Максим Рильський
Шрифт:
«А я б хотів у тиші над вудкамиСвоє життя непроданим донести».
«Одбирає людина в людини Життя…Так і треба, так треба країно, Україно моя!»
Там, де затон, латаття й лозиНезахвильованість води, —Поет, рибалка і філософ,Правдивий син Сковороди,Збагнув кріваву мудрість світа,Солону істину буття.Так яросно хитав нас вітер, —Так хижо різало життя:Від келії – тріски та попіл,Від книг – розірваний папір…Не самота, не сум, не опій,Коли горить по всій ЕвропіВ вітрах розгойданий простір!Епоха здійснення утопійІ порох спопелілих вір.Що ж? Ліпше пізно, ніж… Пробачте.Я так зворушено ради5й,Що Вам доби цієї мачтиНад лоном тихої води,Над поплавками, над вудкамиЗ’явилися. І, власне, Вам,Для кого «вічне» – не слова,І «вічність» – не могильний камінь.А ніби воздух, подув ніби,Щоденний хліб.Отcе писавМені недавно Юрій Липа:«Рибальські настрої весь часУ Рильського – як не обридне!»Й це не снобізм, це – біль за Вас, —Це так зітхнуло серце рідне.Еллада скитськая в кровіСпіва крізь плоть про сонце й роси,Але ридає буровійПро в л а с н и й Р и м.І майже позаВ страсний цей час у лознякахХовати тишу й (може)… жах. І
«Дай Бог, чтоби русскіє взялі Паріж.
Пора кончіть ету тупую Європу».
«Ївропа гниє!.. Присяй-бо Гартованці це на власні очі бачили».
1
Три гості тут були торік:Один – поет, два – конвоїри.(Кажу тому, що в цих двоїх —Лиш партбілєти замість ліри).Поет стомився і заслаб, —В нім зворушився давній раб.А конвоїри, як ґалянти,Крізь мюзік-голли та джазбанди,Тут не побачили того,Що є посланія цьогоБічною темою – Е в р о п а.Після Полтави й Конотопа,Городового й босякаТа Бейліса, та самоваря,Царя та сов-царя з Чека,Культури, що північний «паря»Приніс «на астріє штика», —Не дивно. Для таких «рєбят»Европа – смерть! Европа – яд! 2
Для них вона гниє щороку,На радість рідних держиморд,Та жде не діждеться на крокиСпасенних євразійських орд,А поки, кровушку п’ючи,Кує на Русь Святу мечі,І в буржуазнім far nienteВсе снить про luх ех оrіеntе.Капіталісти всіх країн(Лише крім Ротшільда, природно!)Жеруть фунтами кокаїнІ ждуть: чи завтра? чи сьогодня?«Канєшно – немчура тупa5,Баїтся до сіх пор «verboten»Ещьо тисьчонок пару сотєн…»(А там вкраїнськії степа,Натреніровані скоряться,Все пухнуть, пухнуть кров’ю праціСліпого темного раба,Й на балалайці, й на талянціПо селах грають бруд і пранці…) 3
Одначе що ж це я? – Для ВасЦя філософія російська,Здається, надто не нова:Русь – Рим, христолюбиве військо,Сінод, нагайка, ПетербургТа хижий свист сибірських пурґ.А в тім, маштаб поширивсь значно, —З «асвабаждєнія славян»Наш Смердяков вже мріє смачноПро «пролєтарії всех стран»; —Не «щіт», не «крест» і не «проліви»,Тепер вже плянетарний плян, —Одеського босяцтва зливиПерехлюпнуть за океан.Відомо ж: пуп землі в Тамбові,Святі всі – русскімі були, —Злучили Маркса з Соловйовим,Лєонтьєвим переплели,І от, на сором МілюковіІ на спокусу «зміні віх», —Які ж можливости готовіУ Мілюковерів нових!На жаль, отсей уступ ліричний —Рlusquamperfectum… Тільки слід.Могутній вітер історичнийЗнов віє з Заходу на Схід. —Вивітрює з повітря сморід —Отих крівавих «кіслих щєй»,На мор московський – свіже мореНесе очищення кінець.Загояться всі гнойні язви,Мов шолуха, спадуть всі назви,І дійсність встане в світлі дняГрізною карою вогня. II
1
Вас переконувать не треба,Що ще Европа не згнила.Її лице – в серпанку крепа,Але війни крівава млаВже розійшлась багряним димомІ мозок вже протверезів:Вона сія в своїй красі,Як купина неопалима!2
