Чтение онлайн

Провід ОУН завчасу розвіз всю придатну зброю, що зберігалася в старшинській школі, по селах, де її надійно замаґазинували. Непридатну зброю здали під розписку ортскомендантові. Отой клаптик паперу з підписом і печаткою місцевого коменданта врятує в недалекому майбутньому життя не одному підпільникові.

Не забарилася й реакція завойовників і на старшинську школу в Коломиї. Туди приїхав комендант української поліції сотник Микитюк із письмовою вимогою крайсгауптмана негайно розпустити сотню, а її зброю та майно передати німецькій владі.

Кожен окупант впроваджує на загарбаних землях свої порядки. Німці створили в Коломиї службу зайнятості арбайтсамт для набору з української молоді дармової робочої сили і відправки її на підприємства й у бауерські господарства фатерлянду. Для господарювання на окупованій території організували господарську службу – віртшафтсамт. На кшталт радянських створили свої, німецькі, колгоспи – ляндвіртшафти. Впровадили талони – бецуґшайни – на хліб, цигарки, горілку, пиво… Майже московські хлібні карточки. Першим керівником німецької окупаційної адміністрації Коломиї – крайсгауптманом – був Фолькман. Культурний й освічений німець симпатизував українцям, за що невдовзі загримів на фронт. На зміну йому вище німецьке керівництво прислало армійського офіцера Калленберґа, який втратив на фронті ліву руку й зовсім не розумівся на політичній ситуації.

Генерал-губернатором райхскомісаріату дистрикту «Галичина» Адольф Гітлер призначив відданого йому Ґанца Франка.

Німецьку таємну поліцію, всюдивлізливе ґестапо, очолив у Коломиї оберштурмфюрер Ґеде, чоловік непершої молодості. В страхітливому будинку на вулиці Романовського снували коричневу антиукраїнську павутину й знущалися з заарештованих українських націоналістів ґестапівські павуки-кровопивці обершарффюрер Вайсман, молодий і симпатичний м’ясник із Надренії, його вродлива секретарка з повадками повії фройляйн Фріда. Не відставала від господарів видресирувана вгодована вівчарка на кличку Фелікс. Очевидно, ґестапівці мали на оці свого більшовицького навчителя Фелікса Дзержинського.

Заворушились, мов жаби в болоті, донощики, здебільшого колишні польські й майбутні радянські «патріоти». Німецькі тайняки вистежували й винюхували, фіксували до найменших дрібниць усе, що говорили оунівці на святкових та інших зібраннях. Вуха й очі ґестапо пильнували вдень і вночі.

Майже всі члени Коломийської екзекутиви ОУН для прикриття своєї підпільної діяльності мали якесь леґальне заняття. Мундзьо (Роман Сельський) був директором механічно-ливарного заводу, що його заснував у другій половині XIX століття учасник антиросійського повстання Любін Біскупський. Працювали тут півтори сотні робітників. Виготовляли січкарні, млинки, молотарки, борони, зернодробарки, вози… Братів Болеслава й Кароля ще перші совіти запроторили до концтаборів на вісім років, конфіскувавши попередньо їхнє майно. А директора фабрики машин Владислава Плезя і директора польського банку Томаша Стафєла розстріляли. Мирослав Харкевич керував новоствореною «Українською книгарнею» на вулиці Євгена Коновальця, що давало змогу часто їздити до Львова у підпільних справах. Вуйко Влодко (Володимир Сидорук) очолював Союз кооператив і працював в «Українській книгарні» книговодом. Лис (Михайло Оленюк) видавав бецуґштайни на пиво. Ґонта (Василь Федюк) працював бухгалтером у друкарні видавництва «Воля Покуття», де створив своєрідний штаб ОУН.

І лише обласний провідник ОУН Чумак (Василь Мельничук) не був працевлаштований. Велика зайнятість організаційними справами й потреба часто змінювати місце проживання не дозволяли провідникові прив’язуватися до одного місця.

Початок лютого 1942 року приніс Коломиї не тільки дошкульні морози, але й повальні німецькі арешти. До похмурих підземель ґестапо потрапили понад чотири десятки провідних членів ОУН. Від знущань і туберкульозу в гітлерівських катівнях помер Левко Паливода. Сімнадцятого березня того ж року німецькі карателі розстріляли в Шепарівському лісі разом із мешканцями довколишніх сіл Михайла Оленюка й сотника Максима Микитюка. Дивом вирвалися з ґестапівських пазурів лікарі Ярослав Ґеник-Березовський і Мирослав Харкевич, аґроном Андрій Стефуранчин. Чотирнадцятого жовтня гітлерівці вивезли з Коломиї до Чорткова п’ять дівчат і п’ятнадцять юнаків, членів ОУН. Більшість із них разом із іншими п’ятдесятьма двома націоналістами розстріляли 27 листопада в Старій Яґольниці під Чортковом.

