Чтение онлайн

— Так, це я, — відповіла дівчина й відразу ж продовжила почате: — Слухайте уважно: ми під бараком прорили нору. Вона веде в мангри, аж до океану. Нею ви зможете вийти на волю. Скажіть про це всім полоненим, але так, щоб не чула варта. Увечері, коли закінчаться роботи в кар'єрах і вам накажуть спати, вдайте, що поснули, а самі, в цьому ось місці,— вона просунула руку в щілину, — відхиліть дошки і тихо вийдіть із барака. Ми чекатимемо вас на узбережжі.

— Спасибі тобі, сестро, — в один голос озвалися тубільці.

— Ми так і зробимо, Лото, як ти велиш, — докинув Барарата. — А тільки як же бути: п'ятеро серед пас дуже слабі.

— Вони першими і вийдуть, — порадила дівчина. — Допоможіть їм. У джунглях буде легше.

— Соа-сенга! Соа-сенга! — на знак згоди підхопили тубільці.

— Ходімо, Лото, — покликав я.

Ми повернулися в ліс. Розповіли друзям про ті переговори.

— Хоч би нічого не перебило, — висловив побоювання Заєць.

— Ми, Альфреде, зробили все, що могли, — сказав я. — Тепер усе залежить від тубільців — чи зможуть вони непомітно вийти з барака.

— Будемо сподіватися на краще, — відповів Кім Михайлович. — Усе, друзі! — додав він. — Нам тут робити більше нічого. Альфред нехай поки що лишається — може, раптом виникне необхідність попередити про небезпеку, А ми тим часом прокрадемося до узбережжя, в засідку.

Нелюди-расисти, здебільшого там, в Америці, натякають про неповноцінність «малих» народів. Що ж, вони, годованці капіталістичного світу, мастаки принижувати гідність інших, сіяти ворожнечу й розбрат між людьми. Та ми знаємо, що на землі немає неповноцінних народів — є неповноцінні умови життя. Бо хіба ж нормально, коли діти негрів та індіанців у самих Сполучених Штатах Америки не можуть навчатися, кольорове населення країни позбавлене людських прав? Хіба ж не варварство, цивілізована Америко, синів і дочок малих народів — скажімо, тих же ескімосів Аляски — тримати в резерваціях чи на деяких островах Океанії для втіхи багатих туристів, аборигенів лишати в умовах первісного життя, свідомо гальмуючи поступ доби?

Плаваючи на дослідних суднах, я набачився тих зарубіжних «див» — і резервацій Аляски, й хваленого острівного «раю» Океанії, де людей, як звірів у зоопарку, оглядають і фотографують для екзотики у вбогих хижках заможні американські туристи.

Та, незважаючи ні на що, ті люди живуть і не втрачають ні душі, ні гідності: діти природи, вони, як ось ці, носімазавці, сильні й незламні своєю кмітливістю й душевною чистотою.

Наші побоювання за те, що полонені не зможуть тихо вийти з барака, були марні.

Настав вечір. На дверях клацнув засув — тубільців знадвору загнали в барак. Потім вартовий крикнув — велів їм спати.

Затамувавши подих, стояли ми в мангровій гущавині.

Шелеснула гілка, щось м'яко й вкрадливо, ніби проповзла ящірка, зашаруділо. І тієї ж миті перед нами виросла струнка постать.

Барарата!

За ним ішли інші — крадькома, непомітно, як привиди. Йшли, аж поки в бараці не лишилося жодної людини.

Пригнувшись, Кім Михайлович повів людей до лісу.

Джунглі відчинили потаємну браму, стуливши над нами свої рятівні долоні.

А вже тоді застрочили автомати й загундосили кулі…

Ми простували далі й далі на захід, лишаючи десь позад себе непривітну танану Яо-Ватономбі.

