Чтение онлайн

Та зрештою, як нам надіятись? Хіба не той самий поет у тій самій збірці переконано повчав нас, що всі сподіванки марні:

Такий М. Рильський – повний внутрішніх противенств, Дон-Кихот дитячих мрій, нездібний творчим поривом ні відмовитись від них, ні цілком їм віддатись. І коли ми очима такого поета хочемо глянути на світ, то, замість сподіваної окреслености, бачимо тільки безладне миготіння. Але й самі ми так світ бачити вміємо. Чого иншого, кінець-кінцем, шукаємо ми в письменнику, як не зрозуміння життя, синтези його різноманітности? І хиба ми потребуємо ще прикладів, щоб хапатись, потопаючи, за соломини? Будь цільний, поете! Через які хочеш моря веди свій корабель, але ти веди, а не воля бур. Инакше – від тебе нам лишаться поезії, і не лишиться поета.

Такий М. Рильський – нерозв’язані суперечності – і замах на ролю «божественного» судді:

Справді, М. Рильському нема чого очей в’язати – і так він сліпий.

Життя і революція. 1927. № 1

Ще якось Гайнріх Гайне з властивим йому дотепом сказав, що письменник подібний до вагітної жінки: він повинен виношувати свій творчий задум усі дев’ять місяців; погано, коли письменник утворить викидня. Максим Рильський належить до тих письменників, що обережно виношують свій твір і випускають його на людські очі, коли він зовсім дозрілий. В формальній майстерності ніхто й ніколи не відмовить Максимові Рильському; пише він небагато; що написане – те цілком опрацьоване й закінчене.

Вагітність є хвороба, але хвороба здорова, – дозволю собі такий парадокс. Читачі повинні радіти й радіють, коли улюблений ними письменник хворий творчою хворобою. Але є хвороби нездорові, чи краще сказать – ненормальні. І в письменників буває така хвороба, що полягає в їхньому розладді з сучасною їм дійсністю. Розладдя письменника з його добою, з його оточенням – це гостра й разом дуже небезпечна хвороба. Письменник не може не мати читачів; він пише не для себе, для людей; літературна робота то є соціяльна робота, і письменник є той, хто хоче щось сказати своїм сучасникам і має що сказати їм. Буває, що іноді сучасники письменникові його не розуміють.

М. Рильський належить до течії романтизму в своїй поетичній творчості.

У третьому числі цього року часопису «Життя й Революція» є рецензія на нову збірку М. Рильського «Де сходяться дороги», що належить Феліксові Якубовському. Автор цієї рецензії виправляє свою помилку в рецензії на переклад М. Рильського Міцкевичевого «Пана Тадеуша», називаючи метр поезії «Фальстаф» у новій збірці поета вже не «александринкою», а «александрійськими рядками», але, на мій щирий погляд, він робить значно більшу помилку тепер, виголошуючи з критичним патосом: «Чи ж романтик Рильський? Ні, таки неокласик, неокласик і неокласик. Не тим, звісно, він неокласик, що інколи й досить часто згадує імена елінських богів і героїв… Але стилізувати все для того щоб викликати перед спраглі яскравих барв очі туманні, хоч і принадні марева, всіх стилів і всіх епох і в той же час хворіти на безнадійний дальтонід щодо реальних барв життя; мріяти про романтику, сприймаючи її ідеалізовано й схематизовано, але самому романтиком не бути, приймаючи й романтичне в розумовому, книжковому аспекті, через окуляри книжкового естетизму, кабінетної ерудиції,

– Чи не найсумніша ця доля для поета, особливо там, «де сходяться дороги», де сам поет намагається дати твори синтетичні (стор. 176).

Мені залишається тільки нагадати шановному рецензентові, що неокласицизм то є поновлення класицизму, що «стилізація», ідеалізація, схематизація й навіть «безнадійний дальтонізм щодо реальних барв життя» не є неокласицизм й що 5-ти, 6-ти и 4-стопові ямби ще не виявляють «холодної класичности», що «суворо-класичні композиції – сонети, октави і терцини народилися значно раніше того, що зветься в історії літератури класицизмом (у 13 віці, в Італії), що історія новітньої літератури знає напрямки неокласицизму й неоромантизму й розуміє за першим наслідування літературі 17–18 віків, за другим – у першій половині 19 століття і, нарешті, що романтизм у розумінні його не як психичного настрою, а як літературного напрямку поділяється на романтизм sch"one seele та романтизм Sturm und Drang’y (прекрасної душі та бурі й натиску), а той і другий дуже часто мають Weltschmеrz (світову скорботу) і що сьогоднішнє марксистське літературознавство знає замість цих старих німецьких термінів романтизм революційний та романтизм реакційний. І коли можна творчість якогось письменника охопити якимсь одним літературним терміном, наліпити йому якогось ярлика, то творчість Максима Рильського треба б віднести до реакційного романтизму.

Для цієї творчості є найхарактерніша ознака не вживання класичних імен, як сам зауважив Ф. Якубовський, не стилізація, бо стилізувати можна який завгодно стиль і стилізація не охоплює й найменшої частини літературного доробку М. Рильського; а характерні романтична символіка більшості його художніх образів та цілком романтичне сприйняття й відтворення того реального, що поет допускає у свої поезії. Я не маю потреби подавати десяток ознак, що позначають собою літературний романтизм; важливе є тільки те, що революційний романтизм полягає в підкресленні найкращих живодайних, актуальніших сил дійсності, у пафосі перемоги старого над новим, в життьовій бадьорості, а романтизм реакційний є поривання всіх зв’язків із дійсністю, симпатія до всього старого, ота сама «світова скорбота», що шукає самотності, сповненої розчаруванням. Відрив од життя, ідеалізація його, своєрідна романтична «гра в життя» – оце найтиповіші ознаки реакційного романтизму, і, найщирий жаль, не сповнена книжка М. Рильського «Де сходяться дороги».

Значна частина цієї книжки подає читачеві романтичну символіку. Вступна поезія символізує поетовий образ, як хатинку під буками, де сходяться дороги, що її «виліпив» собі поет і що в ній, «наче довгий сон», тече його життя «розмірено-убоге». Відганяючи від себе спогади молодості, поет порівнює своє ставлення до них зі ставленням Генріха принца Уельського до приятеля його молодих років Фальстафа. Щоб сказати читачеві, як восени, коли спадають «плоди, налиті вщерть» – «любо вірити, і поетові, що знов земля цвістиме – і новий плід зачне, і вродить новий плід», поет повинен згадати ріг Амальтеї. Людський труд поет символізує в образах заступа й винограду. Хто не хоче знати страху, мусить з’їсти левине «хоробре й горде серце». Поет у своїх поезіях підіймається над дійсністю: всі прості життьові явища він сприймає через урочисто-романтичні символи: нічна площа в місті – це форум, нічні вартові – «стрункі та бистроокі», сама нічна тиша – то «вже людські голоси застигли склом прозорим». Свої почуття смутку поет подає в пишно-романтичному оточенні: вода пройшла і залишила «маленький та теплий слід» своїх сандалій, а він – «приклавши плащ на росяній траві», довго може вснути.

Рильський лірик, чистий лірик. Коли й задумає він дати щось більше, воно і виходить у нього ліричне і з боку будівничого, композиційного виразно распадається на свої складові частини. Цікаво задумана «лірико-дидактична фантазія друзям на усміх, читачам на покиванії голови, серцю власному на науку» із назвою «Сіно» ніяк не вмістилася в оцю свою назву. Початок реалістичний – Львівська вулиця, трамвай, студент-медик, – але поет на те й романтик, що не міг не кинути зразу ж кілька романних рисок на свій малюнок:

Аби додержати реалістичного тону, поетові конче треба вжити засобу «зниження стилю»; маємо:

«Такі швейцари ще потрібні нам усім» і т. д.

«Сухе, пахуче сіно», що його везуть по Львівській вулиці «не кваплячись» сани з «задумливими» волами, дає простір поетові для ліричного уступу про владу пахощів, про гай, про хати – «покривлені, горбаті, глухі й напівсліпі», поле й косарів, про жінку молоду, що несе чоловікові у поле обід, про простоволосу дівчинку, яка

Ліричний уступ перейшов до мінорного тону, з’являється скептицизм до того «пімоненківського барвистого трафарету», але поет підсилить його ще другим малюнком селянського життя й закінчить урочистою тирадою, ледве не одною у збірці, що несе в собі бадьорість та широкість думки: