Чтение онлайн

Карпатська зима здавалася нескінченною. Багатоденні виснажливі переходи, безперервні дрібні сутички з енкаведистами, голод, холод, воші… Та ніхто не нарікав, кожен знав, на що йшов. Один із переходів залишився в пам’яті тим, що ми загубили півсотні. Було то десь між Космачем і Текучою. Йшли вночі, густий сніг заліплював очі. Я прошкував попереду, позаяк був найвищий у першому рою. Назад не озирався, щоб не тратити намарне сил. Наплічник із набоями вгризався в костисті плечі. Десь недалеко на полонинах протяжно завивали вовки. У верховіттях гудів вітер і наганяв дрімоту. Правда, воші, які щільно окупували непраний одяг, відганяли сонливість. Зрештою, й до них звикалось, як і до постійної близькості ворога, що теж тримався нас, як воша кожуха. Закоцюблі руки-ноги слугували, мов не свої. Все тіло задубіло. Тільки в голові ще теплилася думка. Голова й тулуб існували автономно, у розриві одне з одним. Мозок подавав якусь команду, а тіло відмовлялося її виконувати. Зате команду зверхника виконували враз. А найдужче, коли прозвучала команда «Стій!». Зупинилися. Шукаю дерева, щоб припертися важким наплічником. Якийсь шум, замішання. Мляво цікавимось, що трапилося. Спрацьовує безвідмовний стрілецький зв’язок. Пропала третя чота, а з нею – половина другої. Під час походу вгору таке трапляється часто. Заснув на ходу один зі стрільців другої чоти. Задні подумали, що привал, і теж передрімували на ногах. Довгенько довелося чекати, доки сотня з’єдналася з нами. Стрілецький живий зв’язок відновився. Сотня рушила у снігову ніч.

Було в нас чимало й інших цікавих трафунків. Після пам’ятного переходу ми спинилися на постій у Космачі. Стрілецтво відпочиває. Вночі Орлик пішов перевірити стійкових. На головному, бойовому, посту стояли три стрільці з кулеметом. Сотенний підійшов до старшого й звелів показати скоростріла. Хлопець мовчки віддав зброю командирові, хоча це було категорично заборонено. Орлик перевірив справність кулемета і швидким рухом від’єднав затвор. Нестрашний уже скоростріл подав недогадливому повстанцеві. Після відповідних повчань наказав чотовому замінити стійкових і покарати винуватця. Стрільцеві наклали повний наплічник каміння й веліли стояти дві години з ним на плечах. Мені випало заступати ройового й простежити, аби штрафник добросовісно вистояв належний час. Чотовий вручив мені свого годинника. Я, звичайно, виконував наказ не дуже пильно, бо подібне могло трапитися з кожним із нас. Дозволив хлопцеві відпочивати, притулившись до смереки. Більшість із нас була народжена для господарювання на землі, а не для війни. Взятися за зброю нас примусив ворог.

Мій дід Федір чотирнадцять років війтував у Вербівцях. Багачем великим не був, але ґаздував справно. Усе робив власними руками – від воза до чобота. Підстрижений під макітру, плечистий, кремезний, із густим пшеничним вусом, він умів дати лад усьому. Вставав до схід сонця, порав худобу й ішов сільськими вулицями перевіряти порядок. Соромив нехарапутних ґаздів. Село було чисте і впорядковане, бо війт міг не тільки присоромити, але й покарати. Домовитися дід умів з усіма, окрім власної сварливої жінки. Чотирнадцять морґів поля поділили на чотири пайки, хоч і мали п’ятеро дітей. Третій син Микола виїхав до Канади.

Тато одружився дев’ятнадцятого року, коли повернувся з УГА. Невістка ніяк не могла вгодити прикрій свекрусі. Пішли в комірне до сусіда Марчіка. Згодом зліпили власну хату. Накрили соломою, та буря позривала сніпки. Продали молоді кобилу й купили бляхи на дах. Господарювали без жодної помочі. 1921 року народився в них перший син Іван, 1942-го – одинадцятий, Степан. Тато теж багато років був сільським війтом.

