Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

Це була новина — до нас пристав лемур!

Наступного дня, коли ми відпочивали, над головою раптом запищало-заторохтіло. Я спросоння, нічого не зрозумівши, крикнув:

— Хлопці, напад із неба!

А таки це й був напад. Зграя мавп і з ними знайоме нам рукате чудо-юдо, шугаючи в гіллі, кидали на землю зламані галузки, кору, невеличкі червоні квіти й шишки.

Що вони від нас хотіли, ці розбишаки, чого напали? Чао загадково поглядала вгору, але від нас не йшла.

Мавпячі наскоки тривали. І в наступні дні мавпи нам просто не давали спокою. Як тільки вляжемось, вони вже тут як тут — починають бомбити.

Ліс повнився їхніми голосами, замовкали навіть дрозди.

День за днем супроводжували нас, не припиняючи витівок. І таки домоглися свого. Чао одного разу майнула у верховіття і вже більше не вернулася. Мавпяча зграя теж зникла невідь-куди.

Ми просувалися на північ.

НАСТОРОЖЕНІСТЬ

Вам, можливо, знайоме відчуття: неначе б поряд нікого й немає, а враження таке, що хтось за вами невідступно стежить?

Це буває, кажуть, від нервового перенапруження, хоч у наші дні трапляються «ясновидці», що твердять, ніби нерозгадана, надприродна сила завжди втручається в свідомість і психіку людини. Здебільшого, «доводять» вони, це вибрики інопланетян — вихідців із неземних галактик.

Так це чи не так, одначе… Чийсь невидимий погляд зверху свердлив і обпікав, як то кажуть, мені потилицю.

Боячись змій, годі з нас і тієї анаконди, що лоскотала Зайцеві п'яти, ми спали на деревах, а прокинувшись, ішли далі. Точніше — перелітали з дерева на дерево.

Так пересуваються в джунглях довгорукі мавпи — гібони. Щоправда, по верховіттю. Вони — мешканці лісів сусіднього Малайського архіпелагу, але, як виявляється, водяться і на Носі Мазаві.

Фінка, якою ми з горем пополам прокладали стежку в гущавині, вищербилась і затупилася. Тоді-то Лота й запропонувала: підсікати хвости ліан, що приросли внизу до стовбурів, і, розгойднувшись, перелітати на них до інших дерев.

Для мене цей вид «транспорту» не новий: ще тоді, коли нас, кількох учасників експедиції на «Буревіснику» (Наташа була теж. Як вона зараз і що? О-ох!..) течія винесла на кораловий атол і зчинилася буря, я, сторчака полетівши з дерева, повис на ліані. Мене добряче погойдало, а все ж я переміг — виліз у гніздо над спіненою водою.

Отож і зараз, коли Лота простягла кінець ліани, я, схопивши його, розгойднувся і… за десятки метрів од неї перелетів на інше дерево.

Альфред спочатку боявся, а потім так навчився літати, як гібон.

Гущавина, сплетіння чагарів, крізь які важко було пробиратися, через силу долаючи кожен крок, лежали внизу, ми ж ширяли над ними, ніби на крилах.

Відстань, яку раніше проходили за день, тепер долали за кілька годин.

— Так, чого доброго, — радів Заєць, — гойднемося і, перелетівши на протилежний бік Носі Мазави, шубовснемося в океан.

— Не кажи «гоп», поки не перескочив! — порадив я.

Одного разу під час чергового перельоту з дерева на дерево я помітив, як у густоліссі майнуло щось червонаве. Мавпа не мавпа: тіло без шерсті, оголене.

Що б то могло бути? І всенький день, аж до Вечора, поки ми й просувалися, а потім відпочивали, на думці стояло побачене, і я ніби відчував на собі чийсь погляд.

Усе з'сувалося через кілька днів.

Ми послали Альфреда по воду. Спустившись із дерева, він наблизився до невеличкої ковбані. Раптом, чуємо, не своїм голосом заволав:

— Ди… ди… ди-дикун! Рятуйте!!!

І, миттю піднявшись по ліані туди, де ми отаборилися, й не попадаючи від хвилювання зуб на зуб, розповів:

— Я побачив сліди чиїхось ніг ще коли йшов по воду, проте не надав тому значення. Подумав чогось, що то наслідив да Гама. Але ж ти, Васько, та й ніхто з нас, до ковбані не підходив. А вже вертаючись назад, зустрівся з незнайомцем. Він, довгочубий, із цеглистим відтінком шкіри, мабуть, за мною стежив. Підходячи до кущів, я від несподіванки ніби скам'янів: на мене спокійно й невідпорно дивилися чиїсь суворі й пронизливі очі. І я, закричавши, побіг.

— Не знаю, що й сказати… — мовив Кім Михайлович. І, звертаючись до Зайця, перепитав: — Ти не помиляєшся, хлопче? Спокійно все зваж. Може, тобі просто привиділося.

— Ні, Кіме Михайловичу, — впевнено заперечив Альфред. — Я бачив його, того незнайомця, як ось зараз вас.

— А ви не вірили, що за нами хтось стежить! — не втерпів я.

— Таки хтось стежить, — згодився Кім Михайлович.

Про те, що нас стривожило, я розповів Лоті. Як міг, так і пояснив: то словами (запас французьких слів у мене, звичайно, мізерний), то жестами.

— О?! — здивувалась вона. — Монстре? [31] — запитала, показуючи на кущі.

І пообіцяла — я її трохи навчив говорити по-нашому:

— Маева, [32] шарман, Васка-Кваска! Лота вам помогайла буде.

Що ж, поміч того, хто не один рік прожив на цьому острові, нам потрібна.

— Мерсі! [33] — подякував я.

А Заєць, аби показати, що він дещо розуміє, кинув:

— Мажінуар! Мажінуар!

31

Чудовисько (фр.).

32

Добре (мальгаш.).

33

Спасибі! (фр.)

Це були не слова подяки, а погано вимовлена назва французьких духів — «Чорна магія». Як то кажуть: Заєць чув дзвін, та не знає, де він! Лота, мабуть, теж не розуміла значення тих слів, сприйнявши їх за комплімент.

— О, Зайца кавелієр! Добрая шарман! — своїм співучим голоском засокорила вона.

Я не хотів їх розчаровувати й говорити, що вони обоє помиляються.

БАРАРАТА

Лота свою обіцянку виконала… Коли після короткого переходу, певніше «перельоту» з ліанами в руках над підліском, ми зупинилися, Кім Михайлович також помітив, що в гущавині хтось ховається.

— Правда твоя, Альфреде, — мовив він, — там щось червоне й чубате майнуло.

Я сказав про це Лоті.

— Bon! [34] — відповіла вона.

Ми не знали, що задумала наша красуня. Ждали її дій. А дівчина, підвівшись із гілля, човником стулила біля рота долоні і, плутаючи французькі з мальгашськими словами, гукнула:

— Hola! Abo mena aborigene. Hola! [35]

Вона кричала навмання, звертаючись, проте, до того червоного тубільця, про якого я їй сказав.

34

Добре! (фр.)

35

Агов! Високий червоний аборигене! (фр., мальгаш.)

Та ліс мовчав. Ніхто не озивався на її слова.

— Non се n'est qu'une illusion trompense. Mirage! [36] Васка-Кваска! — розчаровано мовила вона, розвівши руками.

— Міраж, кажеш? — насмішкувато запитав я. — Тоді чому ж…

Але не встиг я докінчити, як дівчина закричала, показуючи праворуч на розлоге дерево.

— Par la aborigene! [37]

— Ага, ага! — зрадів я. — Переконалася, що там причаївся тубілець?

Лота знизала плечима: мовляв, твоє зверху.

36

Ні, це тільки видиво. Міраж! (фр.)

37

Там тубілець! (фр.)

Поделиться с друзьями: