Чтение онлайн

— Дякую за чай, Віро! — голос Романа висмикнув із роздумів. Так рука хазяїна, розчуленого несправедливою смертю, висмикує з води сліпе, щойно народжене кошеня.

Він веслував недбало й легко. Човен і Роман наче сплелися в одне ціле, наче були одним природним тілом, як одним природним тілом були тулуб коня і тулуб людини в кентавра. Той день — один із найпрекрасніших у моєму житті...

Я відкрила для себе секс. Перший раз, коли це сталося, мені було боляче. Я б сказала, дуже боляче. Я не знаю, в чому річ, але Роман дуже здивувався — це я бачила в його очах. Він поводив себе коректно... Знаєте, я більше не розказуватиму про секс. У мене, як майже у всіх людей, з ним багато пов’язано, але я не вмію розповідати...

Одружитися й прожити двадцять років спочатку з ментом, а потім вийти заміж за рецидивіста і торговця наркотиками — майже детективна історія, правда? Після аварії, загибелі Ромки, лікарні і важких пологів Сашко, мій другий чоловік, провідав мене лише раз. Побув три дні, уважно і спокійно, наче класичну музику, послухав, як плаче за стіною малеча, — і попросив із переїздом не поспішати. «Не той час! Треба владнати справи». Навряд чи таке комусь сподобається, але, зрозумійте, дороги назад у мене не було. Я сто разів питала себе: «Що ж ти наробила, Раю?» — і сто разів відповідала: «Я не знаю!» Я шукала щастя, звичайного людського щастя, я не могла стерпіти зради...

Коли я вдруге поїхала до М., малому виповнилося майже три місяці. Можна, я не розповідатиму, що відчувала, коли ми проїжджали той смертельний поворот? Зле, звісно — я почувалася дуже зле! Та саме там я зрозуміла, що не буде мені в новій родині щастя. Знаєте, як це буває? Думаєш про щось, думаєш: начебто все так, усе правильно, а серце не відпускає тоненький біль. А потім, коли вже майже і забудеш, зненацька згадуєш або звук, або погляд, або рух — і на тебе ніби відро холодної води виливають, і від поперека по хребту повзе недобрий холодок. Я дивилася на засніжену дорогу, згадувала Ромку, такого білявого, маленького мого синочка, який так радісно жив на цьому світі — і тепер його немає з нами, він загинув... Аж раптом краєчком свідомості промайнули слова Сашка: «Гарно, що син. Доньку б мама не прийняла!» Лише там, у промерзлому автобусі, з пам’яті, наче хижак з океанської глибини, випірнув той його погляд на дитину — спокійний, холодний. Як на якусь незнайому, чужу річ — так не дивляться на власних дітей. «Та ти не лякайся, я пожартував! Це твій загиблий син?» — він кивнув на фотографію Ромки. «Так, це Ромка. Ходімо обідати!» І ми пішли обідати. Голубці. Гарячі голубці. Було дуже смачно.

До кінцевої зупинки, до М., лишалося години півтори, не більше. Я ще могла повернутись...

...Вона бігла широким лугом, по зеленій ніжній м’якій траві, і серце билося щастям. Її серце. Вона відчувала, що не одна, з нею є Хтось, у ній є Хтось, ще не зрозуміло, хто саме, але — є. Вона бігла м’якою травою до обрію, до неба, вона простягала догори світлі ніжні руки, і небо відгукувалося, наближалося, обіймало своїми хмарками, такими білими й такими пухнастими, гладило по голові, шепотіло:

«Віро, Віро», небо кохало її. Пронизуючи сонячними променями й сонячними зайчиками.

Віра прокинулася вагітною. Чоловіки зазвичай мріють прокинутись відомими, а жінки — вагітними. Вона прокинулася вагітною, перенеслася просто із зеленої м’якої трави безкрайнього лугу, просто з неба — у своє ліжко. Віра лежала, гладила рукою живіт і всміхалася.

— Якась ти весела сьогодні! — сказав чи запитав Роман, широко потягуючись.

— Ромко, я вагітна! — відповіла чи сказала Віра.

— Дурний жарт, Віруню! — Роман пружиною скочив із ліжка. — Ти впевнена? Сходи до лікаря спочатку! Я побіжу на озеро.

— Ромко, я впевнена! — Віра продовжувала усміхатись, сонячні промені сну ще гладили її біле красиве тіло.