Найпроворніші стрільці роздобули десь ґумові шланги і смоктали потихенько в сінях гуслянку, користуючись недоглядом господаря й командирів. Правда, надто не зловживали, бо кара могла бути сувора. Мародерства в УПА ніхто не потерпів би, та його й не було. Сільські люди ділилися з партизанами останнім. Без їхньої допомоги ми довго не втрималися б у лісах. Станиці забезпечували Повстанську Армію харчами, медикаментами, набоями… Весь народ став на нерівну боротьбу з наїзником.

Наприкінці зими сорок п’ятого наша сотня забрела далеко за Жаб’є. В села не заходили, бо там аж кишіло від енкаведистів. Здебільшого спостерігали десь з високої гори за довколишнім життям. Одного разу бачимо згори, як гуцулка порає на подвір’ї маржину. Проворно бігає з відрами, увихається з вилами. Аж чуємо, кричить десь з-за колиби. «Ґудзя! Ґудзя!». Дивимось, а здоровенний вовцюга закинув овечку собі на спину й поспішає до недалекого лісу, розсікає широкою грудницею невлежаний сніг. На голосний крик бідної жінки не звертає жодної уваги. Хтось із хлопців з моєї чоти сказав, що вовчисько – то чистий тобі москаль: тягне й не питає. «Вовк бере, та й вовка візьмуть», – цоркнув затвором другий. Але чотовий стримав нетерпеливця суворим поглядом. Стріляти заборонялося, бо навколо бродили зграї озлоблених енкаведистів. Це вам не вовки.

Десь під вечір почули густу стрілянину від села. Автомати аж захлиналися. Кинулися вияснювати, що й до чого, аж двох стрільців із сотні немає. Спішно налаштувалися до бою. По якімсь часі прихекали порушники. З руки в одного дзюріла кров. Самовільно пішли до села й нарвалися на чекістів. Орлик був нестримний у своїй люті. Наказав спершу навіть не перев’язувати нечестивця, «корба мама!» Тільки як зайшли далі в ліс, трохи пом’як і власноруч перев’язав хлопцеві дошкульну рану. Той боявся навіть скривитися, щоб не накликати ще більшого гніву сотенного. Чоло йому вкрив рясний піт, бо рана була досить відчутна. Ми також сердилися на самовільників, позаяк через них довелося міняти становисько й брести глибокими снігами по крутих схилах. Проте тішилися, що хлопці вирвалися живі. Наступного дня з наказу сотенного розвідники встановили зв’язок зі станицею. В короткому часі нас нагодували гарячою й дуже смачною стравою. Жити стало веселіше, тим паче, що сотенний встиг уже з’ясувати в сільських підпільників обстановку на терені. Відпочивши, рушили через гори, ліси, потоки в рідні краї.

Військовий провід стягнув більші сили для нападу на Коломию. Деталей усієї операції, звичайно, не знаю, бо відомо то було лише курінним та сотенним. Наша сотня захопила млин у Вербіжі неподалік від міста. Мливо вантажили на сани, й гуцули розвозили мішки по гірських селах. Ми забезпечували їх охорону, прикривали з тилу від можливого нападу ворога. Обійшлося без бою, бо операцію сотня провела швидко й безшумно. Зате добряче пошуміли інші сотні. Одна знищила літаки на літничому полі. Ще якась сотня напала, здається, на НКВД. Більше простий стрілець знати не міг. Привезеним борошном довго перебивалися горяни, перепала дещиця й стрільцям, звичайно. Загалом операція пройшла успішно.

