Чтение онлайн

Микола підвівся, підійшов до ілюмінатора, що послужливо розсунув жалюзі, поглянув у нього, повернувся до столика, знову зручно вмостився в кріслі н взяв із шухляди кілька перфострічок, аби ще раз перевірити правильність маршруту.

Через деякий час, коли перфострічки були розшифровані, у тиші штурманської рубки несподівано озвався комп’ютер:

— Послухайте, Миколо! Я підготував для вас сюрприз.

— Для мене? — здивовано перепитав Солов’яненко, всміхаючись і поскубуючи свою ріденьку, акуратьо підстрижену борідку. — Цікаво який?

— Я досить давно знаю одного сильного шахіста, — відповів комп’ютер і по-змовницьки кліпнув.

— А який у нього розряд? Давно грає? Чи виступав на чемпіонатах? — засипав запитаннями Солов’яненко.

Комп’ютер мовчав.

— То який же у нього розряд? — нетерпляче допитувався Микола.

— А у вас?

— Я майстер спорту з шахів.

— Він теж, — тихо сказав комп’ютер.

— О, чудово! То клич його сюди. Ми зіграємо з ним партію-другу, — збуджено промовив Солов’яненко, потираючи долоні. — Я з нетерпінням чекаю.

— Але ж ви… — комп’ютер знову блимнув вічком, — на… кораблі.

— Ет, ч-чорт! — невдоволено буркнув Солов’яненко. — Забув. — Він махнув рукою, трохи помовчав. — А як же ми гратимемо? — незвично тихим голосом спитав космонавт у комп’ютера корабля, відсуваючи вбік помережані цифрами аркуші. — Який сенс у тому, що ти знаєш майстра? Зіграти ж не…

— Він відповідатиме на ваші ходи через мене, — перебив Солов’яненка комп’ютер. — Але, командире, зважте, що відповіді з кожним ходом доведеться чекати довше й довше, бо ми відлітаємо від Землі…

— Нічого… — Микола з полегкістю зітхнув, ніби величезний тягар спав у нього з плечей. — На те вона й гра така, шахи! Що далі граєш, то довше доводиться думати над черговим ходом. — Солов’яненко всміхнувся просто-таки академічному судженню комп’ютера і зручніше вмостився в кріслі. — Мій початок традиційний: е-2-е-4. Повідом його, я чекаю. — Космонавт розставив шахи на шахівниці і посунув білого пішака від короля на дві клітинки вперед.

За ілюмінаторами стояла ніч. Лише попереду і з боків ледь мерехтіли далекі зорі. Гра затягнулася. Микола і його суперник уже зробили по кілька ходів, і з кожним новим ходом партія ускладнювалась.

Суперник відповідав на всі ходи так само гостро й вигадливо, як Солов’яненко. Інколи здавалося, що він заздалегідь знав, як піде Микола. Видно було, що сили у них приблизно рівні.

У грі суперника все було логічно. Там, де Солов’яненко хотів зробити прорив, у того поступово з’являлася захисна стіна. Міцна, непробивна. Микола навіть подумав, що замість майстра спорту його суперником став… комп’ютер, однак, провівши логічний аналіз структурного ланцюга свого помічника і порадника, відкинув цю думку. Ні, комп’ютер не міг грати в шахи з Миколою. У машини було повно інших турбот, та й не заклали в неї на Землі навичок цієї гри. Ні, тут було все як годиться. Це без сумніву. Та навіть якщо б з ним грав і комп’ютер, то що тут такого? Головне, щоб суперник був гідний. Наполегливий, мислячий, добрий знавець шахових етюдів, комбінацій, позиційної гри. Микола відчував, що з ним грає не комп’ютер, а людина.

На сімнадцятий день, коли суперники зробили по сорок три ходи і на шахівниці лишилось по кілька фігур, партія була не менш цікавою. Кожен міг програти після найменшої помилки. Однак шахісти не помилялися, граючи дуже обережно.

Шістдесят шостий хід Солов’яненка на двадцять третю добу мало не став останнім, але суперник зрозумів чи, може, передбачив цей хід і відповів теж несподівано, здавалося б, навіть нелогічно, від чого космонавтові стало непереливки. Він був на грані програшу. І на шістдесят восьмому ходу Микола таки визнав себе переможеним.

— Перекажіть велике спасибі майстрові. Хто він? — поцікавився Микола після матчу. — Гра була захоплююча Це справді гідний суперник! Якщо можна, то я хотів би негайно ж почати наступну партію.

— Перекажу, — басом відповів комп’ютер, і зелене вічко його ледь блимнуло. — Ви, командире, перемогли себе. Ви грали з собою.

…Вони почали нову партію.

Це була дванадцята експедиція Григорія Шевченка На невеличкому кораблі-розвіднику “Промені” разом із п’ятнадцятьма добровольцями він ось уже чотири з половиною місяці прокладав шлях для п’ятого трансгалактичного корабля “Надія”, який на місяць пізніше вирушив слідом за ними з Землі з групою переселенців Кожен з тридцяти двох маяків, залишених розвідником на маршруті, застиг у чеканні й через рівні проміжки часу посилав свої координати доти, доки його не підбирав п’ятий трансгалактичний.

Стрибки у полі Твеноорана відстань кількох парсеків були вже звичайними для них, однак зараз вони мали здійснити стрибок, рівного якому ще не було. Сімдесят п’ять парсеків! Досі ще ніхто не долав такої фантастичної відстані.

Їхній корабель перебував майже на околиці гала і тики. Рідної галактики, за якою — пустка, що лякала і водночас вабила до себе. Лише за багато тисяч парсеків ледве виднілась у надпотужні радіотелескопи чужа зоряна система з умовною назвою “Сяюча”, яку їй дав першовідкривач поля миттєвих стрибків Твеноор.

Зупинка була несподіваною. Четвертий стрибок не вдався.

Поле Твеноора раптово викинуло їх із сфери свого впливу, і корабель зупинився за кілька більйонів кілометрів від невідомого світила.

Прилади мовчали. Тільки у відсіку життєзабезпечення екіпажу корабля-розвідника жеврів, поступово розгоряючись, прямокутний екран.

Першим, як завжди, прокинувся Корін. За ним поступово приходили до тями решта п’ятнадцять. Пробудження було приємним. Усе менше провалів у пам’яті, поступово теплішають руки…

— Яке голубе небо! — сказав Корін, коли вони разом із стажистом Чурсіним вийшли з корабля. — Такого неба я ще не бачив…

— А зелень, зелень… Аж очі вбирає… — збуджено мовив Чурсін. — Барви земні, але набагато яскравіші, соковитіші.

— Справді, схоже на нашу планету, тільки все якесь ніби штучне, декоративне. Все-таки Земля це Земля, її нічим не заміниш. А тут природу наче на конвеєрі робили. — Корін важко зітхнув і присів навпочіпки, роздивляючись ґрунт.

Чурсін мовчав. Стояв і неначе вбирав блакить неба, що пестила його погляд.