Найавторитетнішим поміж заґратованих у Коломийській в’язниці українських в’язнів був Василь Мельничук, багатолітній член Організації, відомий у підпіллі на псевда Славко й Чумак. Народився в селі на березі Пруту Перерові 1914 року. Його батько Андрій працював у недалекій Коломиї на залізниці, підробляв удома ковальським ремеслом, за що користувався повагою односельців. Мама Параска з Палійчуків виховувала Василя та двох його сестер чесними й порядними людьми. Після початкової школи здібний хлопець навчався в Коломийській ґімназії, де вступив до геройської ОУН. Та польська окупаційна влада не давала випускникові ґімназії спокійно працювати. Юнака кілька разів заарештовували за націоналістичну діяльність. Якийсь час Василь Мельничук працював у Городенці помічником адвоката в конторі відомого своєю громадсько-політичною й правозахисною діяльністю, працею в австрійському парламенті й галицькому соймі, члена Української Національної Ради й комісара Городенківського повіту в буремні часи ЗУНР Теофіла Окуневського. Славу та любов українського населення приніс уродженцеві буковинських Радівців політичний процес у справі студента Мирослава Січинського, виконавця атентату в квітні 1908 року на графа Андрія Потоцького, намісника Галичини. Теофіл Окуневський виступав оборонцем Січинського перед Найвищим Судом у столиці Австро-Угорщини Відні. Праця зі знаменитим правником значно збагатила молодого націоналіста фаховими знаннями й навичками, розширила його світогляд. У Городенці Василь Мельничук зійшовся зі своїм ровесником із недалеких Вербівців Михайлом Гайдичуком, який у підпіллі мав псевда Проць і Богун. Востаннє Василь Мельничук потрапив на тверді нари польської в’язниці в день вибуху Другої світової війни – 1 вересня 1939 року.

Україножерам-енкаведистам не довелося впрівати в пошуках українських націоналістів. Окупувавши західні терени України у вересні тридцять дев’ятого, вони відразу ж дістали список українських патріотів від польської дефензиви й розпочали криваве жниво. Досвідчений Василь Мельничук уник більшовицького терору, перейшовши в підпілля. Та не уникла його Василева родина: на білі ведмеді московські завойовники вивезли батьків й обидвох сестер.

Наприкінці сорокового року Василь Мельничук з невеликою групою друзів пробрався до Кракова, де відбув вишкіл у школі ОУН. У Кракові зрілий уже діяч Організації взяв участь у Другому Великому Зборі ОУН. Через чотири місяці повертався в охоплені коричневою чумою рідні краї. Квітнева Чорногора, передчуваючи лихо, не дуже охоче пропускала через укриті глибокими снігами полонини друзів Василя Мельничука і Василя Кука, майбутнього останнього головного командира УПА. Але воля людська виявилася сильнішою за стихію.

На всіх посадах окружний провідник Коломийського повіту, обласний провідник Станіславщини Василь Мельничук сповна віддавався праці на благо майбутньої Української Держави й боротьбі за неї. Під знамено ОУН, коли ще навчалася в Коломийській ґімназії, стала і його бойова подруга і вірна дружина Марія Павлусевич. Крізь тюремні ґрати вперше побачить провідник народженого через сорок п’ять днів після його арешту 5 лютого 1942 року свого малесенького Мстиславчика. Удруге, і востаннє, охоплений тифозною гарячкою батько побачить восьмимісячного сина в Чортківській в’язниці в переддень свята Архістратига Михаїла. А двадцять сьомого листопада 1942 року прострелене фашистськими кулями велике серце українця-борця перестало битися.

Рівно за рік до початку німецько-радянської війни, 22 червня 1940 року, червоні опричники безжально повкидали до товарного вагона і повезли на загибель до Красноярського краю Олену Сливку з маленькими дітьми Іриною, Анною, Святославом, Олесею. Живими до рідної Зібранівки через дев’ять мученицьких років повернулися тільки сімнадцятирічна Ірина та тринадцятирічна Анна. Їхнього батька, тридцятичотирирічного селянина Юрія Сливку, за те, що вивісив у Заболотові 30 червня 1941 року синьо-жовтий прапор, заарештували й розстріляли в листопаді сорок другого в Старій Яґольниці німецькі зайди.

За ту ж саму провину ліг у сиру чортківську землю й директор Заболотівської тютюнової фабрики Михайло Парасюк. Народившись 1914 року в Тулукові Снятинського району, він успішно закінчив Коломийську ґімназію, відтак – фізико-математичний факультет Краківського університету. За участь у боях за Карпатську Україну поляки запроторили Михайла Парасюка до в’язниці. Німецько-польська війна принесла дуже коротку волю, бо прийшлі червоні загарбники знов ув’язнили борця. Доконали талановитого українця коричневі наїзники.

Товаришем по Коломийській ґімназії Михайла Парасюка був молодший за нього на рік Роман Сельський. Здібний спортсмен і грамотний фахівець, головний інженер заводу «Коломиясільмаш» щиро намагався прислужитись прийшлій радянській владі чесною працею. Проте невдовзі змушений був рятуватися від арешту НКВД переходом на нелеґальне становище. Всю його родину, в тому числі й дружину Ірину Грабовенську, більшовики вивезли в Сибір. У лютому сорок другого двадцятисемирічний Роман Сельський опинився в Коломийської в’язниці й через дев’ять місяців відійшов у вічність.