З настанням весни бої почастішали. Оперували ми, здебільшого, побіля Космача. Нескорене гірське село-писанка стікало кров’ю молодих леґінів. У горах українські хлопці різьбили волю Україні. За інструмент їм слугували кріси та скоростріли. На долах жіноцтво розписувало писанки. І були вони червлені-червлені, бо багато лилося крові довкіл. Не лише Космач, але й усі Карпати стогнали під кирзовим чоботом лютого наїзника.

Загарбників зелені гори знали багато. Повсякчас давали їм збройну відсіч. Сорок третього між Космачем і Микуличином організувався військовий вишкіл УНС. Вишкільники стали стрільцями куреня «Чорні Чорти» імені полковника Євгена Коновальця. Командував куренем хорунжий Липей. У листопаді сорок третього на вишкільний табір великою моторизованою силою поперли німці, щоб змести його з лиця землі. Важкий бій завершився повною перемогою молодих стрільців. На той час курінь мав підстаршинсько-вишкільну й технічну сотні.

Ранньої весни сорок п’ятого зав’язався раптовий бій із чекістами на Завоєлах. Мене з двома стрільцями сотенний послав по набої до Космача. Швидким кроком подалися навпрошки лісом. Стрільці були не з нашої чоти й набагато старші від мене, один – чи не вдвічі. Яром добігли до дерев’яного містка, під яким ховалися від енкаведистів сільські жителі. Вони прийняли нас у червоноармійській формі за більшовиків і кинулися втікати. Ми перетяли глибоченький яр і взяли круто праворуч. Супутники, хоч і хекали важко, не відставали від мене. У гущавині зупинилися, щоб перевести віддих. Найстарший, змахнувши з носа росинку поту, без жодних передмов запропонував утікати. Не задумуючись, я стрибнув за товсту смереку. Боявся, що вб’ють за відмову. Кріс налаштований до стрільби. Вони не відважилися стріляти. У мене також рука не піднялася на своїх. Озираючись і пригинаючись, зі зброєю напоготові, обидва зникли в лісовій гущавині. З крісом у руці я хутко подався до села. Про пригоду ніколи було роздумувати. Мною кермувала одна мета – набої для сотні.

За відомими прикметами знайшов станичного. Передав наказ сотенного. Той довго не допитувався. Підпільники, не зволікаючи, навантажили важкенькі бесаги з набоями на коней. Разом ми поспішили до сотні. Доповів чотовому про все, що трапилося. Мовчки вислухавши, він поспішив до сотенного. Справа була надзвичайно серйозна й вимагала нагального вирішення. Бій на той час уже вщух. Енкаведисти забралися геть. Долами лунали поодинокі постріли й собачий зойкіт. Чекісти зі злості стріляли невинних тварин. Чотовий повернувся від Орлика з наказом роззброїти мене негайно. А там, дасть Бог, усе виясниться. Гостро дивлячись мені в очі, порадив ліпше чесно признатись, якщо в чомусь завинив, бо кара буде дуже сувора. Я твердо відповів, що жодної вини за собою не почуваю. Зброю в мене все-таки забрали, але самого залишили в розташуванні сотні. Не відчувалося, щоб хтось за мною стежив. Бо той факт, що я привіз набої, свідчив на мою користь.

Днів через три нашу та ще дві чи три сотні вишикували на великій галявині. Привели обох дезертирів. Ті були перелякані й пригнічені. Вони вже у всьому призналися. Мені засмоктало під грудьми. Адже могли наговорити чого завгодно. Але втікачі, на моє щастя, розповіли все правдиво. Це я зрозумів, коли чотовий з вибачливою усмішкою повернув мені кріса. З усього було видно, що він по-батьківськи радий за мене. Адже Завірюха походив із сусідніх із Вербівцями Тишківців. Це був єдиний відомий мені випадок дезертирства. Тому на поверненців дивилися, мов на якихось пришельців. Не знаю, що відчували інші стрільці, але мені було їх трохи шкода. Стою в лаві стрільців, а серце свариться з розумом. «Свої ж?..». «Зрадники!».