Стрілянина не вщухала. Проте янкі стріляли навмання, і кулі нас не зачіпали. Та й як вони могли зачепити, якщо ми йшли під прикриттям джунглів! Йшли без спочинку цілу ніч.

Вранці над островом прогуркотів вертоліт. Отже, нас шукають. Правда, пошуки вели на схід від Яо-Ватономбі, в тому районі густо-зелених нетрів, звідки ми недавно прийшли. Ну, а наша стежка зараз бігла вподовж узбережжя на захід — туди, де з одного боку розкинулись болота й гори, а з другого до спадистих скель підступав океан.

Втікачів було багато. Через кілька днів, коли ми відійшли від Яо-Ватономбі досить далеко, старший серед тубільців, Харама (що означає — скеля), запропонував іти на схід, у глиб лісів.

— Подякуй йому, — звернувся до Лоти Кім Михайлович. — Скажи їй, Васько, нехай Харама веде своїх людей подалі від клятого села та не потрапляє до рук американців. Ну, а ми підемо своєю дорогою…

Сумне було наше прощання — прощання людей, які подолали спільне горе.

І ми розійшлися.

Барарата й Лота цього разу теж лишилися з нами.

Давно колись читав я книжку «Мандрівка на «Снарку», яку написав Джек Лондон. У ній розповідалося про морську подорож від берегів Сполучених Штатів Америки до архіпелагів Тихого океану.

Твір той не такий відомий, як решта книжок знаменитого автора, і ви про нього могли й не чути. Та річ не в цьому. Мені запам'ятався один епізод, точніше — мрія, яку плекав американський письменник… Довідавшись, що Джек Лондон вирушає в далеку дорогу, безліч знесилених життям американців звернулася з проханням взяти їх у мандрівку. Звичайно, Джек Лондон не міг цього зробити — його «Снарк» був крихітний вітрильник. І тоді він, людинолюб, хто близько сприймав біль народу, відповів: «Коли-небудь, якщо мені пощастить заробити купу грошей, я збудую велику шхуну, на тисячу добровольців, щоб обійти навколо світу».

Згадавши ті слова, я, Василь Гайовий, подумав: якби можна, я теж побудував би човен і забрав би у нього всіх знедолених з острова Носі Мазава. Забрав би не для прогулянок, а щоб порятувати їх від американської вгуби.

Відтоді, як ми залишили Яо-Ватономбі, вирвавши з полону Барарату та інших тубільців, минуло багато днів. Можливо, місяць, а то й більше.

Затоку й колишній виселок біля неї знайшли не відразу. Довго блукали джунглями, петляючи в міжгір'ї, обходячи болота й мангри.

І нарешті дійшли.

Перед нами знову постала в страшних ранах земля: глибокі каньйони, схожі на розверзлі кратери ями-вирви.

Ліс було винищено. По рудих, випалених сонцем схилах кущилися, сяк-так пустивши в неродючий грунт коріння, приземисті чагарі. Здалеку вони були схожі на жебраків із торбиною за плечима та ціпком у кістлявій руці.

На широкому плато серед трави зміїлася іржава вузькоколійка. В кількох місцях валялися перекинуті вагонетки, якими з кар'єрів вивозили добуті фосфати. На узбережжі лежали до половини затоплені водою рештки гранітного пірса.

Згарища на місці осель; обвуглені, без віття й листя, пальми; перегнилі й струхнявілі шкаралупи кокосових горіхів; тлін і забуття — ось усе, що лишилося від фосфатних виробок та гірняцького висілка!

— Тут гірше, ніж у Яо-Ватономбі.

— Все спалили дотла.

— Пройшлися вогнем і мечем, душогуби!

Вийшовши із джунглів на узвишшя, де гостроносим острівцем уклинився незайманий ліс, ми оглядали «величну» панораму руйнації. Ставало сумно від побаченого й думки, що даремні були сподіванки знайти в цьому висілку човен або хоч дошки, з яких можна спорудити пліт.