— Я побіжу, — сказав Роман. — До озера.

І побіг.

Віра стояла біля вікна, дивилася на яблуню, на гілках якої гойдалася дворова малеча, і плакала від щастя. З часу аварії минув рік, але серпень і яблука продовжували пахнути бензином і кров’ю, густо-темно-червоним кольором смерті.

Наступного дня Роман пішов у гори.

Віра, ну що мала робити Віра?! Плакати? Вона плакала. Кохати Романа? Вона кохала. Вийти заміж за іншого? Ні, мабуть, що ні. Нецікаві, довгі й принизливі розмови.

— Мамо? — питала вона у слухавку, і там, на тому кінці дроту, мати відповідала глухим мовчанням.

— Мамо, — казала вона, — я люблю Рому, Рома любить мене, ми живемо разом, але в нас народиться дитина...

— Чому «але»? — дивувалась мати.

— Тому що Рома каже, що нам зараз рано дитину! — майже кричала з відчаю Віра. І там, на тому кінці дроту, очікуючи невідомо чого від власного життя, мати теж плакала...

— Мамо, що мені робити? — Але чула у відповідь тільки розпач і плач малечі...

На жаль, батьки тепер — погані радники. Невдале особисте життя не дає їм права давати настанови дітям. Вони хіба що можуть слугувати поганим прикладом: «Не повторюй моїх помилок, доню (синку)!»

— Мамо, я назву сина Романом. На честь нашого Ромки!

— Ти впевнена, що народиться син?

— Мамо, всього шість тижнів, але я знаю — буде син. Рома. Роман Романович.

Усі, кого я про це запитую, кажуть, що ефір пахне білим. Білим або блакитним. Це тому, що в операційній усе біле або блакитне: кахлі, простирадла, халати на лікарях. Але мені ефір пахне рожевим. Дивно, бо нічого рожевого в операційній немає. Просто на кахлях, і на стелі, і на підлозі, і на стінах розквітали рожеві лотоси. Я не знаю, чи бувають лотоси рожевими, але ж я їх бачила — значить, бувають. Наркоз місцевий, не знаю чому: Роман про все домовлявся, і я все відчувала. Ні, мені не було фізично боляче, але я все відчувала. Певне, то страшний, нестерпний фізичний біль, коли тебе чистять, вишкрібають зсередини, коли з тебе витягають те, що могло зовсім скоро народитися людиною, дитиною, живою дитиною, і моя душа кричала так, що Бог обов’язково мав почути. Я плакала. Плакала не тільки сльозами — плакала кожна моя клітинка, кожна моя клітинка наче помирала разом із ненародженим немовлям... Уже лягаючи на стіл, я пошкодувала, що послухала Романа, я хотіла втекти, але пішло так, як пішло, і я лягла... Лікарка, схилившись, запитала, як я себе почуваю, і я збрехала — сказала, що добре, усе гаразд. Виникла якась пауза, і я чула, як лікарі про щось сперечаються між собою. «Ну, так, дівчинко, давай, ширше ніжки, зараз ми тебе почистимо!» — раптом сказали вони, і мені здалося, що у вухах задзвеніли тисячі маленьких гострих ножів. Я уявила, що я картопля, з якої зараз зніматимуть шкірку, але це неточне порівняння, тому що картоплю чистять ззовні, а мене чиститимуть зсередини. Тоді уявився хлів, старий бабусин хлів, де вона тримала корову й свиню, який час від часу чистили від гною, складаючи до великої купи за сараєм, а потім розкидали по городу, щоб краще росло. Те, що я — хлів, а моя дитина, чи пак, те, що могло стати дитиною, — гній, мені не сподобалося, і я почала придумувати собі якусь іншу роль, інший образ, у цей час лікар сказала: «Не бійся, будеш як новенька!»...

Роман чекав мене внизу. Стояв із букетом білих троянд, у костюмі, краватці, щасливий, як на весіллі, урочисто привітав мене, наче я зробила щось гідне. Я так розумію, що це він собі квіти подарував — у нього сьогодні таке свято! Краще б він замовив вінок.

— Віро, — запитав він удавано жалісно, — як ти?

Я мовчки сунула йому в руку рецепт на ліки, хотіла сказати щось образливе, але не втрималася і заплакала, ткнувши голову в плече.

— Ромцю, ти мене не кинеш? У нас будуть діти?

