Чтение онлайн

— Координати вашої зірки, вашої планетної системи? — запитав Павлов, піднімаючи очі на зеленкувате вічко.

— У нас немає постійних координат, як немає постійної зірки, планети, на якій би ми мешкали. Ми весь час пересуваємось. Весь час у подорожі. Коротка зупинка, і знову в путь. Все викладено у простій формулі: поклик всесвіту — зупинка — допомога… Поклик всесвіту — зупинка…

— Невже у вас немає батьківщини? — здивувався Павлов, перебивши Реола.

— Наша батьківщина — всесвіт, землянине, — урочисто сказав комп’ютер. Його вічко розгорілось і яскраво виблискувало.

— Тут щось не те. Як це всесвіт? Адже він…

— Так, так, землянине. Саме всесвіт і є наша батьківщина. Така ж батьківщина, якою для вас є Земля.

— Хто ж ви тоді? Дослідники? Розвідники? Сівачі доброго, вічного? — поцікавився Кравчук, позираючи на німі ситуаційні екрани.

— Усі ми, як у вас кажуть, спеціалісти аварійно-рятувальної служби всесвіту… Ми рятуємо міжзоряні кораблі від загибелі. Однак не тільки це… Врятування цивілізацій, що гинуть, міжзоряних мандрівників — лише мізерна частка нашої роботи… У нас є багато інших справ… Ми намагаємось глибше пізнати всесвіт.

— А як ви дізнаєтесь, що комусь потрібна допомога, що хтось може загинути, що… — почав Чередниченко, та йому не дав договорити комп’ютер:

— Нас повідомляє про це всесвіт.

— Як? — поцікавився Майоров.

— Ми кожною клітинкою відчуваємо, що комусь загрожує небезпека. Протягом багатьох століть наш організм адаптувався до життя не на планеті, як, припустимо, ваш, а у відкритому космосі, пристосувалися ми й до того, щоб без перешкод отримувати потрібну інформацію.

Розумієте, кожна жива істота випромінює у всесвіт міріади біт інформації. То біоструми. Ми ж навчились їх не тільки вловлювати, а й аналізувати. Оце й звемо ми покликом всесвіту.

— І ви рятуєте тих, хто потребує допомоги? Але ж відстані…

— Відстані? — в голосі машини почулося здивування. — Для нас їх немає, як немає і міжчасового бар’єру.

Командир підвівся, підійшов до кондиціонера, нащось потарабанив по ньому довгими пальцями, налив у склянку соку, трохи надпив…

— Чому ми не можемо досягнути своєї мети? Енергії у зорельота вистачить на три такі подорожі… Там, на планеті Трьох Сонць, потрапили в аварію наші товариші, і ми будь-що маємо визволити їх з біди. — Командир, мовивши останнє, підняв очі на вічко комп’ютера.

— Летіти не можна, там ви загинете. Це дуже ризикований політ. Шанс лишитися живими просто-таки мізерний.

— Ясно, — почав Павлов. — Однак ми, Реоле, все ж летітимемо на планету Трьох Сонць. Летітимемо! — у голосі Павлова почулася рішучість.

— Тоді ми, ваші старші брати, не розуміємо вас, — прохрипів комп’ютер. — Нащо летіти на явну загибель? Нащо ризикувати?

— Ви, Реоле, казали, що ваша цивілізація розвивалася за іншими законами, і тому ви не можете відібрати у нас право на ризик. Чи не так?

— Ризик? Нащо ризикувати? — здивовано проказав Реол. — Ви й так уже ризикували. Мало не загинули. Хіба цього мало? Коли б не поклик всесвіту, вас уже не було б серед живих.

