінами брудними потоками сповзав конденсат від нашого дихання. Мордували арештантів у тій душогубці довший час, доки не перевели нарешті до попередньої камери.

Павлов пише у протоколі допиту «українсько-німецький буржуазний націоналіст». Я вже приблизно знав, що мене чекає, тому не дуже з ним панькався. Кажу, так, я націоналіст, але не німецький, бо фашистів ми били так само, як і більшовиків. А хто із нас чи наших провідників буржуй? Петлюра? Коновалець? Бандера?… Бесіда закінчувалася тим, що слідчий гупав кулаком по столу, обкладав мене і всіх «бандьор» лайкою, згадуючи при цьому наших матерів, і випроваджував до камери. На слідстві я твердив вигадану версію, що до сотні мене забрали, коли повертався з Коломиї зі школи. Слідчий не вірив, звичайно, проте переводив папір і чорнило, старанно записуючи мої «покази». Найголовніше при цьому – ніде не збитися, не змилитися, повсякчас торочити одне й те ж. Із цим завданням я успішно впорався, позаяк язик мав без кісток. Павлов аж за голову хапався, борсаючись у моєму словесному потоці.

В одній з нами камері сидів льотчик Крилов. Посадили його за те, що «Залізна п’ятка» спалила літаки на летовищі. Радянському офіцерові шили зв’язки з бандерівцями. Він тієї ночі чергував біля літаків. В’язні підгодовували льотчика сухарями, бо по-людськи його шкодували. Та замість того, щоб подякувати, москаль став накидатися на хлопців із лайкою та образами. Терпіти йому ніхто не збирався. Нахабу хутко отямили й визначили йому місце біля параші.

Щодня конвоїри притягали з допитів до камери непритомних хлопців. Гепали, мов жид телям, бездиханним тілом до бетонної долівки. Одного юнака з Річки, що був провідником СБ, довго й жорстоко мучили. Не вибивши з нього жодних признань, засудили до вищої міри. За ніч хлопець посивів, як лунь, а над ранок його душа розпрощалася з понівеченим тілом. Жодного стогону ми не почули з його закривавлених вуст. Перед смертю тільки полегшено зітхнув. Мені навіть здалося, що всміхнувся.

Про те, що молода людина може за короткий час посивіти, я вже знав. За моєї служби в сотні Гамалії трапилася така пригода. Один стрілець пішов на стежу. Туман упав такий густий, що за кілька кроків не відрізниш дерева від людини. З цього скористалися більшовики й поробили скрізь засідки. В одну з них і потрапив молодий стрілець. Енкаведисти замаскувалися так уміло, що хлопець забрів простісінько до розставленої пастки. Й оком не кліпнув, як його схопили й міцно змотузували. Москалі накинули зв’язаному зашморг на шию й повели його, немов ягня. Впиратися не міг, бо шнурок боляче вгризався в горло. Щастя, що нападники не знали добре терену. Стрільцеві вдалося непомітно збочити до обриву. Недовго думаючи, шугонув у прірву. Краще смерть, аніж неволя… Врятували юнака глибокий сніг і густий туман. Правда, слід від зашморга не сходив кілька місяців. Десь через годину добився до сотні. Прикульгав подряпаний, пірваний, простоволосий, зі зв’язаними за спиною руками та зашморгом на шиї. Голосно клацає зубами. Покрита інеєм голова дрібно трясеться. Придивилися, а він сивий, як голуб. Жодної темної волосинки не залишилося на голові в дев’ятнадцятирічного хлопця. Відтоді став загикуватися.

Теренового провідника з Гуцульщини катували неймовірно жорстоко й вишукано. Після нелюдських тортур бідолаха не міг ні сидіти, ані лежати. На руках не зосталося жодного нігтя. На одному з допитів озвірілі окупанти так били чимось по голові, аж око вискочило. Теліпалося на червоній жилці, велике, мов качине яйце. Хтось із арештантів дав нещасному хустинку, і він притримував нею вибите око. Важко навіть уявити, який нестерпний біль відчував хлопець. Але переносив усе мужньо, ще й нас усіх закликав триматися. Де тільки бралися сили в його кволому, змордованому тілі?

Судили мене якось похапцем. Мабуть, через те, що занадто багато було арештантів, і члени військового трибуналу – «трійки» – добряче втомилися. Присуд короткий і на той час звичний: статті 54-а та 54-1 – п’ятнадцять років каторги та п’ять років позбавлення прав, як казали відтак у таборі, по «рогах».

У коломийській в’язниці протримали чотири місяці, звідти етапом відіслали до Львова. Там чекала на мене пересильна в’язниця. У ній просидів місяць. Спекотного літа сорок шостого нас зі станції везли «воронком». До машини напхали стільки люду, що я вже не сподівався доїхати живим. У пересилці потрапив до камери разом зі Степаном Ткачуком та моїм односельцем Василем Юрійчуком. Мені вдалося прихопити торбу сухарів, яку передала ще в Коломиї мама.

За тринадцять місяців в УПА я пережив і побачив дуже багато. Уздовж і впоперек пройшов пішки Карпати, Буковину, кілька разів побував на Закарпатті. Навчився стріляти з усякої зброї, міг розібрати й скласти її з зав’язаними очима, міг сам улаштувати засідку й обійти ворожу, звик орієнтуватися в лісі та в горах… Знав, як боротися з вошами. Скручену сорочку кладеться на ватру з хвої. Вона поступово розкручується, і воші падають у полум’я… Добами обходився без їжі й тижнями – без даху над головою… Одне слово, незважаючи на молодий вік, став бувалою людиною. Так я, принаймні, вважав, допоки не потрапив до львівської пересильної в’язниці.

Тут уперше зіткнувся з блатними. Те, що побачив і почув у тій тюрмі, не могло приснитися навіть у найжахливішому кошмарі. Блатні сипали такими словами, яких я не чув зроду. Найдужче вражало те, що матюкалися миловиді дівчатка. Від їхніх соковитих виразів вуха в’яли, мов лопухи в спеку на сільській толоці. Хіба міг я, простий сільський хлопець, хай і бувалий у бувальцях, підозрювати, що десь живуть такі вульґарні дівки. Ледь не за кожним словом блатної красуні, щоки мої вкривалися півоніями рум’янців.

У мене вкрали торбу з сухарями. Не завважив навіть, хто, як і коли її поцупив. Спеціалісти!.. У камері до мене підійшов здоровенний зек і показав гачкуватим брудним пальцем на мою шапку-кубанку:

– Махньом!

Я відмовився, за що добряче заробив кулаком по голові. Замість кубанки здирник натяг мені на голову облізлу пропахлу блощицями військову шапчину. Зодягнений я був, незважаючи на літо, по-зимовому. Мав теплу монгольську шинелю, добротні німецькі валянки, в яких переходив Прут і ніг не замочував. Думаю собі: «Роздягнуть тебе, Михайле, до кальсонів, якщо сидітимеш, як хом’як у норі». Камера переповнена різноперою публікою. Верховодить блатна шайка, тринадцять здоровецьких мугирів. Безбожно оббирають в’язнів, забирають пакунки, передачі… Підходить такий у сорочці навипуск і каже лелійним голоском: