Чтение онлайн

І все ж таки й тут поет не обійшовся без романтики: «креши з німих грудей найкращі блискавки» та оте «крило орлине»; наприкінці «Сіна»: «Горіло пломенем несказане: любов».

Тема, подана в заголовкові, зникла. «Сіно» кінчається романтичною казкою про любов та двох братів, що так само переривається ліричним гімном жіночій красі – традиційним романтичним гімном красі, що «збагнуть її – це сонце погасить!»

Тут, у цих поезіях, Максим Рильський свої життьові вражіння та переживання передає властивою йому манерою надання їм урочистости, таємности, блискучих окрас з романтичних метафор, порівнань, паралелів. Система психологічного паралелізму йому найбільше до вподоби. Прості життьові почуття поет відчуває й втілює в художні образи через піднесенно-романтичний стиль. Така його поетична вдача, бо ж він романтик.

Але, як і в раніших збірках поезій Максима Рильського, маємо і в збірці «Де сходяться дороги» спроби перейти до реалізму, життя стукає в двері поетової хатинки – і йому доводиться трохи відчинити їх та пустити хоч трохи сучасности на сторінки своєї збірки. Чи вдається це Максимові Рильському?

Друга більша річ у збірці – «Сашко», так само виявляє ліричну вдачу її автора. Знов маємо «методою зниження» реалістичний початок. («Він ріс у бруді передмістя», «Він у сім’ї був п’ятий син»), але вже на третій сторінці поет примушений визнати, що він, «зрадивши прикрасам», «вдався в прозаїчний смак», і далі річ сповнена ліричними уступами на різні теми та закінчена в досить несподіваний спосіб:

Чому, власне, ми – це «любов і праця» – невідомо. І все ж таки, хоч маємо в «Сашкові» й гоголівського Петуха, й Плеханова, й «маленького Дюма», й Віктора Гюго, й Командора, й Каміла з Дантоном, й Толстого, й Гете, й Пана з Силеною, й Арарат, й «вдову Кліко» – цілий літературний сінкліт, – Максим Рильський дав спробу реалістичної речі:

Що дає нам нова книжка Максима Рильського? На жаль, не можна сказати зараз, що багато обдарований поет, досконало й майстерно вміючи поводитися з словесним матеріялом, вносить у цей матеріял думки й почуття, що їх шукає й чекає від сучасного письменника той «широкий читач», що його створила революція. Максим Рильський добре читається. Всі попередні його збірки дуже швидко розпродувалися. 1926 року Державне Видавництво України видало дві збірки М. Рильського по 3000 примірників кожну й вони вже давно відсутні в крамницях. Зараз ДВУ знов перевидає, здається, всі збірки М. Рильського. Про що цей факт широкого розповсюдження поезій М. Рильського повинний свідчити? Мені не раз доводилося питатися різних категорій читачів, чим їм подобаються поезії М. Рильського; майже завжди я одержував відповідь: «високою майстерністю їхньої форми; на ній можна вчитися». Ця відповідь тим більше прикра, що кожний з наших поетів добре знає, й Максим Рильський з них перший, що форма обумовлена змістом і зміст втілюється у відповідну форму. Дизгармонія змісту та форми в мистецтві явище нездорове. Як би щиро хотілося, щоб поет високо обдарований, майстер тільки форми став майстром у повному розумінні цього слова для мистецтва слова.

Побачивши тільки маленькі паростки наближення до реалізму, хотілося б сподіватися, що вони незабаром виростуть у справжні поетичні квіти. Збірка «Де сходяться дороги» ледве-ледве на це сподіватися дає змогу. В тій формі, як вона вийшла, вона явище реакційного романтизму. Щоб оцей реакційний романтизм став романтизмом революційним, щоб поет Рильський став поетом революційної доби, треба, аби він не закривався романтичними символами від суспільного «сьогодні», не відходив у вік Генріха принца Уельського, шукаючи там своїх художніх образів, а відчув би ритм свого віку, знайшов би в ньому, побачив би те багацтво художніх образів, що їх дає доба переможньої революції.

Серед уступів «Сашка» є уступ, адресований критикам поета, де сказано:

Я маю сміливість зарахувати себе до тих критиків, які знають і розуміють, скільки «мук слова» перетерплює поет.

І все ж таки я певний, що коли поет народить повнозвучний, співзвучний своїй добі поетичний твір, то він взнає справжню радість творчости.

В другому томі свого «Нарису історії української літератури» Володимир Коряк, розглядаючи коротко дореволюційний доробок творчости М. Рильського, говорить: «Щирий ліризм і якась дитяча ніжність властиві цим першим прозовим і віршованим творам Рильського, а його віддаленність від буденного життьового галасу заповідала вже й тоді, що цей поет піде якимись окремими шляхами «не в ритмі з добою». Бажаю авторові збірки «Де сходяться дороги» вийти на шлях, що веде до широкої волі й високих просторів, знайти ритм доби, йти далі в ритм з добою й тим розпочати другий, новий етап у своїй поетичній роботі.

Літературна газета. 1929. № 7

1929

Друкується за:

Болабольченко А. Рукописи не горять // Вітчизна. – 1991. – № 3

Про цей факт біографії батька не говориться в жодній книжці чи розвідці, присвяченій його життю і діяльності. Лише останнім часом у статтях почали з’являтися окремі згадки та натяки. Ніде про свій арешт не писав і Максим Тадейович – ні в автобіографічних нарисах, ні в поетичних творах. Можливо, лише в анкетах, особливо давніх часів, де обов’язковими були пункти-запитання: чи «состоял, участвовал, привлекался», він і зазначав про цю невеселу обставину свого життя. З цього погляду було б цікаво переглянути анкети в його особистій справі у Спілці письменників.

Але те, що батько на початку 30-х років був заарештований і просидів у Лук’янівській тюрмі кілька місяців, цілковита правда. Не один раз я чув, як батько у колі близьких друзів або рідних розповідав про це. Причому розповідав начебто весело, з гумором. Але уважне око не могло не побачити водночас біль і образу, які не зникали з роками, навіть простодушне нерозуміння того, як взагалі таке могло трапитися – настільки безглуздими, нічим не обґрунтованими вже в «першому читанні» виглядали висунуті тоді проти нього звинувачення: буцімто він був одним із керівників «військового відділу» якоїсь таємної української націоналістичної організації. У розповідях батько завжди підкреслював те, що його, людину суто цивільну, намагалися виставити якимсь військовим діячем, та ще й керівним. (Мушу тут зауважити, що подібні звинувачення почали видаватися справді безглуздими і необґрунтованими, більше того, просто сміхотворними лише з недавніх часів. Скільки кришталево чесних комуністів, керівників Червоної Армії, діячів науки і культури, трудівників міста і села стали у 30-ті роки жертвами подібних звинувачень, були вирвані з життя).