Чтение онлайн

А потім ми спустилися вниз…

З півдня виселок огинала затока, пролігши по гущавині далеко від узбережжя. Широка біля океану, за пласким, вигинистим мисом вона вужчала. З обох боків її обступали джунглі. Переплетене верховіття утворювало дах. Здавалося: у лісі прокладено довгий, наповнений водою тунель.

Човна ми не знайшли, і Барарата, який порадив відвідати цю місцевість, неабияк переживав.

Ми жили в лісі над затокою. Рана в Барарати — простріл вище коліна — гоїлась. Лота поїла свого земляка настоєм тропічних трав, кілька разів на день прикладала до рани цілюще зілля.

Американці сюди, видно, не навідувалися. Вертоліт знову кілька разів прогув аж ген на сході. Отже, пошуки велися далеко від цього висілка, і нам поки ніщо не загрожувало. Але ж і втіхи мало — як звідси без човна втечеш!

— Ти, Васько, передчасно радів, пророчив нам стрімкий розвиток подій: втечу з полону, весілля в джунглях. Зайве базікав і про мене, — похмуро кинув Заєць.

— Я ж не думав, Альфреде, що все так станеться і ми сядемо на «мілину» — ні човна, ні будівельного матеріалу, з якого б можна було його змайструвати.

Поки Барарата хворів, ми обстежили береги затоки. Кілька разів навідувалися у виселок. І все даремно — того, що шукали, не знайшли.

Пройти через такі випробування, вирватися з підводних об'єктів «Мурени» й «Баракуди» і не менш страшної Голови Дракона, — й сконати в забутому людьми й богом висілку…

«Ні, так не годиться!» — казав собі кожен із нас, думаючи про останню, на яку ми, звичайно, сподівалися, втечу.

Перебування у висілку коло затоки — це таки справді були останні дюйми нашої багатотрудної дороги. Останні, принаймні на цьому клятому острові, тому що попереду нас чекало безмежжя океану — шторми й урагани, довгі блукання серед невідомих архіпелагів.

Одіссея не кінчалася…

Я вже розповідав про природну обдарованість і кмітливість тубільців. А тепер хочу повторити: вони, звіку-зроду долаючи стихію — суворі джунглі, невблаганне море, — навчилися не відступати перед лихом, хоч яке грізне воно було. Ось хоч би взяти й остров'ян Носі Мазави. Винахідливі й мужні, що не скорилися волі американських зайд, вони пішли в ліси, непролазні, згубні хащі, де на кожному кроці чатує небезпека й смерть. Пішли, щоб вижити й перемогти.

Наш провідник, сміливець Барарата, — один із них.

Як тільки загоїлася рана й хлопець почав ставати на прострелену ногу, відразу ж заявив:

— Барарата знайде лакану!

Ви, мабуть, пам'ятаєте: лаканою тубільці звуть човен.

Почувши про намір Барарати будь-що віднайти лакану — Лота переклала його слова, — я посміхнувся.

— Щось мені не дуже віриться, — сказав я, — у всесильність нашого друга. Ми ж бо й самі нишпорили по всіх усюдах, переконалися, що талі нічого немає.

— Я теж, Васько, мало вірю. А втім — хто-зна, що він задумав, цей маг, — розвів руками Заєць.

І, ніби вгадавши наші сумніви, Барарата, звертаючись до мене, рішуче мовив:

— Васка-Кваска, ходімо до ловокелі! [57]

— Іди, да Гамо, — погодився командир. — А ми тим часом пошукаємо їстівного.

Кім Михайлович, Альфред і Лота лишилися неподалік від гирла, я ж із Бараратою подався у верхів'я — туди, де затока, петляючи між гір, утворювала звивисті мілководі бухти.

У ту гущавину, оточену прямовисними скелями й урвищами, раніше проникнути не вдавалося. Після численних спроб ми знову верталися назад.

Син джунглів, Барарата, таки знайшов стежку!

За якусь годину-другу ми з ним подолали неприступні крутогір'я. І ось яким чином. Мов за канати, схопившись за гілля й ліани, піднялися у верховіття, а вже тоді, як ото раніше в джунглях, тією повітряною дорогою попрямували далі.

Наполохані мавпи кинулися врозтіч, і я мимоволі вигукнув:

— Чао! Чао!

Не зрозумівши, чого я кричу, Барарата метнув осудливий погляд: мовляв, дивак, Васка-Кваска!

А й справді: чого ото галасувати? Хіба серед безлічі мавп неодмінно повинна бути й наша знайома, втікачка Чао? Малоймовірно. Та все ж кортіло ще хоч раз на неї, витівницю, глянути.

Зелені деревні жаби також пустилися навтіки… Було млосно, і ліс ніби завмер — не чути пташиних голосів. Лише дрозди, ці всюдисущі пернаті, виводили свою завчену, одноманітну пісню.

Перескакуючи над смарагдовим, незайманим плесом води з дерева на дерево, ми досягли однієї з бухт затоки — глухого закуття серед скель.

— Васка-Кваска, там — фаді! [58] — показав Барарата на пагорб, що здіймався високо над затокою.

Очі його сповнилися панічним жахом, і він затремтів.

— Чого ти, друже? — запитав я, лагідно взявши його за руку.

— Фаді, фаді кіборінтані! [59] — повторював він, квапливо спускаючись із дерева та намагаючись більше не дивитися на священний горб.

А я, навпаки, з цікавістю його розглядав.

Горб як горб — нічого примітного. От тільки на маківці, ніби кружало од велетенського багаття, між зеленню чорніла порожня пляма — хтось, мабуть, спалив і викорчував дерева. А може, блискавицею в грозу підпалило ліс. Бо чого б та й як на таку верхотуру залізали люди?

Тільки-но я це подумав і вже зібрався спускатися вниз, ненароком зиркнув на дерева, що обступили згарище правобіч. Моїм очам відкрилася незабутня картина: вгорі до стовбурів були прив'язані мумії людей.

Примарними свічками врізалися вони в зелень верховіття.

Ось чому так злякався, викрикуючи магічне слово «фаді», мій друг! Не було сумніву — перед нами священний пагорб, тубільне кладовище чи, може, жертовник.

Хоч я й не тубілець і не вірю в прикмети та забобони, все ж по тілу побігли мурашки. «А нехай їм грець, тим муміям!» — вилаявся подумки. І хутко спустився до Барарати.

Зір у мого провідника бездоганний: там, де я не помітив нічого, він, гострозорий, уздрів дуже багато… Вже потім, коли Барарата підвів мене до скелі й показав на воду, я побачив: на дні, серед валунів, стояли затоплені дерев'яні човни.

І фаді — жертовне місце на пагорбі, й кладовище затонулих човнів у бухті — все наганяло гнітючі, тривожні думки. Я губився в здогадах, не розумів, що це означає.

Згодом Лота пояснила.

— До фаді, Васка-Кваска, — сказала вона, — померлого підвозять човном. Десять днів і десять ночей горить на галяві багаття — афо. Коли ж огонь згасає, ті, хто привозив померлого, сходять із пагорба вниз. Човен опускають на дно, а самі вплав добираються до гирла — вінани.