Чтение онлайн

— Милі дами, — переконував їх містер Сароґуд, — якби ви знали, скільки чудових коней розбивають собі ноги не через власну незґрабність, а через недбалих їздців. Повірте мені, від коня в таких випадках нічого не залежить. А перед нами, очевидно, саме такий випадок. Ви тільки не подумайте, що я нав’язую вам свою думку. Можете його об’їздити, а потім послухайте, що скаже про нього ваш кучер.

— Щодо коней, — озвалася поважна дама, — то ви й справді ніколи не давали дурних порад. Відтак я просто зобов’язана дослухатися до ваших слів, і, якщо моя сестра Лавінія не заперечує, ми охоче пристанемо на вашу пропозицію, перевіримо коня в роботі, а вже тоді приймемо рішення.

Наразі постановили, що наступного дня я переселяюся до цих леді.

Уранці по мене прийшов меткий тямущий хлопець, та варто йому було побачити мої коліна, як від його безтурботності не залишилося й сліду.

— Послухайте, сер, — розчаровано мовив посильний, — я й гадки не мав, що ви пропонуєте коней із такими вадами.

— Зовнішність — не головне, — зауважив фермер. — До того ж, юначе, ви тільки берете його на об’їждження, і я сподіваюся, ви вмієте поводитися з кіньми. Якщо він не виявиться найнадійнішим конем з усіх, яких ви знали, без страху повертайте його мені.

Мене повели на нове місце, завели до стійла, дали їсти і залишили в стайні.

Наступного дня, вичищаючи мою голову, конюх зауважив:

— Ти ба, точнісінько така зірка, як у Чорного Красеня. І зростом такий же, як він. Цікаво, а де зараз Чорний?

Коли ж трохи згодом він намацав у мене на шиї місце, де була колись кровотеча і на шкірі залишилася маленька ґулька, то аж підскочив від здивування. Він знову став мене вивчати, примовляючи стиха:

— Біла зірка на чолі, одна нога біла, і ґулька така сама… — Тоді він придивився до спини і, мабуть, щось там помітивши, скрикнув: — Побий мене грім, якщо це не та латка, яку Джон називав «кінський гріш»! Та це ж він, Чорний Красень! Гей, Красунчику! Не впізнаєш мене? Це я, Джо Ґрін, який колись тебе ледь не занапастив!

І він, не тямлячи себе з радощів, щосили поплескав мене по гриві.

Скажу по правді, я його не впізнав: то був не колишній Джо Ґрін, а гарний, зрілий молодик із чорними вусами та мужнім голосом. Проте я охоче повірив, що це таки Джо Ґрін, і від того, що він мене впізнав, я, не тямлячи себе від щастя, потягнувся до нього мордою, виказуючи тим свою приязність. Мушу зізнатися, мені ще не доводилося бачити, щоб людина так раділа.

— «Сподіваюся, ви вмієте поводитися з кіньми». Аякже! Як тільки я не здогадався, що це ти! Красеню, старий друже, скажи, який негідник так розбив тобі коліна! Якщо я щось у чомусь тямлю, то жилося тобі не дуже солодко! Ну, нічого, зі мною все буде інакше. Шкода, що тут немає Джона Менлі — от хто б за тебе потішився.

Після обіду мене запрягли у невеличкий фаетон, і ми під’їхали до ґанку. Міс Елен бажала перевірити, як я ходитиму в екіпажі. Джо Ґрін поїхав разом із нею, і виявилося, що юна леді править мною, наче справжній кучер. По-моєму, вона залишилася цілком задоволена моєю ступою. Джо розповідав їй щось про мене, і краєм вуха я вловив, як він говорить юній леді, що, на його переконання, я — той самий Чорний Красень, який колись жив у містера Гордона.

Коли ми повернулися, сестри місіс Елен вибігли на подвір’я і стали цікавитися, як я поводився в запрягу. Дівчина переповіла їм усе, що почула від Джо, і додала:

— Обов’язково напишу місіс Гордон, що її улюблений кінь тепер у нас. Уявляєте, яка вона буде рада!..

Мене ще цілий тиждень об’їжджували в запрягу, а коли з’ясувалося, що боятися нічого, то запрягли в невеличкий закритий екіпаж, і міс Лавінія відважилася на поїздку. Після поїздки було остаточно ухвалено, що я залишаюся тут і мені повертають моє колишнє ім’я — Чорний Красень.

* * *

Я вже живу тут рік. Джо — найкращий і найдобріший з усіх конюхів. Робота в мене легка і приємна, і я щодня відчуваю, як до мене повертаються колишня сила й енергія.

Якось містер Сароґуд сказав, звертаючись до Джо:

— У вас цей кінь проживе років двадцять, а може, ще й більше.

Його внук Вілі не минає нагоди поспілкуватися зі мною і взагалі ставиться до мене як до гарного друга. Мої господині запевнили, що більше вже мене не продаватимуть, відтак можна сміливо вважати, що всі мої поневіряння залишилися в минулому і я знайшов собі надійне пристановище. Часто рано-вранці, перед самим пробудженням, мені сниться, що я й досі живу в Біртвік-парку, стою в саду під яблунями та розмовляю зі старими друзями.