Максим Рильський
Шрифт:
Єсть ще одна, можлива в сучасному, путь первісного життя, що теж тішиться великою прихильністю мрійників кохання. В основі своїй воно переможно лишається незмінне через віки, не знаючи кордонів часу. Але мрія, на жаль, тільки один із чинників його. Клята дійсність становить його рівноправний компонент, і ця двобічність кохання – непоборна перепона для поета, що шукає від дійсности абсолютного схову. Вже в збірці «На білих островах» ми бачимо всі сліди цієї дизгармонії. Починається воно бадьоро:
На лоні ночизірки сновійні —я все за очіоддав-би мрійні!Як очі сяютьу тебе, мила,як їх кохаю —сказать несила!а далі зринають неодмінні для мрійника муки, жалі й нарікання. Кохання, що творило мрії однією своєю рукою, другою безжально їх руйнувало:
Неначе веселка сіяєш ти, мила,далеко, щаслива, красою блищиш,а я тут самотній… терпіти несила.Надії – веселки кохання розбило.І поет робить спробу розщепити кохання навпіл, одкинути одну, дійсну, його частину і тішитися з решти, як з чистої мрії. Справді, в його поезіях ми здибуємо все нереальних жінок, «усе чужоземок» —
Ти царівна із казки моєї,заворожена, срібна, гірка.Чужоземко! Повіє! Лілеє!Серце серцю в пустиню гука.Осінь ходить, яблука золотить.Я приїхав у незнаний край.– чужоземко молодая, хто ти?– Одгадай.Поет цілком здає собі справу з того, що за його чужоземкою не криється нічого реального, що об’єкт його любовної туги до кінця вимріяний, тоб-то, сказати простіше, вигаданий:
О безтілесна, невідома!Ти, як удар святого грому,як дощ для спраглої землі…Ти – може уява, може лиш більмоїх останніх, останніх зусиль. Тобі одній, намріяна царівно,тобі одній дзвенять мої пісні,тобі одній в моєму храмі дивнопливуть молитви і горять огні…Ні, зорянице, злотом і рубіномти не скрашай ясних своїх перснів:ще того персня майстер не зробив,що б був тебе достойним і єдиним.Тому в численних, присвячених коханню, поезіях у М. Рильського домінує, властиво, не суте кохання, а моменти зустрічи та розставання – моменти, що самим єством своїм придатні, щоб у них підставити звичайні, не тільки з жінкою звязані почуття радости й жалю – почуття «взагалі»:
Наша зустріч єдина була, ти пройшла,ти навіки пройшла,і твій образ украли сніги,що летять і пливуть навкруги… У теплі дні збирання виноградуїї він стрів. На мулах нешвидкихвона верталась із ясного саду,ясна, як сад, і радісна, як сміх…Інколи поет, може сам того не помічаючи, просто забуває визначити, до кого властиво він звертається, і можна вагатись, чи не вислів це звичайнісінького дружнього почуття до товариша. У вірші «Чорні троянди», напр., —
Ми йшли у городі чужомув непевно-фіялковій млі.поет тільки в останній строфі визначає рід другої особи (…і більше я не чув нічого, хоч ти й казала щось мені), а у вірші —
Мені здалось; ми йдемо з тобоюсеред ланів, де коле барбарис.у ситуації, як бачимо, цілком подібній до попередньої поезії, він уже визначення цього не робить, лишаючи нас у сумніві, бо в М. Рильського трапляється не один вірш, що, почавши розуміти його, як звертання до жінки, ми зрештою переконуємось, що це просто собі друг —
Ввічі глянув березень ясний,усміхнувся не для всіх помітно,і потік, побіг струмок брудний,і махнула ручка оксамитна.Мудрий песик голову підняв,вохкий вітер чола доторкнувся,я не знав, і ти мені сказав,що для нас, для нас він усміхнувся.Хто, зрештою, може зорієнтуватися з цього погляду хоч-би в таких віршах:
Чи пам’ятаєш? Ми вертали з полювання…. . . . . . . . . . . . . . . .Ми в’їхали в село. Неначе в дрімотіпочулись голоси, розлігся сміх і спів,і щастя тихе і ясне по всій істотінежданно розлилось, як сяєво огнів. Трубить ріг і гасне в чистій далині…Дай, єдиний друже, рученьку мені,ми з тобою вдвох.коли в тій самій збірці читаємо під посвятою Іванові Рильському такі рядки:
Над сріблом води лісовоїзнімаючись щиглик дзвенів…Ми їхали мовчки з тобою,для щастя не знаючи слів.Наслідки намріяности поетового кохання даються нам знати, крім цього, ще багатьма рисочками. Антураж у нього аж надто нереальний («непевно-фіялкова мла», «теплі дні збирання винограду»), переважає минулий, а не теперішній час, спогад, уява («мені здалось», «мені снилось»). Коли ж поет пробує віддати справжнє чуття до жінки, то там він або вкидається в сентиментальний шаблон дешевих романсів —
Не бійся ніжкою фіялок ти топтать,там, де ступила ти, ще легче розцвітать;там, де ступила ти, шепоче кожний квіт:її послав до нас небесний, вічний світ.або конче мусить ставати на котурни, запозичаючи десь інде готові штампи, подібно як брав Нечуй-Левицький з аксесуару народньої поезії любовну фразеологію своїх героїв:
Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі,образ Кіприди її благословляє з кутка;ми принесемо богині смокви медово-солодкі.темний міцний виноград і молодих голуб’ят…