Чтение онлайн

Про вплив «антипролетарських течій» на «неокласиків» нагадувала й постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Політика партії в справі української художньої літератури» (15 травня 1927 р.). Марксистській критиці рекомендувалося, не втрачаючи пильність, «товариськи (! – В. П.) допомагати окремим письменникам та літературним групам, що виявили помилки та збочення з певного пролетарського шляху і стали перед загрозою націоналістичного полону» [11] …

Чи ж дивно, що «допомагати» заблуканим узялися не тільки «марксистські критики», а й дехто з поетів, як, наприклад, Володимир Сосюра, автор суворого вірша «Неокласикам» (червень 1926 р.)?

«Рибочку ловіть» – то вже було адресовано персонально Максимові Тадейовичу Рильському!

Цікаво, що своєрідний ескапізм Максима Рильського зазнав критики одразу з двох боків: і зсередини (Київ, Харків), і з табору української еміграції (Прага). Характерною в цьому сенсі є майже одночасна поява поетичного «Посланія» Євгена Маланюка («Літературно-науковий вістник», 1926, грудень) і статті Валер’яна Підмогильного «Без стерна» («Життя й революція», 1927, № 1).

До поезії Рильського Маланюк мав сентимент здавна. Ще в таборі для інтернованих українських вояків (Польща) він писав в одній із статей, що «Рильський – поет європейського масштабу» [12] . А кількома місяцями раніше, в січні 1923 р., із-під пера Євгена Маланюка з’явився захоплений вірш, присвячений авторові збірки «Синя далечінь»:

Але минуло кілька років – і Маланюк змінив своє ставлення до «схимника і Гогена» та його життя в «кельї»: у «Посланії» зазвучав осуд поетового «схимництва»!

«Посланіє» було реплікою в дискусії на тему «Україна чи Малоросія?», тон у якій задавав Микола Хвильовий. Маланюкові рефлексії над поезією Рильського потрапили в широкий контекст його геополітичних візій про Європу й Україну, про «Християнський Ренесанс» і про причини національної поразки.

Створюючи ефект контрапункту, Маланюк «зіштовхнув» дві цитати, відшукані ним у «Синій далечіні» («А я б хотів у тиші над вудками / Своє життя непроданим донести») – і в збірці 1926 р. «Тринадцята весна» («Одбирає людина в людини Життя… / Так і треба, так треба, країно, / Україно моя!»). Ці рядки Рильського стали двома епіграфами на початку «Посланія». Маланюк вважав, що в них відбилися дві різні життєві філософії: у першому випадку – мрії про втечу від дійсності й пошук насолод, у другому – сувора воїнська мужність людини, котра переймається долею України. Мовляв, «правдивий син Сковороди», який мріяв про вудки, тишу й «непродане життя» у згоді з чистою, як кришталь, совістю, тепер-таки «збагнув криваву мудрість світа, / солону істину буття». Адже на те була причина: яросний вітер історії, який розтрощив «келії» і порвав не тільки вудки, а й книги…

Докір за рибальські втіхи під час тяжких національних випробувань продиктовано почуттям болю за поета, каже автор «Посланія». «Еллада скитськая в крові»; «власний Рим» так і не відбувся, – тож хіба годиться, затамувавши жах, ховатися у лозняках?!

До Рильського Маланюк повернеться і в епілозі до «Посланія» – тепер уже в контексті своїх пророкувань щодо «Християнського Ренесансу», а також інвектив, суттю яких є болісна національна самокритика («Прогаяли великі дні / Скалічені й маленькі люди…»). Ведучи мовчазну розмову з Рильським, він і собі дорікнув:

Колишня зосередженість на «естетських» утіхах для Євгена Маланюка 1926 р. – гріх: він став прихильником войовничо-будівничої поезії. Тож і його ставлення до поезії і самої постаті Максима Рильського двоїсте: почасти осудливе, почасти виправдальне: «Це не Ви / Труїли ту сліпу і хвору / Потвору припонтійських піль. / Ви – лиш рефлекс відвічних хвиль, / Ви – лиш інерція Еллади, / Еллади скитської…» Маланюків гнів адресований передусім тій-таки «потворі припонтійських піль», себто покірній, слабосилій Малоросії, яка й дітей своїх покоління за поколінням зрощувала занадто «мрійливими», слухняними, байдужими до власної долі: «Ви син самої серцевини / Слабої нації, якій / Понад майбутнє України / Дорожче теплий супокій – / Їй барва крові серце крає…»

Чи знав Максим Рильський про адресоване йому (і не тільки йому) «Посланіє»? Судячи з матеріалів його слідчої справи 1931 р., – знав. Проте Маланюкові він тоді не відповів…

Валер’ян Підмогильний у статті «Без стерна» також дорікав Рильському за втечу від дійсності в країну мрій; за «специфічну побожність» у ставленні до рибальства; за «комплекс дикунства» (себто – за поетизацію самітницького «первісного життя» серед незачепленої цивілізацією природи)… Чимало полемічних суджень висловив він щодо поетичного трактування Рильським природи, кохання і мистецтва, часом навіть іронізуючи над польотами уяви автора «Синьої далечіні» (характерними в цьому сенсі є міркування критика про комплекс «далекої царівни», «неземне» мистецтво, екзотику незвіданих країв у перших збірках Рильського). Підмогильний вважав, що «мрійний човен поета» відносить його далеко в бік від «грішної» дійсності; що М. Рильський – «повний внутрішніх противенств Дон Кіхот дитячих мрій», тож завершував він свою статтю рішучим закликом: «Будь цільний, поете! Через які хочеш моря веди свій корабель, але ти веди, а не воля бур».

Підмогильний, як бачимо, докоряє Рильському за те, що його романтичний «корабель» пливе мовби «без стерна», наосліп (звідси – по-максималістськи суворий фінал статті: «М. Рильському нема чого очей в’язати – і так він сліпий»).

І все ж, попри полемічні перехльости, статтю В. Підмогильного не варто ставити в один ряд зі схожими на публічні доноси памфлетами Я. Савченка. Це все-таки фахова полеміка, хай і загострена міжгруповою літературною боротьбою: у 1926 р. Підмогильний разом із Плужником, Антоненком-Давидовичем, Косинкою, Марією Галич, Осьмачкою, входив до групи «Ланка», яка оформилася після розриву цих письменників зі старшими від них «неокласиками» (певний час і ті, й ті збиралися під «дахом» Аспису – Асоціації письменників).

Складніше було з розгорнутою рецензією Бориса Якубського на поетичну збірку М. Рильського «Де сходяться дороги» («Не в ритм з добою», «Літературна газета», 1929, № 7). Літературознавець, дуже близький до «неокласиків», зокрема – Миколи Зерова, Якубський несподівано оголосив нову збірку поета «явищем реакційного романтизму»! Тут уже йшлося, по суті, про речі ідеологічні: «поривання всіх зв’язків з дійсністю, симпатія до всього старого, ота сама «світова скорбота», що шукає самотности, сповненої розчаруванням…»

Якубський демонстрував, що сам він уже ідеологічно «перелаштувався» на новий лад…

Рильський відреагував на рецензію вчорашнього «майже неокласика» іронічним віршем, що поширювався у літературних колах у списках. Були в ньому й саркастичні строфи: