Чтение онлайн

У Соколівці народився й виріс командир штрафної сотні Святослав (Іван Шкондеюк). Невисокий, світлочубий, уродливий юнак із вдумливими очима вступив до ОУН 1936 року. Служив у польському війську, втрапив до німецького полону, воював у леґіоні, звідки втік у рідні краї. В селі, за дорученням ОУН, очолив збірну громаду, до якої входили Соколівка, Снідавка, Річка, Город, Яворів, Бабин. Ні селяни, ні тим паче ґестапівці, не підозрювали, що цей покладистий молодик вишколює нишком у лісі повстанську сотню. Сюди ввійшли не тільки односельці, а й леґіні з довколишніх Прокурави, Яворова, Буківця… Сотня вкрила себе непогасною славою в боях з окупантами. Загинув Святослав у сутичці з бандою енкаведистів, яких привів зрадник, у Яворові. В нерівному бою 11 листопада 1945 року полягли Святославові найближчі побратими. Командирове тіло вдалося привезти до батьківської оселі, щоби гідно поховати. Але до села ввірвалися кривавозоряні облавники, і люди розбіглися. По облаві повернулися й довершили жалобний обряд. Пролунав вибух. Комуністичні нелюди замінували в труні мертве тіло. Були вбиті, покалічені. Осколком поранило в ногу Іванову маму Марію, яка десять років переховувалася по людях із найменьшеньким Ярославом. Молодша Шкондеюкова сестра Євдокія була кур’єром і станичною. Мотрю, під цим псевдо дівчина діяла в підпіллі, заарештували в квітні сорок п’ятого. Додому повернулася з Воркути п’ятдесят сьомого. Багато років Євдокія є старостою сільського хору «Гомін Карпат», яким дириґує Іван Андріюк. Батько, Василь Шкондеюк, пішов у сиру землю навесні сорок п’ятого – застудився, ховаючись від безнастанних московських облав.

Чота Вані, укомплектована здебільшого зі східноукраїнців, розбила велику німецьку залогу високо в горах, де окупанти добували марґанець. Загинуло багато гітлерівців, зруйновано промисел. Загарбники спорядили з мадярських вояків каральну експедицію і послали її в гори. Свавільні й підступні ґонведи жорстоко розправлялися з жителями мирних сіл. У Річці застрелили вчителя Кабійовича. В Соколівці мадярські нападники повиловлювали й загнали до школи всіх чоловіків. Заручників утримували під замком і посиленою охороною.

Домовитися про переговори підпільників із мадярами доручили бойовій дівчині, надрайонному референтові УЧХ Дарині. Лесю нарядили в гуцульську вберю, щоби не виділялася зовнішністю. Представники мадярського штабу, що займав одне зі шкільних приміщень, погодилися на переговори з трьома неозброєними повстанськими провідниками. Дуже здивувало ворожих командирів, що «гуцулка» вільно говорить французькою, бо саме цією мовою спілкувалися через одного з офіцерів.

На переговори до мадярського штабу прийшли о шістнадцятій годині Борис, Курява і Крига. Всі три провідники добре знали німецьку. В ході довгої і непростої розмови домовилися про «нейтральну зону» в селах Красноїлля, Голови, Стебнів. Заручників випустили на волю відразу ж після переговорів.

Однак віроломні мадярські наїзники дуже хутко порушили домовленість. Одного дня у Красноїллі з’явилася велика група добре озброєних ґонведів. Мадярська стежа поводилась, як у себе вдома. Повстанці спритно обеззброїли й узяли в полон чужинецьких вояків. Знаючи, що мадяри посунуть відбивати своїх, повстанські командири приготувалися до гідної відсічі. Сотня Недобитого зайняла вигідні позиції на горбах. Стрільці спокійно лаштували зброю. Перша вантажівка з мадярськими солдатами не забарилася. За наказом сотенного її пропустили. Коли вся довга колона ввійшла в зону обстрілу, гори обізвалися густим вогнем. Стрільці вдарили водночас по першій і останній автомашинах. Для тягарівок, які наїздили від несподіванки одна на одну, повстанці також не шкодували прицільного вогню. Жоден мадярський вояк не вирвався з вогняного кола.

