Чтение онлайн

– Іди, йди!
– каже брат. Та поклонися там Ілашеві, щоби здоров був; скажеш йому, що на Петра будемо бачитися, або, може, й борше.

– Гай, гай! [88]– кажу я.
– Оставайте, бадічко, здорові.

Але лишень що я на поріг, а молодша сестра з криком у-стріть [89] мене:

– Ілаш з Василем, бадічко!

– Де!?
– крикнув брат та кинув книжку на стіл, а сам вибіг з хати.

– Адіть, бадіко, адіть - онде, право [90] Кодоманки. Та й у кучмах [91]– не видите? Адіть!

Брат аж плеснув у долоні:

– Квапився, нема що й казати!.. Біжи винеси мені кресаню, най іду пана-молодого зустрічати.
– А самий такий рад!

Сестра побігла за кресанею, а я уже не сердитий, ні! Та й чи ж і нема чого сердитися? Уряди-годи придалося мені на братовім коні їхати, та й з того нема нічо; то ж то би вже довгопільці дивилися, а Корочукова Аксенія! Аж трохи що не заплакав. Але ніколи було, бо брат кинув, та побігли ми боржій встріть пана-молодого.

Скоро се брат проказав, так і зняв кресаню та й уклонився аж тричі.

Ілаш нічого не відповів, але як скочить з коня, як обійме бадіку, як стане цілувати! Аж мало що не перевернулися.

– Дякувать тобі, братчику!
– тілько й бесіди з його.

– Та годі вже, брате, годі!
– стали бадіка казати.
– Уповідай, як там було, як тебе стара приймила, що Калина казала, що твоя неня казали, що довгопільські дівчата говорили, що ти на стороні [92] посватав, - що?

– Ей... Та бо ти такого насипав, що я вже нічого не знаю, - каже Ілаш.
– А мені й так лиш одно в голові: моя Калинка. Ех, тото вже нажиюся та нажию, бо є з ким! Чим же я тобі віддячуся, братчику мій єдиний?!
– та й знов братові поза шию.

– От і не говорив би таке, - каже брат, - та ще й против ночі; ніби тото я в тім що свідім? [93] От любить, та й пов'язала, - ходім д хаті!

Коли се браття говорили, стояв Василь збоку та лиш усміхався, а сам такий марний, марний! Гірш моєї сестрички. Ніхто в світі не сказав би, що се він, тот Василь, що за ним дівки гибли: аж очі йому потали в голову.

– Як же, пане піддружбо? [94]– жартую я до його.
– Я тобі вклонився, а ти мені ані слова, - що се такого має значити? Зараз мені встати з коня та красно мене привітати! Чуєш? Або хоч, щоби я сів он на карого та поїхав пріч, аби тебе й не видіти? Видиш, онде кінь уже стоїть таки сідланий, готовий - я лишень що хотів до тебе на Довгополе їхати.

– Чого?
– перетяв Василь.

– От так!.. Чого? Аби відознати, що ти дієш, бо я боявся, що ти, може, розболівся. Та й так. Чого ти такий страшний став, Василю?

– Я, страшний? Та хоть би й так - що кому до того? А ти не кажи мені більше таке, бо...

– Бо що?
– став я питати.
– Може, мені в лице далі?

– Щоби знав, що таки дам. Що кому до того, який я в лиці?

– Так?

– Так!

– Ну, добре, що знаю, - кажу я.
– Більше ти на мене токма [95] за се не будеш гніватися.
– А сам умовк. Більше я до його не промовив сього вечора ані слова, такий мені жаль був великий. А я вже таку натуру маю зроду, що дуже багато треба, аби мене розсердити, але як мене вже хто уразить до живого, так моє серце вже не обернеться, поки світа. Але не, аби я, може, на його ворогував, - крий Господи! І сприяти йому буду, і в огонь за його піду, а говорити вже не буду, хіба він сам мене на бесіду зачепив би, - та й то відповім йому на його запитання, - розговорюватися вже не буду ані йому моє добре серце не покажу. Не красно се так - знаю дуже добре, але що ж буду вже робити, коли натура така лукава.

Повходили в хату.

Неня як учули, що Ілаш уже посватаний, та й з ким, та й як, - такі уже раді, що аж Богу моляться та в долошки [96] плещуть, бо вони, знаєте, Ілаша дуже навиділи зроду. Позасідали поза стіл; одна сестра кинулася до печі, друга до циган по скрипника; наймиття розіслав брат по парубках спрощувати, мене знов по горілку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє, - не тому, може, що Ілаш його запросив у старші дружби. Але він тому такий рад, що його Ілашко з радіщ аж не знає, що собі робити.

От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі, - от і попустило трохи з серця. У пропінації [97] приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було.

“Одному чоловікові злягла вночі жінка, так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку та побіг у коршму:

– Абрамку, а спите ви?

– Гм?

– Чи спите ви?
– кажу.

– Сплю.

– Встаньте та дайте горілки.

– А багато?

– Пів відра.

– А нащо тобі аж пів відра?

– Мені жінка злягла та мені треба.

– І моє жінке лягло, нівроке, та їй не треба горілки, а тобі треба; не встану.

– Але встаньте, коли я вас прошу.

– Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди!

– Ей, Господи, бо'з вами!

– Що, Господи? Що? Ніби мене твій Господь здойме! Іди собі, кажу, до дідке, бо буду ґвалт кричати! От таки зараз кричу, - ну!

– Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете.

– Що хлоп св...я - рохкає, що Бог дасть - то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану”.

Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево береться:

– Дувид-лебен, гіб же ім а гіт бромфен! [98]

Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде.

– Дайте, Дувидку, - кажу, - дайте, та вам колись ще якоїсь приповім.

Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б'ють. А мені стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий, - нема тото, як молоді літа!

Дома застав уже повно леґінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити:

– Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на цесь [99] колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на весілля у післанці.

Я приймаю колачі та й дивлюся на брата:

– Як ви кажете, бадічко?

– І овшем, [100]– каже брат, - позволю, - чому ні!