Чтение онлайн

Але Чорний не став убивати вже паралізованого від страху Пашу, хоча паща цієї тварини силою 12 атмосфер могла одним захватом перегризти горло такій нікчемі, як ця ница двонога, людиноподібна звірина. Цього бойового й вірного друга людини можна безпечно випускати проти тигра, а тут отаке гидке бидло валялося під ногами і смерділо холодним потом впереміш із гарячою сечею. Ротвейлер лише ляснув його зі всього розмаху по морді лапою. З очей посипалися іскри. За мить до, здавалося, неминучої кончини Чорний чомусь прийняв рішення про пощаду. Може, спрацювало те, що, живучи в селі, серед людей та з людьми, цей мудрий і благородний звір ще ніколи нікого не вкусив. За вдачею та вихованням він був добрим. Може, аж занадто, щоб із такою м’якою вдачею жити серед таких злих тварин, як люди.

Коли Паша вийшов з нокаута й отямився, Чорного над ним уже не було. Сліди від його ляпаса засохли чорною кров’ю. Мокрі штани Паша навіть не став прати. Від них нестерпно смерділо. Просто викинув у канаву. А от довгий і глибокий шрам на правій щоці лишився.

Андрійко на колгоспний тік просто втік. Аби мама не знала. Парторг пообіцяв їхньому фізруку, що за місяць роботи біля молотарки колгосп подарує школярам футбольний м’яч. Справжній, шкіряний. Втриматися від такої спокуси капітан кедрівської «Скали» не міг.

Уже перед заходом сонця дітваків, як снопів, вантажили в кузов газона. На польових вибоїнах їх трясло поміж чотирма дошками, як ті м’ячики, але мрія була сильнішою за цю просто смертельну наругу.

Це в номенклатурних салонах «папочки» з переляку повмирали б, якби побачили, як їхнє чадо товчеться в засмоленому дерев’яному кориті лісовоза. А тут планка батьківської безпеки практично з перших літ життя опускалася до плінтуса. Справжній мужчина – це дитина, яка випадково вижила. І виживання це знову мусило повторюватися щодня у сповненому небезпек і позбавленому турбот дитинстві колгоспних кріпаків.

Для Андрійка ця їзда з току додому була першим у житті випробуванням, коли, чіпляючись пальчиками аж до крові за шершаві дошки кузова, він неначе тримався за береги самого життя, з яких його могла викинути ця з юних літ густо всіяна вибоїнами дорога. Власне, бездоріжжя, бо яка в полі, та ще й передгірському, дорога? І таким бездоріжжям попереду було життя кожного з цих кількарічних колгоспних бранців, бо вибратися з цього табору громадянської смерті, табору без прав і свобод, відсутність яких підтверджувала відсутність права на паспорт громадянина, міг лише живучий, як вуж. І найперше він мав вижити на отих кількох кілометрах їзди в колгоспній вантажівці, якою возили худобу.

Він примостився в кутку біля кабіни, спираючись на дві дошки. Але раптом його інстинктивну думку – як би втриматися тут до кінця і не полетіти на черговій ямі у протилежний кінець кузова – перебила балачка з самої кабіни, у якій поруч із водієм сидів товариш із району.

– Ти пройшов добру школу, – розмахував він руками під носом похнюпленого водія. – Тому тебе зарахували до команди для проведення операції особливого значення. Зустрічаємося завтра на тому ж місці. До інших сіл їхати не треба. Попрацюємо на славу в рідному колгоспі.

– Але в нас уже хрестів нема, – зі знанням справи вигукував Діма, відбиваючись від вимпела «победителя соцсоревнования», що висів над головою і в унісон із хитанням машини майорів йому перед очима, затуляючи раз по раз дорогу.

– Отут ти, товаришу, помиляєшся! – крикнув районний начальник. – Ми з тобою переламали всі хрести, що на Землі. А той, що на небі? – підніс Паша палець і ткнув ним у засмальцьований верхняк кабіни.

– Де на небі? – затряс руками Діма, випустивши з переляку кермо.

– А на церкві, матолку, – пхнув його в бік наставник. – А чим той хрест ліпший, ніж ті, що були на землі?

Не дочекавшись відповіді від шокованого шофера, він добивав його з притаманною йому норовливістю:

– Лише тому, що він високо, що до нього дістатися важко? А ми дістанемося. Нет таких рубежей, которые бы не покорили большевики!