Після бою Дарина з санітарною сумкою через плече кинулася на вкрите димом мертвотно-безмовне бойовисько, щоби надати першу допомогу пораненим мадярським воякам. Із розгону вистрибнула на підніжку вцілілої від вогню вантажівки й зазирнула в кузов. Від побаченого числа трупів, які плавали в калюжі крові, дівчині стало млосно. Проте вона швидко оговталась і поспішила на голосний стогін у кущах.

Пораненого в ногу мадярського полковника перев’язувала вмілими руками медсестра Тиха. Цибатий офіцер ще й брався крізь біль піджартовувати до молоденької медички. Захоплених у бою ворожих старшин стрільці відвели до хати священика Василіва в Красноїллі. Наступного дня спозаранку повстанські командири приймали делеґацію, що прийшла виручати з полону своїх офіцерів. Цього разу домовилися досить швидко. За відпущених мадярських достойників повстанці дістали медикаменти, зброю, набої, борошно.

Жахливо-кривавий слід залишили по собі бездушно-жорстокі угорські завойовники в підкарпатських селах Рунґурах і Товмачику.

У понеділок, 1 травня сорок четвертого року, зелена Франкова Гора вкрилася сірими мундирами ворожих вояків. Невблаганні й нестримно-люті ґонведи, вимахували палаючими смолоскипами, гейби намагалися підпалити ввесь світ. Свічками спалахнули сільські чепурні хати, горить, аж гоготить, церква святого Михайла, палахкотить дерев’яна школа… Зачумлені димом і п’яні від невідімщеної чужої крові чужинці гасають вуличками здибленого до небес стовпами вогню села, мов арідники в останньому пристанищі грішників. Від їхніх автоматних черг падають селяни, що намагалися рятувати від вогню нажите важкою працею майно. Прокльони на адресу паліїв-убивць розносить нажаханий вогняним кривавищем весняний молодий вітер. Згарищами сотень хат укрилися квітучі досі Рунґури, понад сто жителів загинули від мадярських куль в огняному смерчі. Дорого заплатило невинне село за діяння перевдягнених у сільську ношу радянських розвідників, які шарпали час від часу мадярські оборонні лінії. Тиждень горіли Рунґури, а винуватці трагедії, й гадки не мали проявити «чудес героїзму», щоби допомогти беззахисним селянам.

Жорстокі й цинічні були мадярські вояки, приперті до Пруту, пораненим звіром відбивалися вони від московського ведмедя в Товмачику. Якихось два десятки хат залишилося від великого надпрутянського села. Залпи гармат з обох боків і «катюш» перетворили Товмачик на спопелілу руїну. Люди ховалися від літаючої смерті в тимчасових сховках-землянках, а ґонведи закидали їх там ґранатами, не зважаючи на жіночі сльози й дитячий лемент. Холоднокровно, мов на полюванні, розстрілювали втікачів. У рідному, дощенту зруйнованому Товмачику знайшли свою страшну смерть понад триста ні в чому не винних селян. Жертвами свавільних наїзників стали учні Коломийської ґімназії Василь і Дмитро Мочернюки, Михайло Солтанюк…

Референтом УЧХ Жаб’євського району була двадцятиоднорічна Марійка Яремин зі Старого Косова. Напрочуд вродлива й розумна дівчина леґально вчителювала, добре знала німецьку. Часто, виступаючи в ролі перекладача, роздобувала цінну для підпілля інформацію. Більшовики заарештували дівчину сорок п’ятого й засудили на п’ятнадцять років каторги. У Кутах цю нелегку ділянку підпільної діяльності очолювала Віра (Ганна Тарновецька). Загинула 1948 року в бою з московськими загарбниками. Працювала в Косові для підпілля художниця Наталка Коник – Русалка. У Старому Косові не покладала рук на підпільній ниві станична Тополя – Анна Андрусяк. Велику допомогу повстанцям надавав у Жаб’ї надлісничий Негрич, колишній старшина УГА з рубаною раною через щоку. В селі Зеленому господарчими справами для підпілля відав Вишня. Не одну групу підпільників до Чехо-Словаччини й Угорщини провів тільки йому знаними гірськими стежками Петро Стефурак із Кривого Поля.