— М-мм... ну звісно... — якось в’яло відповів він.

Мені раптом усе стало однаково, ніби я не людина, а камінь. Я наче померла, Господи!

Не знаю, що саме сталося під час операції. Лікарі мовчали як риби, їхні перелякані обличчя я не забуду ніколи. Призначили антибіотики, вітаміни і сказали прийти через тиждень, а через місяць повідомили, що в мене ніколи не буде дітей. 99 % вірогідності. Ефір пахне рожевим, сестри... Вони сказали, що в мене погана матка.

Вмикайте свою балалайку, я ж не проти — мені є що сказати. І вам, і Вірі — всім. То, значить, ви вважаєте, що в жінок також є позиція? Це ви серйозно? А я вам скажу, яка в них позиція! Щоб було добре просмажене — ось їхня головна позиція! Розумієте?! На кухні, щоб не перекипіло і добре проварилося! І це ще м’яко сказано! Про яку відповідальність ви мене питаєте? До чого тут відповідальність? Ми це робили з нею разом, так чи ні? Я не заводжуся, я розповідаю! Ви ж прийшли, щоб послухати? От і слухайте! Я добре розумію їхні жіночі хитрощі і так просто вам не дамся. Запам’ятайте: чужа душа — це чужа душа! І мені здається, що ви взялися не за свою справу. Хто ви всі такі, щоб засуджувати мене? Ви, може, платите всі податки, завжди кажете правду, ніколи не обманюєте дружин або чоловіків, ніколи не брешете дітям? Може, ви ніколи не берете або не даєте хабарів, не «вирішуєте питання»? Може, ви янголи? Ну, тоді я перед янголами і стану. А поки ви не янголи — будь ласка, заткніть пельку і слухайте далі. Я ж бачу, як вам хочеться, щоб у книжці був негативний герой, себто я, Роман! Але я не хочу, розумієте, не хочу, щоб мене виправдували або розуміли. Тому що це не мені потрібно, це вам потрібно. Саме так. Бо, виправдуючи мене і розуміючи мене, ви виправдовуєте себе і намагаєтеся зрозуміти себе. Не чекали такого повороту?! Я нічого їй не обіцяв. Вона просто неправильно зрозуміла, я так думаю. Вона трактувала моє «ніяких поки що дітей» на свій лад. Чоловіки — як політики на виборах, розумієте? Вони обіцяють електорату різні корисні речі, а потім, коли електорат розставить ноги і проголосує, наступають «врємєнниє трудності». Ви ж нічого про мене не знаєте, а вже винесли вирок: «Винен!» Я маю право на слово, чи не так? От я і користуюсь! Я розповім про Марину, хочете? Її того літа депортували із Саудівської Аравії. За проституцію, звісно. Може, у вашій країні і у вашому місті справи йдуть якось інакше, але в нашому українському містечку з часів грьобаної «пєрєстройкі» і «гласності» справи йдуть саме так — найгарніші дівчата виїжджають за кордон працювати повіями. Згодом дівчата виходять там заміж за багатого дідуся — це найкращий варіант — знаєте, кажуть, Бог людину створив, а «кольт» і «віагра» зробили всіх рівноправними, — або повертаються з купою грошей хронічними алкоголічками та психопатками. Деякі взагалі не повертаються. Десь зникають у Західній Європі, Сирії або Туреччині. Але я категорично заперечую проти того, що вони опиняються там у «сексуальному рабстві». Їм подобається ця робота. Вони — не жертви, вони — мисливиці, вони полюють піхвами за доларами та євро. Вони стріляють точно в чоловічий пах. І українки стріляють найвлучніше.

З Мариною ми зустрілися на рок-концерті. Якщо відверто, то ми так напились, що я й не пам’ятаю, як і з ким потрапив додому. Лише деталі якогось незвичного сексу, але, здається, я був далеко не на висоті тієї ночі. Уранці, прокинувшись, побачив розкидані по квартирі жіночі речі, ліфчик демонстративно висів на торшері. Дівчина сиділа на кухні гола, пила пиво з баночки і курила.

— Ну, що, хлопче, давай знайомитись?

Так ми і познайомилися. Чорне, як крило ворона, волосся, сережка в носі й у пупі, ніс прямий, із невеличким горбиком, середнього зросту, тугі, низько посаджені сідниці. Дуже сексуальна. Курва: їй завжди було мало!