В добу суспільного дрібніння,Обуржуазування шляхтПочасти покривився ниніЇї звитяжний простий шлях.Що правда, «lux» зі Сходу й тутСліпив декому зір короткий:Російський дух гнилих отрут,Надривні достоєвські нотки,Толстой, Распутін та Ілліч,Та комаґенти з золотими…– Імпонувала східня нічНа сірім тлі валют і шімі.Безсилля буржуа – Барбюс,Не завше влучні смішки ШоваСноб Франс (– ґрімаса `a la russe,Звалашене блюзнірством слово),Айнштайн, що кинувсь, як Давид,На Ґоліята, на Нютона…(А в дійсносте – скептичний жидНеплодний спекулянт закона).Прогнив до дна минулий вік,Весь сморід виявивсь укритий,І мавпячий просяяв ликКрізь гуманістів-Марґеритів.Недивно, що крізь душний дим,Стрибнув і Шпенґлєр в «орієнти», —Зневірений арієць в німЗ одчаю захотів легенди.Але це стерлося, як цвіль,Пройшло, як пароксизму хвиля,Й після наркозного безсилляЕвропа знову центр зусиль.В малярстві путь до Леонарда,В поезії палкий металь,В музиці – марші авангардаІ у всьому5 – одна мета:Серця – горі і дух у Вічність,Готична башта, як стріла.(Відчувши подихи відвічніЗмінився навіть і Роллян). 3
Так. Буржуа – це бич епохи(Минулої – найменш на вік!)Ще висяться міщанські боги:Нечиста користь, слизька похіть,Брудний звалашений язик,Кохання в ящиках готелів,Розпуста платних менестрелівІ індульгенція – банкнот.Звичайний низ людства. А отВам Вільсона суворий профіль,І бронза Клемансо і строфиНезламних закликів Мерс’є,Що вписані в подій анали(Незламна постать кардинала —Поетам скарб який несе!). 4
Залізний Рим, – відісторичнеНевичерпальне джерело,Де мідь латини славить ВічністьНад хвилями щоденних злоб,Де історична електричність,Акумульована в віках, —Працює крізь віки на вічністьІ ні на мить не заника.Де в ляццароні спить патрицій,В пролетарі – аристократ, —Там народився муж із криці,Старого віку Герострат.<…>
Це не «хрістосік» в смрадній секті, —Комуністичний епілептик,Не «кающійся дварянін» —Це нації міцної син.Це навіть не Петро – папуга,Що ставши на північний лід,Татарською петлею тугоЗатиснув Европейський СхідІ кров’ю націй Бога й плугаПозначив свій поганський слід.Ні. Це вогненна марсельєзаПлебеям духа і рабам, —Це Риму сонценосний Цезар,За царство Бога боротьба!Живім же в радісній відраді:Наш край повстане і зросте,Бо Риму історичний радійСягає і на скитський степ!III
«Наш вєк жєлєзний».
Вєк дєвятнадцатий, жєлєзний.
1
Який, до біса, він залізний? —Машині духа не вдержать.Ось бачимо на його тризні —Залізо те пожерла ржа.Тепер збагнули за століттяБездушну тривкість речовин.Яке ж страшне лишив політтяНам в спадок смертоносний він!В єдиний найсвятіший шлунокВесь дух людини переліз,І звали це музично-струнноІ ніжно-лагідно: монізм. 2
Матерію обожествили, —Вона й розчавила самих!Тепер, мов звірі, ось завилиСеред пустель, серед зими.В лябораторіях мудрили,Гомункулів пекли й варили, —То «"Ubermensch», то «колєктив».Плодили умоблуддям «ізми»В масних перинах гуманізму, —І прогремів Господній гнів:Пекуча літня тишинаСпахнула полум’ям: війна!3
Не схаменулись, непокори,Хапалися за танк, за газ, —Все ґвалтували мозок хорий,Від вічности кидались в час.Все думали, – минеться якось,А в небі рділи віщі знаки,А вітер смертоносний гравНа струнах загород колючихІ в ночах осени дрімучихНад полем бою йшла мара.Від Марни до болот Стоходу —Горизонтальний Вавилон!Могили, натовпи, походи,Через народи й крізь народиДзичав і всвердлювавсь циклон. 4
На мить завмерти б, глянуть в вись биТуди за літаки, в блакить, —Де Той, хто посилає іспит,Веде народи і полки.Рrima Motore, Рantokrator,Душа початку і кінця,Єдин космічний імператор, —Двигун одвічного кільця.Єдин – поразка і побідаІ в сяйві тиш, і в мряці бур —Від гуду бжіл, від зе5рна і до«Симфонії мускулатур» [22] .5
22
М. Рильський. «Крізь бурю і сніг».
6
І от Він простягнув нам міст,До вічности дорогу горню, —Простори неба неозорні,З’єднать з поділлям крови й сліз:Хто смерть безсмертям подолав.Хто переміг поганський морок,Хто показав нам напрям вгоруЗ в’язниці часу й путів зла! Поделиться с друзьями: