Чтение онлайн

— Тут у нас випадкова посадка. Так, здається, назвав її Григорій, — мовив Корін. — Ходімо, учню. Незабаром знову в путь. Хлопці вже майже полагодили генератор. Ти чув сигнал? А розумного життя на цій планеті немає. Біологи оглянули її вздовж і впоперек.

Двоє у скафандрах не поспішаючи попрямували галявиною до невеличкого озера.

— За нами хтось стежить. Відчуваєш? — тихо спитав Корін, зупиняючись.

— Ні, — відповів Чурсін.

Хлопець теж зупинився, прислухався. Щось його непокоїло, не давало зосередитись.

— Ану глянь он туди, — Корін обережно повернув голову. — Лівіше, за кущем…

— Лю-ди-на! — мало не вигукнув юнак. — Але ж біологи… — Чурсін різко обернувся. Прямо перед собою він побачив одягнену в шкури людину, яка метнулася в хащі. Щось у ній видалося Чурсіну дуже знайомим. Тільки згодом він зрозумів: обличчям планетянин чомусь був схожий на Шевченка.

Біля озера було тихо й прохолодно. У воді віддзеркалювались кущі, стовбури дерев. На березі стояв Шевченко, чекаючи на товаришів.

— Привіт, Гришо. Ти чув сигнал збору? — спитав Корін, підходячи до озера.

— Чув, — ствердив Шевченко. — Через три години маємо бути на “Промені”.

— Ти знаєш, біологи помилились. На цій планеті вже є розумне життя. Ми бачили схожого на нас аборигена, — сказав Корін і повернувся до озера. — Яка широчінь, — захоплено мовив він. — Жаль, що не можна скупатися.

— А я скупався, — ніяково мовив Шевченко.

— Ти порушив інструкцію? — здивувався Корін.

— Мимоволі. Підійшов близенько до берега і оступився. Але нічого — вода, здається, чудова. І знаєте, яку штуку утнуло це озеро? Воно розмножило мене!

— Як це? — не зрозумів Корін.

— А так. Виліз я на берег, дивлюся — поруч зі мною вилазить з десяток чи й більше блідих істот. І всі схожі на мене як дві краплі води. Тільки тіло в них якесь наче драглисте. Через кілька хвилин, не встиг я оговтатись, з озера вилізло ще кілька десятків аборигенів. Уявляєте? — Шевченко розвів руками і усміхнувся.

— Та щось не дуже, — недовірливо проказав Корін, позираючи то на озеро, то на Шевченка, який захоплено вів далі:

— Такого дива я ще не бачив. Двійники по черзі підходили до мене, тиснули мені руку й розходились у Різні боки.

— Неймовірно! Невже на цій планеті так народжується все живе? — вигукнув Чурсін.

— Не знаю, — стиха мовив Шевченко, стенувши плечима. — Можливо, й так. Єдине, що я можу сказати: вони повторили мене в найменших деталях. Тільки замість скафандра на них були шкури.

— Тепер я розумію, чого абориген був схожий на тебе, — проказав Чурсін. — Той, якого ми з Коріним зустріли там, у лісі…

— Гаразд. Розмови потім. Зараз гайда до “Променя” — спізнюватись не можна. — Нахилившись, Шевченко набрав у пробірку води з озера, ретельно закоркував її. — А за те, що сталося, я, звісно, маю відповідати…

Із черговим стрибком затримались. Треба було залишити візитку для п’ятого трансгалактичного. Планета-незнайомка сплутала всі карти. Що записати у візитці?

Після сніданку всі зібралися в рубці, складали послання для п’ятого трансгалактичного.

Коли нарешті вгомонилися, тишу порушив Чурсін:, — А ти чому мовчиш, винуватцю? Скажи своє слово

Шевченко швидко встав з крісла, пройшов на середину.