Андрієві враз його маленький світ у цьому буревійному кориті здався неймовірно мініатюрним. Ще мить тому його охопив уперше в житті жах, яким може бути жах за життя в 17-річному віці. Він зі всією прозорливістю дорослої розсудливості заглядав за борт і усвідомлював, що будь-якої секунди може вилетіти звідси, як м’ячик. Стрімголов униз на ходу цієї фронтової колимаги. І міцність пальців, якими він, як зубами, тримався за життя, може не витримати. Вибити його звідси могло мимоволі почуте, у яке він не міг не вірити, бо все відбувалося за його невидимої присутності – його не бачили співрозмовники в кабіні, але він звисав над ними одразу поруч і позаду відчиненого вікна дверей.

Він ще не знав, що ця його присутність, започаткована на пшеничному лані посеред спекотного літа, протягнеться на довгі літа. Але імпульс, який стрепенув його, стократ сильніший за будь-яку, навіть найглибшу, вибоїну, він неначе проніс перед очима ці літа, як сплутані кадри довжелезної стрічки, якій належиться здійнятися так високо, до підніжжя мало не самої вічності.

Дитина, вихована в Маріїній хаті, не могла реагувати інакше. Жінка ростила Андрійка в Бозі. Безнастанно. Наполегливо. Методично. Молитовники, заховані за кількома днищами маминої скрині, були його найпершими букварями. Вона ходила по лезу в тому вихованні. Плекаючи його таким же затвірником, як і вона сама, мати тим самим виряджала його в цей несамовитий світ цілком беззахисним. Вона раділа від того, як він у сім літ, ледь навчившись читати, плаче над Хресною дорогою у Страсну п’ятницю. Вона почувалася щасливою від того, як на її очах віра проникає в його пречисте дитяче єство. Разом із тим вона розуміла, що його виняткова обдарованість, про яку знали далеко за межами Кедрівки, залишиться змарнованою в цьому безбожному світі, з якого йому, як усім довкруж нього, не вирватися. Як можуть розкритися таланти дитини, щедро обдарованої Богом, у світі без Бога? Сприяння цього світу можна досягти лише відступництвом від Бога.

Марія, як і кожна мати, не могла не хотіти добра своїй дитині. Але вона знала, що на Андрійка не чекають почесті, бо він не обміняє на них віру. Віра проникала в його єство всеціло. Щоднини зранку й увечері, коли він уклякав до молитви, вона бачила, що двобій за нього із бездуховним суспільством вона виграла. Ціною його грядущого програшу.

Якщо вундеркінд, який на кілька років самотужки випереджав шкільні програми, не вступить до комсомолу, а відтак до інституту, із колгоспу йому не вибратися. А до комсомолу його не приймуть, бо він уже тричі в райкомі казав, що вірить у Бога. Все. Крапка. Далі нічого не буде. Закопаний заживо талант.

– Підеш трактористом до колгоспу. Обійдешся без університетів. З голоду не вмреш. Аби Господь здоров’я дав, – заспокоювала вона його. – Мене тато не пустив до гімназії, а тебе не випустять звідси ці зайди. Така наша доля, синку, на цій землі. Але тут ми лише гості…

Йому здалося, що в машину за такі слова мав би поцілити грім. Блискавка, як кара Божа, мала би спопелити цих чортів. Але небо мовчало. Лише зморщилося насупленим хмаровинням, збираючись на дощ. Клекотіла лише одухотворена свідомість дитини. Андрійко ще не знав, що планета ця з її людським мурашником не така вже й ідеальна, щоб над нею чигали громи та блискавки, припалюючи до нігтя землі кожного грішника.

Він продовжував слухати, як вони складали конкретний план акції. Настраханий Діма заспокоївся, що його роль обмежується, як завше, транспортуванням. А на церкву полізе він і тільки він, Паша. Полізе в герої. Цю пальму першості він не віддасть нікому й ніколи.

Коли дехристиянізація району досягала апогею і підходила до цілковитого охоплення останнього, протиординського хреста, Паша не на жарт стривожився. Скидалося на те, що його кар’єра завершилася, не розпочавшись. Вичерпалося поле дій. Хрести скінчилися. Більше нема що ламати. З обкому йому дали грамоту. А туди, до обкому, його чомусь не забрали.