Максим Рильський
Шрифт:
До річи – щиру правду мовити, імена Гомера й Одісея таки ріжуть нам вухо, не тому що вони самі з себе одіозні – тільки через те, що стали вони вже загальними місцями, як ті приказки, що в них нема вже нічого мудрого, чи ті обтерті дотепи, що з них уже вивітрився всякий сміх. У нас – не криємось – єсть сумнів, чи не звичайні це прозаїзми, але це тільки побіжне зауваження, що не тичеться нашої річи.
А вертаючись до неї, мусимо сказати, що запорука успіху й золоте правило всякого фокусника (даруйте, о поети, це вульгарне порівняння!) – не розказувати, як фокус робиться. Ми, звісно, добре знаємо, що ніякої чорної чи білої магії ніде немає, але шкода й мови, що нез’ясований фокус куди разючіший за розтлумачений. Але, коли з’ясування фокусу знецінює його тільки перед публікою, то усвідомлення механізмів мрії руйнує її перед самим творцем. І справді, надзвичайно прикро кілька сторінок далі побачити «правду» про походження Гомерового моря:
Іду і сміюся – і чим я не пан,коли я щасливий, як біла дитина?Калюжа рябіє – це море блищить,на березі бродять леви й бегемоти,і птиця їй богу рожева летить,і учаться землю орать готентоти.Сміх, що бринить у цих рядках – гіркий сміх. Хай він не манить ні нас, ні поета! Ніби тішучись з безжурного дитинства, поет, насправді, глузує з самого себе.
На стільці я їду по Сахарі,пелікани з палички стріляю,поринаю в піни Ніягари,океан на трісці пропливаю.Вчора був я лоцманом. Синілиі ревіли темнокосі хвилі…Бо й сам поет не може не розуміти, що всі його оці мандрівки – дитяча, кінець-кінцем, вигадка. І коли багато років згодом, він пише:
Як біль зубний марудно й надокучноспливає день. Дитяча метушняне тішить ока і не пестить уха…. . . . . . . . . . . .І от я бачу прибережні піски.Ясна вода з песливістю колискипричалені гойдає кораблі,і ноги, що одвикли од земліступають чудно… Покину нудні сигнатурки в аптеці,забуду дітей в пелюшках, —і поїду ловить оселедціу північних морях…. . . . . . . . . . .Під парусом біло-крилатимсам я стану, як птах,і може зроблюся піратому далеких морях.то на тлі попереднього ці подорожі справляють вражіння тих самих дитячих фантазій, що їх сам поет необережно викрив. Заперечуючи дійсність, він не може збутись прикрої свідомости, що його мрія – це та ж таки дійсність, по-дитячи прикрашена лихтариками. І тому «білий острів» його розмито хвилями сумніву:
І те, що дійсністю здавалось —нікчемна тінь, даремний дим,і те, що в снах нам увижалось,зробилось близьким і нудним.Ми констатуємо в поета не тільки живодайне противенство дійсності та мрії, але й творчу несилу від дійсности відірватись, щоб з мрії другу дійсність збудувати. Бо мрія, що не набула характеру безумовної дійсности, призводить зрештою поета до розірваносте між протилежностями, позбавляючи його змоги створити те, що ми від поета передусім вимагаємо – творчу синтезу свого світосприймання.
Хіба я не крапля мала,що світ необмежний одбила, —лиш ґрунту свого не знайшла,лиш крила родимі згубила.Нам нема чого додати до цього признання, не один раз у поета повторюваного. Але до такого висновку він приходить після багатьох спроб свій «білий острів» знайти, і ми мусимо разом з ним відбути ці безнадійні шукання.
Природа була й буде одним з тих привітних притулків, де погноблені дійсністю шукають заспокоєння. Вона здається далекою від шумовиння боротьби, простою і разом чарівною. Корінь цього чуття – глибочезний атавізм, присмачений наївною вірою, що минуле було краще за сучасне. І природа стоїть перед очима мрійника, як символ найдальшого минулого, отже найщасливішого часу людського життя. В ній він бачить втрачений для людей рай первісного бутя – світ пастуха та рибалки («ідилія»). Ми назвемо цю віру й прагнення до вихідних джерел людськости «комплексом дикунства», і до нього М. Рильський найбільше й пробує застосувати свій «білий острів»:
Як Одісей, натомлений блуканнямпо морю синьому, я – стомлений життям,приліг під тінню сокора старого,зарився в листя і забув про все.Цей мотив заспокоєння в злитті з природою виразно бринить через усі збірки М. Рильського:
Тріпоче сокір, сріблом потемнілимзнімаючись у вохку височінь, —і любо впасти на зелену тіньнатрудженим і наболілим тілом. Стоять дуби замислено і строго.Тут, перейшовши молодий самум,собі поставлю келію убогу,щільник пахучий для останніх дум.Мисливство й рибальство – питома праця щасливої, в уяві поета, первісної людини теж цвітуть у його поезіях рясним цвітом:
Є й досі люди: – вітер і лісиодбилися у їх очах жорстоких,в їх перегукуються голоси,загублені у давніх, сивих роках.Схилившися на конях огняних,що на боках несуть палючі тавра,женуться по заметах снігових,нагадуючи п’яного кентавра.Та на перше місце треба було б поставити саме рибальство, бо воно оточене в поета якоюсь специфичною побожністю. Вудити рибу для нього однаково, що для містика з’єднатися з абсолютом:
Синіє ранок і роса горить,до хвилі хвиля ще не гомонить,ми сидимо, схилившись над вудками,і тільки тиша, тільки бог над нами.Але передчасно було б гадати, що в це дикунське життя міцно втілилася поетова мрія і здобув собі постійний осідок його «білий острів» – і на лоні цієї оспіваної природи поета стереже неминучий сумнів… Зима. Сніг замітає сліди копитів. Скриплять старі осики. В лісі обітована тиша, коли «все життя здається тінню». Все гаразд, ідилічно. Тут-би взяти й «заритись» або поставити «щільник», або ще риби повудити на блесню, коли поблизу єсть ставок – і раптом
– …іскор налітає рій.То поїзд лине з гуркотом і свистом,червоним оком блискає на сніг…Кому ж повірить? Іскрам золотистимчи сивині осик – осик глухих?Дійсність, так ретельно вигонювана в двері, влазить у кепсько запнуте вікно великим знаком запитання. Наставлення поетове схитане. Комплекс дикунства його не задовольняє. Тому він мусить поруч прагнення до природи споруджати й инші містки для своєї мрії.