Чтение онлайн

Романівка принесла в поезію молодого Рильського спокійно-споглядальні настрої. Він повернувся до «гамсунівських» мотивів своєї ідилії «На узліссі» (1917). Ліричний герой тієї написаної октавами ідилії нагадував лейтенанта Глана з повісті Кнута Гамсуна «Пан»: «милий самотник» із «підлісної хатини», він утішався тихими «бесідами» з книжками, маленькими радощами життя, довколишньою гармонією природи, мисливськими й рибальськими удачами, розмовами в тісному гуртку приятелів, згадками про любовні «чари недопитих вин»… «Бурям і турботам» автор «Лісової ідилії» охоче протиставляв «тиху пристань мислі і роботи»; «модним вибрикам і крикам» – «старосвітські теми», а естетові Оскару Вайльду – українського «чумака, що варить кашу з салом!».

Утім, герой Рильського свідомий того, що його самота рано чи пізно скінчиться, а серце покличе до громади. Його «заратустрівський» індивідуалізм не принциповий і не тотальний. У ньому більше молодої жаги самоутвердження, аніж відстояної життєвої філософії…

Під знаком Гамсуна М. Рильський написав чимало віршів, що увійшли до його збірок «Під осінніми зорями» (1918) і «Синя далечінь» (1922). Перша з них навіть повторювала назву одного з творів Гамсуна: Рильський не ховався зі своїми симпатіями.

Значна частина «Синьої далечіні» – це романтичні польоти уяви мрійливого книжника, залюбленого в антику, в Байрона й Метерлінка, Гайне і Пушкіна, Сергія Аксакова й Вальтера Скотта… Уява легко переносила поета в Шампань, Венецію, Севілью, Верону… Його герой – уже знайомий за збіркою «Під осінніми зорями» й ідилією «На узліссі» мандрівник, якому добре в мисливській хатці чи в курені, де від випадкового гостя можна почути розповіді про пригоди в екзотичних краях. Самітник, він, проте, не видається аскетом чи анахоретом, оскільки повсякчас оточений міфологічними й літературними героями. Ось вони, поруч: Зевс, Афродіта, Трістан і Ізольда, Чайльд-Гарольд, Манфред, Кармен, Беатріче, Джоконда, Глан… А ще: кіпріди, сирени, кентаври, ероти, тритони, мули… Багатовікова культурна реальність так само була для Рильського джерелом поетичного натхнення, як і життя довкола. У нього безліч «співрозмовників» і «вічних супутників». Книжний світ для нього – не кабінетна схоластика, а жива, багатоголоса й багатолика, витворена фантазією, дійсність.

Взорування на класику, на античні й середньовічні взірці для автора «Синьої далечіні» – то щось цілком сокровенне, глибинно-інтимне. У його поезії зазвучав гекзаметр, у ритмах якого забриніли навіть любовні переживання («Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі…», «Грім одгримів, і солодкою млостю спокою…»). То, звичайно, була екзотика: любовна лірика, написана в часи соціалістичної революції – гекзаметром!

А ще ж М. Рильський охоче звертався до таких поетичних форм, як сонет і октава. І образна мова його також просякнута духом античності: «Білоодежна Дездемона»; «богоданні звуки», «ширококрилий дух», «срібнолукий» юнак, «вогко-гарячі вуста»… З таких і подібних їм мікрообразів поставала особлива атмосфера «Синьої далечіні». У ній поєдналися погідна ясність славлення молодості й кохання, поклоніння богам, мистецтво збирання винограду – і тривожний неспокій утікання бентежної душі в якийсь інший, вільний від скверни, оповитий поезією солодкий світ…

Збірка «Синя далечінь», отож, явила читачам 1922 р. поета уяви, володаря поетичної держави, «столицею» якої, можливо, був «співучий Лангедок». Хоча присутня тут і рідна Романівка, власне – романівський світ з усією його предметністю й конкретністю, з поезією рибальства, згадками про друзів, відчуттям простого щастя присутності в цьому земному світі…

А Якову Савченку все це видалося підозрілим. Рильський для української літератури, написав він, «явище неприродне й чуже». Критик ставав прокурором: «Неокласіка в українському письменстві не тільки реакція і протест проти політичних і соціяльних форм, данних революцією, вона в такій же мірі опозіція (і активна) проти революційних течій в самому мистецтві, її завдання – затримати прискорений темп революційних процесів в поезії, законсервувати ледарство, пасивність, звиклі форми, образи, банальні світогляди, застерегти в письменстві почесне місце для міщанина, зручно улаштуватись на затишному «парнасі».

Під кожним поглядом, роль неокласіки – негативна! Як культурний чинник неокласіка вносить розложення, елементи загнивання, безсилого скиглиння. Від неї віє духом сморіду й смерти, бо вся вона не з живими, а з мертвими – проти живого…» [6]

У літературну сферу, як бачимо, привносився дух запеклої класової боротьби, нетерпимості, нігілізму в ставленні до культурної спадщини. Літературна дискусія підмінювалася політичним окриком самозваного «законодавця і арбітра», який узяв на себе місію речника «єдиноправильних» поглядів…

І звернімо увагу на календар: 1923 рік. Ще начебто далеко до 1937-го, а в повітрі вже витає дух інквізиції. Бо до влади вже прийшла Утопія! Та сама, яка, за словами філософа, неминуче потребує насилля. Вона продукує савченків, себто – волонтерів-інквізиторів. Так само, зрештою, як і савченки витворюють специфічну атмосферу тиранії…

