Чтение онлайн

Хто б не стояв у парі з Пеґі, відчував купу незручностей, і я тільки те й робив, що напружено чекав якогось нового вибрику. По дорозі додому я запитав, звідки в неї така дивна, незграбна манера їзди.

— Ой, — зітхнула Пеґі, — я знаю, в мене нікудишній крок, але чим я тут можу зарадити? Зрештою, винна в цьому не я, а мої короткі ноги. От подивися, мене поставили з тобою в один запряг, але в тебе ноги на добрих три дюйми довші, ти робиш більші кроки, а отже, й біжиш швидше, ніж я. Тому така моя хода — не від хорошого життя. Якби я могла, то неодмінно б подовжила собі ноги, бо всі мої нещастя — від коротких ніг, — невесело підсумувала Пеґі.

— Але ж чому? — не зрозумів я. — Ти така дужа, спокійна, роботи не цураєшся.

— Річ у тому, — пояснила вона, — що люди полюбляють швидко їздити, і коли один кінь не встигає за іншим, то кого батожать? Його! Скільки себе пам’ятаю, мені завжди доводилося рівнятися на інших коней, і саме звідси в мене ця огидна рвучка хода. Але ти не подумай, що завжди було так. Мій перший господар не мав звички кудись поспішати, і, живучи у нього, я ходила гарним рівним клусом. То був молодий сільський пастор, дуже дбайливий господар! Він мав на парафії дві церкви далеченько одна від одної, тож роботи в нього вистачало. Та він ніколи не кричав на мене і не батожив, щоб я бігла швидше. От усім би такого господаря, як він! Та потім він був змушений переїхати до великого міста, і мене продали фермерові.

Знаєш, серед фермерів часто трапляються добрі господарі, але мені, мабуть, не пощастило. Моєму фермерові було байдуже, як поживають його коні, екіпажем він теж правив абияк, переймаючись тільки одним — швидкою їздою. У запрягу я викладалася до останнього, а він мене батожив та й батожив. Ось там у мене і з’явилася ця погана звичка; я страх як боялася відстати від свого напарника. У базарні дні господар допізна сидів у шинку, і додому ми мали гнати, наче навіжені.

Якось темної ночі, повертаючись додому, він, як завжди, гнав нас чвалом, аж раптом посеред дороги колесо наскочило на щось велике і важке. Кабріолет умить перекинувся, фермер вилетів геть і, падаючи, зламав руку та, мабуть, пару ребер на додаток. На цьому моє перебування у господаря закінчилося, та я зовсім цим не журилася. І хай би де я опинилася, усюди знаходилися любителі швидкої їзди, і всі мої поневіряння починалися знову. І чому в мене такі куці ноги?!

Бідолашна Пеґі! Я їй дуже співчував, та як зарадити її горю? Я добре знав, як перепадає коневі, коли він бодай трохи повільніший, ніж його сусід у запрягу. Якщо когось батожать, то насамперед його, і нічого вже тут не вдієш.

Пеґі часто ставили у фаетон, а її лагідна вдача подобалася жінкам. А невдовзі її купили дві пані, які любили правити самі та якраз підшукували гарну, надійну конячину.

Потім ми ще кілька разів зустрічалися за містом. Хода її була гарною, рівною, а виглядала вона так, як може виглядати кінь, цілком задоволений власною долею.

Я був радий за Пеґі, бо хто-хто, а вона вартувала дбайливих рук.

А замість неї у стайні з’явився новачок — молодий жеребець, який усього полохався. Власне, тому він до нас і потрапив, і я поцікавився, чому він такий.

— Не знаю, — відповів він мені. — Я від народження не дуже сміливий, а ще кілька разів добряче налякався. Розумієш, коли бачиш щось уперше, то завжди хочеш розглянути зусібіч. Та спробуй роздивитися що-небудь, коли на тобі шори! І якщо я довго на щось задивлявся, господар періщив мене батогом, і це, ясна річ, тільки додало мені полохливості. Я от що думаю: коли б він давав мені змогу спокійно розглядати незнайомі речі і впевнитися, що в них нема ніякісінької загрози, я звикав би до всього швидко й легко. Якось разом із ним їхав старший джентльмен, коли раптом вітер жбурнув просто на мій бік щось біле: папір чи ганчірку. Я переполохався і помчав; господар, як завжди, схопився за батіг, але джентльмен крикнув: «Схаменися, що ж ти робиш?! Ніколи не карай коня за те, що він налякався. Кінь полохається тому, що відчуває страх. Твої побої цей страх посилюють, і кінь стає ще більш полохливий». Після того я дійшов висновку, що люди не всі однакові. Я точно знаю, що моє полохання — не примха. Та звідки ж мені знати, чого треба боятися, а чого ні, коли не маєш змоги бодай до чогось звикнути? Я б не боявся того, що знаю! От хоча б такий випадок. У маєтку, де я виріс, траплялися дикі олені, і я знав їх не гірше, ніж корів чи овець. Але ж олені водяться не всюди, і я можу навести чимало прикладів, коли недурні нібито коні, минаючи загін з оленями, просто божеволіли від страху.