Повітовий провідник жіночої сітки ОУН Дарина складала щомісячні звіти повітовому Куряві та окружному провідникові жіночої сітки ОУН Лесі – Ірині Лепкалюк. Дарині ж надсилали звіти районні провідниці Ліда Сальваровська, Ірина Стефуранчин, Марія Яремин, які навчалися з нею в педшколі в Коломиї, Євдокія Шкондеюк і Наталка Коник. На основі районних Дарина робила свій повітовий звіт, що йшов до вищих підпільницьких інстанцій.

Одного дня зв’язкова принесла штафету від Куряви з наказом принести звіт о дев’ятій годині вечора на міст через Прут, який сполучав Коломию з Вербіжем. Того дня в місті зчинився страшний гармидер німців. Десь у Березовах з’явилися ковпаківці. Фашисти на машинах і мотоциклах помчали через Вербіж у гори. В Коломиї оголосили поліційну годину – після дев’ятої вечора з’являтися на вулицях міста заборонено. Як же виконати наказ провідника? Допомога підоспіла несподівано. Свої послуги запропонувала без зайвих розпитів Ярослава Самулевич, ще й Володимира Лютого вмовила. Друзі провели підпільницю непомітно для ворожого ока глухими околицями до мосту. На правому, вербізькому, березі Пруту перед мостом стояла німецька охорона. У вечорових сутінках чітко чулися гаркаві окрики німецькою. Даринине вухо вловило знайомий дзвінкий голос Куряви, спотворений трохи чужою вимовою. Провідник спокійно відповідав щось німецьким солдатам, а через кілька хвилин із згущеної річковим туманом темряви виринула його висока постать. Курява привітався з дівчиною, яку друзі Ярослава й Володимир завбачливо покинули. У місті підпільників перепинив нічний патруль – два німці й український поліцай. Курява ґалантно пропустив дівчину вперед, щоби вручила німцеві свій документ. Доки солдати уважно розглядали її кеннкарте, провідник спокійно подав свій документ поліцаєві, пошепки запитавши того, чи знає він Чорного. Про референта Служби безпеки ОУН Чорного (Осипа Перцовича) в Коломиї знали всі – і друзі, й вороги. Тому поліцай «не впізнав» Василя Федюка, за яким уже давно й безрезультатно розшукує невсипне ґестапо. Повернув провідникові кеннкарте, а німцям буденним голосом пояснив, що все орднунґ.

Друга світова війна захопила уродженця Вижнього Березова Осипа Перцовича на службі в польському війську. У нерівному бою двадцятитрирічний вояк потрапив до німецького полону. Не встигла осінь тридцять дев’ятого вкрити напоєну кров’ю землю золотим листом, як Осип вирвався з-за колючих гітлерівських дротів. Та, врятувавши молоду голову від німецької кулі, березівський леґінь ледь не встромив її в зашморг енкаведистської шибениці в рідній вітчині. Тож змушений був перейти на нелеґальне становище. У серпні сорокового Осип Перцович (Злотник), рятуючись від аґентів НКВД, перейшов кордон. Через рік, закінчивши в Кракові підпільний старшинський вишкіл ОУН, повернувся на Коломийські терени. В підпіллі його знали вже як друга Чорного. До енкаведистських ран на дужому тілі провідника додалися ґестапівські. Та підпільні лікарі й потреба боротьби з окупантом щоразу повертають молодого провідника до повстанських лав.

Загинув повітовий провідник СБ Чорний героїчно: у криївці в урочищі Залунга миттєво накрив власним тілом більшовицьку ґранату, рятуючи життя друзям-повстанцям. Сталося це 5 квітня 1945 року.

Участь в українському підпільному русі брали доньки священика Самулевича з Белелуї: Ярослава, Ольга, Софія, Наталка й Орися. Серед живих залишилася тільки Орися. Ярославу Самулевич, яка за німецької окупації вчителювала в Чортківці, намагався врятувати після важкого поранення снятинський лікар Муринюк. Але не зміг. Похована підпільниця в Снятині.