— Розумієте… Це озеро… — Він замовк, і лише пальці його, що бгали кілька білих аркушиків паперу, помережаних формулами і висновками, свідчили про хвилювання хлопця. — Воно зайшло у безвихідь. У своєрідну біологічну безвихідь. У озері, на мій погляд, зосереджено якісь рушійні сили розвитку. Тут центральна лабораторія планети. Розумієте, озеро творить життя. Воно створило все, що могло створити. Оці, хоч і одноманітні за формою, кущі, дерева, все навколишнє. Однак воно не могло створити високоорганізовану істоту, якою є людина. Озеро вичерпало свої можливості. Цьому світові довелося б чекати мільйони років, поки шляхом еволюції на планеті з’явилася б розумна істота. Отож озеро й зупинило наш “Промінь”. Воно створило копію людини і розмножило її… І тепер, гадаю п’ятому трансгалактичному на цій планеті робити нічого.

Дрейфуючий маяк осиротів. Ось уже другу добу він нерухомо висів, очікуючи на п’ятий трансгалактичний.

Візитка, залишена “Променем”, була вкрай лаконічною. Після координат “Тієї, що боролася за життя”, — так назвали дослідники планету, було написано: “Цей світ уже заселено. Обійшлися однією людиною”.

Космічний корабель падав. Ось уже третю добу тривало це падіння. Але куди? Поблизу на кілька десятків парсеків не було жодної зорі. Навіть надпотужні ситуаційні екрани не знаходили жодного небесного тіла, до якого міг би причалити міжзоряний гігант.

Ходові двигуни, до яких учора за командою Чередниченка приєдналися ще й аварійні, працювали на повну потужність, однак у цій передсмертній агонії зоряного мандрівника було щось незнане, підступне…

Степан сидів у глибокому командирському кріслі і вже вкотре намагався спитати хтозна в кого: “Що ж це таке?”

Збуджений мозок хлопця аналізував десятки, сотні ситуацій, які він знав ще з підручників і наукових праць про дослідження наддалекого космічного простору, однак такої, як ця, чи хоча б подібної Степан не знаходив. Його дивувало, що корабель падав невідомо куди. Він відчував це по інерційній тяжіння. Підлогою “Альбатроса-2” майже три доби тому тепер стала ліва стіна рубки. Такого під час роботи маршових і аварійних двигунів міжзоряного гіганта бути не могло…

У просторій світлій рубці було пусто. Лише розмірено відлічував час центральний хронометр корабля, та уже долі, поряд із командирським кріслом, ледве жевріли ситуаційні екрани міжзонального пошуку…

Чередниченко повернувся в кріслі до панелі, па якій оніміли десятки зумерів, згасли сотні лампочок… Хлопець стиснув кулаки так, що нігті вп’ялись у долоні.

“Що ж робити? Як поводитись у даній ситуації?” — Степан глибоко зітхнув, потім, можливо для того, аби трохи зосередитись, порухом важеля підняв ситуаційні екрани з підлоги і “повісив” їх на колишню стелю. Знову кинув оком на хронометр, ще за мить перевів погляд на пусті екрани…

— Дивно, — проказав він уголос сам до себе, — невже й головний ситуаційний екран відмовив? Але ж…

Чередниченко, напевне, вже всоте клацнув тумблером, щоб перевести корабель на ручне керування, проте марно: “Альбатрос-2” не слухався… Ігор Соловйов був зараз, як і інші члени екіпажу, у анабіозі й мав змінити його у командирському кріслі тільки через двадцять діб, тому розраховувати на чиюсь допомогу чи пораду годі було й думати.

Комп’ютер корабля уперто мовчав, не відповідаючи на численні запитання Чередниченка.

— То що? Так і будемо гратись у мовчанку?

— Ні, — нарешті пробурчав комп’ютер голосом, у якому з’явились незвичні, невластиві машині нотки. — Ні, не будемо.

— Мені потрібні розрахунки, карти маршруту. Що з кораблем? Чому ми падаємо? Що діється? — скоромовкою проказав Степан.

— Не все зразу, — видихнув комп’ютер і додав після паузи: — Це не так важливо, те, про що ти питаєш.

— Як? — здивовано мовив Чередниченко, позираючи туди, де за ситуаційними екранами то розгорялося, то пригасало невеличке зелене вічко.