Я знав, що кожне його слово — чиста правда, і, якби моя воля, то я б усім коням дав таких власників, як фермер Ґрей чи сквайр Гордон.

Звісно, траплялося й так, що люди, які нас наймали, чудово правили кіньми. Пригадую, одного ранку мене впрягли в легкий кабріолет і я під’їхав до будинку на Пултен-стріт. [64] На вулицю вийшли два джентльмени, і один із них, вищий на зріст, підійшов до мене, оглянув вудила, вуздечку і поправив хомут, щоб мені було зручніше.

— Скажіть, а в цього коня конче має бути підборідник? [65] — поцікавився він у конюха.

— Він і без цього чудово йде, — відповів той. — Коник дуже чутливий до повода, жвавий, але без норову. Просто більшість людей хоче, щоб підборідник неодмінно був.

— Ну, це не про мене, — сказав джентльмен. — Якщо вам не важко, заберіть його зовсім, а повід пропустіть через щічні кільця. Коли на тебе чекає далека дорога, кожна дрібничка має значення. Правда, старий? — промовив він, плескаючи мене по шиї.

Він узявся за віжки, й обидва джентльмени сіли в екіпаж. Я дотепер пам’ятаю, як він спокійно розвернув екіпаж, легенько смикнув повід, ледь доторкнувся батогом до моєї спини — і ми рушили з місця.

Я вигнув шию дугою і щосили старався гарно карбувати крок. Було зрозуміло, що мій пасажир не вперше править конем, і це вдається йому на славу. Наша поїздка нагадала старі часи, і настрій у мене помітно поліпшився.

Мабуть, я дуже сподобався тому джентльменові, бо після верхових поїздок він умовив господаря продати мене його другові, який саме шукав гарного і водночас надійного верхового коня. І влітку мене продали містерові Барі.

Містер Барі не був жонатим. Він мешкав у Баті і весь свій час присвячував роботі. Лікар рекомендував йому кінні прогулянки, тому він купив мене. Містер Барі взяв в оренду стайню неподалік від свого помешкання і найняв конюха на прізвище Філчер. [66] Мій господар не дуже добре знався на конях, але до мене ставився добре, і все було б чудово, якби не одне «але», про яке він і гадки не мав.

Містер Барі замовляв для мене найкраще сіно, не шкодував грошей на овес, подрібнені боби, висівки, вику [67] та райграс [68] — усе, що вважав необхідним. Я особисто чув його розпорядження і, зрозумівши, що корму в мене буде вдосталь, вирішив, що житиму віднині сито і щасливо.

Декілька днів усе було чудово. Конюх знав свою справу: у стайні завжди було прибрано і свіжо, шерсть моя виблискувала чистотою, і я не чув від нього жодної лайки. Колись він служив конюхом в одному великому готелі в Баті, а потім вирішив облишити цю справу і тепер вирощував на продаж овочі та фрукти. Його дружина торгувала домашніми кролями й курми.

Трохи згодом я став помічати, що вівса мені дають — як кіт наплакав. Ще давали подрібнені боби, але впереміш не з вівсом (якого було не більше чверті від потрібного), а з висівками. Минуло ще два-три тижні, і я відчув, що потрохи хирію. Трава і все таке, звичайно, — гарна їжа, але щоб кінь мав силу та жвавість, йому потрібне ще й зерно. Як це не прикро, та я не міг ані поскаржитися господареві, ані сказати, що мені чогось бракує. Так тривало зо два місяці, і мені було просто дивно: невже господар справді не бачить, що тут щось нечисто?

Та от якось він поїхав провідати свого друга, фермера-джентльмена, [69] що жив по дорозі до Веллсу. [70]

Цей фермер чудово знався на конях. Привітавшись із містером Барі, він подивився скоса в мій бік і зауважив:

— Барі, твій скакун помітно охляв. З ним нічого не сталося?

— Та ні, — знизав плечима господар. — Але таки твоя правда, він став трохи млявий. Та конюх каже, що восени всі коні стають мляві, апатичні.