Максим Рильський
Шрифт:
що правда, його дійсність присмачена всіма аксесуарами марива —
Розкотились, розшумілисьбілі хвилі по землі…Брате! В серці задзвенілисрібнокрилі кораблі!що правда, в сучасному він силкується бачити «милу» своєму серцю ідилію – під акомпонімент «кірпічіків»:
Ганнусю! Сестри! Браття миле!Будинок наш! Не твій, не мій!Таке просте та зрозуміле —гармошки італійський стрій!але… порочний круг замкнено! Від дійсности до мрії, від мрії до дійсности і – поет знову починає свою нескінченну путь:
Столапий, безголовий і слизький;мене ти мучиш, ти, туманний спруте!– О друже мій! О дальній мій!– Заснуть. Заснути.П’ятнадцять років тому випустив поет свою першу збірку «На білих островах», і ця збірка й по сей час лишається альфою і омегою його творчости. Бо вже в ній він визначив межі свого світосприймання, далі весь час плутаючись у тих самих питаннях, що пославила його півдитяча рука. Уже в ній він замкнув себе цілком у те порочне коло дійсности – мрії, що аналізі його ми присвятили стільки сторінок. Ось порив від дійсности до мрії:
Тихіше, там, тихіш!Сон шепче, мов комиш,тобі казки чудово тихо…О мріє! Заколишмені хоч на хвилину лихо!Ось втілення мрії – природа:
Гаї, поля, стави і луки,як рвуся я до вас.бо може серед вас про мукизабуду… хоч на час…Ось мистецтво, як відхід від дійсности:
Сміх ясний, як день блакитний,не дзвенить… я сам,одинокий, безпривітнийвіддаюсь пісням.Далі розпач:
Годі ж! Скінчилася пісня моя,годі ж… Порвалися струни…Привиди бачу кругом себе я,бачу – несуть якісь труни…І, зрештою, причал назад до берега:
Вдармо ж в струни разом, браття,в золотії.розпалімо знов багаттяз іскр надії.П’ятнадцять років розв’язував поет свої суперечності, і тепер, коли ми ставимо йому найголовніше питання: «що ти сказав?» воно збуджує тільки луну у пущах його перехресних стежок. Та й не тільки внутрішній зміст його поезій лишився незайманий з днів юности, але перші образи його поетичної уяви, цілком природньо, затримали його творчість у своїх чіпких мережах. Хто уважно читав наведені тут уривки, тому не важко буде знайти в них достатні паралелі.
Виключною прихильністю поета користуються кораблі й плавання морем. Наводити до цього приклади – річ дуже небезпечна для розмірів нашої статті. Дитяча мрія «океан на трісці пропливаю» так глибоко вроїлася в фантазію поета, що він усе життя своє її переспівує, мало навіть модифікуючи. Ось, напр., характерна ситуація: поет – моряк, він одпливає в невідомий край, покидаючи коханку – своєрідна, суто-поетична помста над неспійманою «далекою царівною»:
Я вас покинув. Прощайте. Снігом синімзавіяне і серце, і вікно.Пливу я в мріях фантастичним бригом —широко, свіжоясно, холодно! Коли полинуть бригантинина гребні хвиль,зрадливу дівчину покинеморяк один.Весь час поет кудись іде, пливе, летить – все шукаючи незнайденого «білого острова» своєї уяви. Цей безнаслідний порив до мети, у всіх різних його проявах, ми можемо схарактеризувати, як «комплекс аргонавтів» —
Ми одпливали. Скільки нас було,кого прощали матері та жони,хто перший взяв непевнеє весло,кому світило полум’я червоне? …Бо по дорозі з бідними саквамита з міццю думки, волі і рукинесхиблено, непереможно, прямоу дальню даль простують юнаки.. . . . . . . . . . . . .Ідуть і йдуть… А на порозі матизалатаним махнула рукавом…Або ось – прекрасний приклад фіксованости М. Рильського на одній темі. В збірці «Синя далечінь» («Він і вона») читаємо:
Хлопча маленьке гнилички збираєу свій старий і порваний кашкет,такі ж бо то солодкі та хорошіті гнилички!В збірці «Крізь бурю й сніг» (ст. 53) маємо дальший розвиток цієї теми:
Дитя, збираючи кислиці,наступить на колючий глід…О серце, серце, чи ж приснитьсящасливий біль дитячих літ?І в «Тринадцятій весні» (ст. 13) знаходимо хоч і не категоричну відповідь на поставлене питання:
Душі здається, що вона могла бвас відтворити в ясному свічаді,дитячі дні, заплакані і раді.На цьому ми й кінчаємо аналізу поезій М. Рильського. Нам можуть закинути, що ми не згадували його поем «Чумаки» та «Крізь бурю й сніг», але розгляд їх нічого не додав-би до наших висновків. Перша з них цілком належить до комплексу «синьої далечіни» (далечінь у часі ідилічне минуле), а друга – це одна з числених спроб вернутись назад до відкидуваної допіру дійсности, одна з кінцевих ланок рухомого ланцюга, що скув поетове мислення. Не дурно ж він поставив одну з них («Чумаки») на початку своєї збірки «Крізь бурю й сніг», а другу («Крізь бурю й сніг») – в кінці її, немов символізуючи ними супротивні мури своєї духової в’язниці. Бо основна прикмета М. Рильського фатальне самозаперечення:
Я віддаюся вільній переміні,я полюбив поля молочно-сині —кінчає він вірша на 76 стор. в збірці «Під осінніми зорями», а дальший вірш на 77 стор. вже починає:
І ці поля мені тепер чужі…Ніяких надій, знову ж таки, не покладаємо ми й на бадьоре закінчення другої поеми —
Благословен молочний дальній шлях,що рве серця і відкрива погоди!Тут, на землі, на радісних поляхростуть жита і юний вітер ходить! —бо багато в поета до і після було шляхів, бо не з одного походу він ні з чим вернувся, бо поля він завтра ж може зрадити, бо ми читали вже після цих рядків «Тринадцяту весну», і вітер, як символ надії, ми теж уже здибали – дивна річ – якраз в кінці останнього віршу із збірки «На білих островах»:
Хвилюйся, не спи, не замерзай, і хвилями ясними грай,бо сонце ще горить привітом,бо ще могучий вітер є!