Павлов, ніби шукаючи допомоги, підняв свої кошлаті брови й повернувся до Чередниченка, який майже не брав участі в розмові і, здавалось, давно чекав, коли до нього звернуться:

— Розумієш, Реоле, людині… — Він на мить завагався, та потім упевнено повів далі: — Майже в кожній людині Землі живе прагнення пізнати невідоме. А без ризику тут не обійтися. Ризику не задля слави, а заради пізнання, доведення того чи іншого судження, відкриття, істини… Така земна логіка. І найкарколомніша ситуація не буде алогічною. У всьому має бути логічний ланцюжок. Навіть, здавалось би, у зовсім не зрозумілому, бо все має свій початок, свою середину і своє закінчення. Колись один відомий земний філософ казав, що все нелогічне теж логічне, тільки з якого боку на нього дивитись…

— Що ж, це ваше діло, — промовив посланець всесвіту. — Ми врятували вас, коли поламався ваш комп’ютер. Дали тимчасовий притулок на цьому невеликому острівці. Він залишиться тут доти, доки ваш корабель не злетить з нього. Я скінчив. Тож нехай щастить вам, наші молодші, непосидющі брати.

Блимнувши, зелене вічко комп’ютера згасло, і космонавти почули, як вимкнувся тумблер живлення.

— Ви знаєте, — проказав Павлов, — мені здається, цей Реол у своїх судженнях дуже скидається на людину, Підозріло все це, правда, хлопці?

Чередниченко лише знизав плечима.

Через три доби ремонтна група заходилася лагодити блоки пам’яті комп’ютера, які вийшли з ладу внаслідок переплетіння надсилових магнітних полів. Енергетики корабля перевіряли системи живлення “Альбатроса-2”, біологи і геологи досліджували штучний острівець, на який посадили корабель спеціалісти аварійно-рятувальної служби всесвіту.

Всі скучили за роботою і працювали залюбки.

На одинадцятий день до Павлова звернулася лікар Бондаренко.

— Так далі тривати не може. Люди виснажились.

— Розумію, Наталко! — усміхнувся Павлов. — Тільки як переконати людей у цьому?

— Треба, Федоре Федоровичу, — зітхнула Бондаренко. — Інакше станеться непоправне. Вони підірвуть свій організм. Викличте всіх, командире.

Коли всі, за винятком чергової групи, зібралися в рубці міжзоряного гіганта, лікар сказала:

— Вам треба відпочити, друзі.

— Відпочиватимемо під час польоту, а тепер треба полагодити двигуни, корабельний хронометр і ще багато чого. Сама ж, Наталко, знаєш, — невдоволено проказав електротехнік Микола Пастушенко, що примостився біля виходу з командирської рубки. — Якщо тільки задля цього викликали, то я… — Пастушенко встав з крісла і вже зібрався вийти, як його зупинив рішучий голос Наталки Бондаренко:

— Зараз усі до медрубки. Після іонного душу — сон, п’ятнадцять годин. Виняток — чергова група. Після відпочинку працюватимете з подвійною енергією…

Коли нарешті знову блимнуло вічко комп’ютера, всі члени екіпажу радо вітали один одного з перемогою. Однак для того, щоб комп’ютер корабля заговорив, спеціалістам довелося ще чотири дні порпатись у нутрощах корабельного всезнайки.

Застереження Реола не спинило дослідників глибин космосу. Після того як екіпаж зайняв ванни з анабіозом, Чередниченко натис на кнопку, і “Альбатрос-2” на планетарних двигунах відірвався від острівця, який майже одразу загубився у безмежжі всесвіту.

— Основна тяга! — урочисто наказав Степан корабельному комп’ютеру. — Маршрут той самий.

— Зрозумів, — звичним голосом відповів комп’ютер. — Основна тяга… Маршрут той самий.

Планетарні від’єднались одразу ж після відповіді машини. І майже тієї ж миті Степан відчув, як запрацювали тяглові двигуни. Чередниченко схопився з крісла, підійшов до дешифратора. Ледь помітний поштовх важільця, перед юнаком спалахнуло сине вічко, і з отвору дешифратора посунула яскраво-жовта стрічка, помережана цифрами, які з кожним новим рядком зростали.