Що залишалося Максимові Рильському після гарматних пострілів зі шпальт «Більшовика»? Він звернувся до редакції газети з відкритим листом (надрукований 25 вересня 1923 р.), у якому пояснював: «…моє життя, мої погляди й звички до і під час революції дуже далекі од тієї назадницької ідеології, яку бачить дехто в моїй ліриці, моя діяльність (дуже скромна) на громадсько-освітньому полі має характер зовсім не чужий даному менту. /…/ Щодо ідеології «Синьої далечіні», то 1) назва і основний настрій книжки – порив у синю далечінь, у те море невідомого (не тільки минулого, а й майбутнього) – є зовсім законний і зрозумілий у поета-лірика. /…/ 2) і Навсікая, і Афродіта, і Фауст, і строга сонетна форма – все це, на мою думку, завоювання людини /…/. Смішно було б думати, що ніби людська культура за тисячі літ не дала нічого такого, що могло б тепер людство взяти з собою на сміливий корабель, котрий пливе до будучини. 3) Старі мотиви – от що мені зосібна інкримінується. Дійсно, «тиша», «удки» і тому подібний аксаковський причандал якось не гармоніює ніби з «грохотом современности». Зауважу тільки, що це мотиви не «феодальні», а просто сільсько-патріархальні. /…/ Не вірю, щоб людина взагалі могла остільки омашинити свій дух, щоб остаточно відріктись від любові до природи. /…/ Коли вернемось до моїх речей, то справді – дивно читати в 1922—23 рр. про «рибальство», «спокій» і т. п. Це не значить, що я весь час революції лише спокійно ловив рибу, а тільки вказує на одну особливість моєї психології: я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що «одстоялось» у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу. В останні часи в моїй ліриці відносно мотивів іде еволюція, і що вона дасть – побачить читач. В кожнім разі сучасність заговорила» [7] .

Завершуючи листа, М. Рильський згадав навіть «т. Троцького», який пояснював «пролетарським письменникам», що «ніхто не вимагає од поетів неодмінно оспівування фабричної труби чи повстання проти капіталу і що сама інтимна лірика має право на існування» (стаття Л. Троцького «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» – в перекладі Гео Шкурупія! – з’явилася на сторінках «Більшовика» одразу після розгромної публікації Я. Савченка, – мовби «на підмогу» Рильському).

Відповідь Максима Рильського прозвучала цілком гідно: він нічого не зрікався, не розкаювався; повторив укотре, що тисячолітня «людська культура» аж ніяк не заважає «сміливому кораблю» плисти «до будучини»; пояснив, що любов до природи знайома не тільки «феодалам», а й простому селянинові; зізнався, що його муза озивається передусім на те, що «одстоялось» у душі, а не на «грохот современности»… Хоча, хай там як, – а сучасність таки «заговорила» і в його слові…

Сучасність заговорила в збірці М. Рильського «Крізь бурю і сніг» (1925). Для поета починався час повернення з уявного екзотичного Лангедока в цілком реальну Романівку. Самітництво й ескапізм змінювалися відчуттям активнішої, ніж досі, присутності в суспільному житті…

Але критика вульгарно-соціологічного кшталту все ж зробила свою справу: в середині 1920-х «неокласиків» (а отже й М. Рильського) почали шельмувати й у партійних документах. Партія не тільки не знімала з порядку денного гасло класової боротьби, а навіть постійно нагадувала про його актуальність. «Як не припиняється у нас класова боротьба взагалі, так само вона не припиняється і на літературному фронті», – зазначалося у резолюції ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 року [8] . В умовах «пролетарської диктатури» літературі відводилася, по суті, ідеологічна, агітпропівська роль. Партія, надавши сама собі право «керувати літературою», прагнула «структурувати» літературне середовище за соціально-класовим критерієм: ось письменники пролетарські (їм «бронювалося» право на гегемонію!), ось селянські, ось «попутники»… Обов’язок «виховувати» письменників покладався на «марксистську (комуністичну) критику»…

Київські «неокласики» з їхнім стійким інтересом до культурної традиції античної та пізніших епох за таких обставин швидко потрапили під підозру. Про це свідчила, зокрема, резолюція пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» (2–6 червня 1926 р). 10-й пункт цієї резолюції стосувався саме М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича: «Тепер серед українських літературних угруповань типу неокласиків та в колах вищої інтелігенції ми помічаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб ростущої української буржуазії. Характерним для цих кіл є прагнення спрямувати економіку (! – В. П.) України шляхом капіталістичного розвитку, тримати курс на зв’язок з буржуазною (! – В. П.) Європою, протиставляти інтереси України інтересам інших радянських республік» [9] .

Нищівний присуд!

Далі в документі згадано й гасло М. Хвильового «Геть від Москви!» та його ж заклик орієнтуватися на Європу; «відродження нації» оголошено «буржуазною реставрацією»; взорування на Європу (звісно ж, «капіталістичну») – намаганням «української дрібної буржуазії… відмежуватися від цитаделі міжнародної революції – столиці СРСР – Москви»…

Ось так: виявляється, за всією цією гучною риторикою ховався банальний страх більшовицької Росії втратити Україну!

«Неокласиків», отже, прив’язали до підступної «української дрібної буржуазії» (інерція такої, украй вульгарної, оцінки творчості невеликого гуртка київських літераторів даватиметься взнаки аж до кінця 1980-х!). 25 серпня 1926 р. Політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про стан преси на Україні» суворо нагадувало редакції журналу «Червоний шлях»: «прихильний курс /…/ на стару формацію «європеїзованої» (суто-буржуазної) української інтелігенції (неокласики тощо)» – річ неприпустима. Такий самий закид зроблено й редакції журналу «Вапліте» [10] …