Максим Рильський
Шрифт:
Але все це – a6 propos, як висловлюється (he5lasl C’est de la Motte…) дехто з харківських літераторів. Нам тільки цікаво, в які «пущі» самого поета заводить таке розуміння мистецтва:
Не показать, а заховать я хочув моїх словах душі моєї світ,моїх бажань чутливість півжіночуі рідних душ надзоряний привіт.Не сяєвом, а димом фіялковим,у присмерковій музиці зідхань,я пропливу незрозумілим уловомза дальню грань.І випливу із лісу життьового,де навіть Данте мудрий зблудив,і загляну за останню завісу,і заспіваю – та уже без слів.Все це значить тільки одно: нема чого поетові казати. Мистецтво одна з форм вияву суб’єкта, обертається у нього в свою власну протилежність. І це буває тільки тоді, коли нічого виявляти. Тоді людина стає в горду позу – я, мовляв, з вами і говорити не хочу! Ми вже не здивуємось, дізнавшись, що й самого поета таке «надземне» становище не задовольняє:
Я натомився від екзотики,од хитро вигаданих слів..І ми теж натомились. Але розгляньмо коротенько, до яких ще земель причалює мрійний човен поета в шуканнях «білого острова» серед ворожих стихій.
Шкода й мови, як втішно мрійникові, що дійсність його до кошмарів доводить —
Він (хтось. – В. П.) ходив – а я конав помалу,і рукою ворухнуть не міг,і мовчання крижане спадало,як холодний і колючий сніг —як, кажемо, радісно йому марити про людей, що ту дійсність перемогли знали – достеменно як хлопцеві, читаючи казок, палко багнеться бути могутнім розбійником:
Під синім полум’ям святого небаріс Олександер…. . . . . . . . . . . . .Над Індом, де чудні цвітуть рубіни,він проїздив на гордому слоні, —і падали засліплені браміни…Сюди ж належить і приваблива часова й просторінна далечінь («синя далечінь»), теж створиво наївної віри, що краще було, коли ми ще не жили, а тепер краще там, де нас немає. Зовсім окрему далечінь для поета становить Греція та й то його вабить у ній здебільшого передісторична доба – «безжурне» дитинство людськости, той неповоротний час, коли смертні ставали богами, коли в молодій уяві природа була населена безліччю духів; час, коли діяли «любі» поетовій уяві герої, коли князями були пастухи й воєводами мисливці. Звідци й рясні в поезіях М. Рильського імена богів та звитяжців-пророків – талмуд первісних увособлень добра і зла, тепер заялозені етикетки на порожньому посуді.
Ця «синя далечінь», як і собідостатнє мистецтво, теж становить відмінок основного «комплексу дикунства», породження здитиненої під тиском дійсности людини. «Синя далечінь» – це та сама безпритульна мрія поетова, що спантеличено блукає своїми плутаними шляхами…
На світі є співучий Ланґедок,цвіте шампанню Франція весела,де в сонці тане кожен городок,і в виноградах утопають села.. . . . . . . . . . . .Ти випив самогону з квартиі біля діжки, в бруді спиш,а там єсть голуби, мансарди,поети, сонце і Париж!І такий «комплекс» єсть у творчості М. Рильського – вино. Єсть спроба вином залити непоборну дизгармонію між мрією та дійсністю.
Минають дні, минає літо, —але нащо тужить за ним?Прозору шклянку вщерть налитовином червоним і хмільним!Істина на дні шклянки? «Білий острів» на хвилях самогону? І починається зневіра, розпач, прострація і самознищення:
Хай сніг іде холодний та лапатий,од друзів і врагів завіє путь,нехай стежки закидає круг хати,хай дасть мені – хай дасть заснуть. А ріг співає, і гукає й плаче,і бурю слів кипучих підійма…Але пощо молитви й співи ці гарячі?На їх луни – на їх луни нема.Був чи не був? Останні білі айстри —передчуття осяяних снігівя б клав йому (померлому. – В. П.) на чоло, на обличчя,я плакав-би, коли б мені не знати,що я себе – себе ж і хороню.І в такі хвилини туги за нездійсненною в самому собі – мрією поетові з’являється, хоч і проклятий, а проте раз-у-раз скрізь присутній спокусник – дійсність. Це він своїми упертими вітрами, надимаючи сумнівом паруси, мов справжній демон землі, ганяв поетові кораблі по морю, неухильно скеровуючи його путь назад до вихідного пункту. Коли стомлений мандрами блідий втікач із в’язниці життя падає півнепритомний серед пустині, цей терплячий перелесник лукаво шепоче йому на вухо: «вернися до в’язниці! там такі приємні залізні кайдани! Невже ти не занудився за ними?» І втікач покірно гукає:
Хоч-би злочинні гордощі чола,хоч-би Кармен привабливо пройшлаІ задзвеніли п’яні кастаньєти!хоч-би чарок, хоч-би пороків ряд,хоч-би у персні золотому яд,хоч-би удар веселого стілета!Він ладен уже зректися фантома, що так довго манив його.
Шуми і гуди, хуртовино,пливіть, невловимі сніги,до моря краси і спокоюзасипте на вік береги!Швидко перестроївши свою ліру, не благословлячись уже в муз та аполонів, поет починає инших пісень:
Вночі, в нетопленій хатинідрімає бідний каганець.І стукає у шиби синіхолодна самотина – мрець.Із-під дірявої рядниниобличчя жовте вигляда.Це мати синадожида.Він навіть непевен, чи не «згрішив» він, тікаючи від того, що здавалось йому ярмом:
Тільки син твій – сивий,а такий малий —хвилі білогривійдосі був чужий.. . . . . . . .Скільки червоточин,скільки ролі й лжі…Мамо, може й злочинна моїй душі!Що правда, та дійсність, що поет побачив, більше прийдешнє ніж сучасне —
…І він (метеор. – В. П.) черкне щасливу землю,і світ наш буде голубимод стін золоченого Кремлюдо піль, де спить залізний Рим.