Чтение онлайн

Відмовився М. Рильський і від цієї строфи:

Все-таки, дух 1960 р. (кульмінація хрущовської «відлиги»!) істотно відрізнявся від гнітючої атмосфери року 1932-го, коли поети мали почуватися «рекрутами» й людьми без національної прикмети, а критики вітали їхню «радянізацію» (характерною була назва однієї з рецензій 1933 р., авторка якої (Л. Ю., себто Єлизавета Старинкевич. – В. П.) не приховувала своєї радості від того, що Рильський після перебування у Лук’янівці узявся за публіцистично-плакатне декларування своєї політичної заангажованості соціалістичною вірою: «Юність після старості. Про нову книжку М. Рильського «Знак терезів», – так називався відгук Старинкевич, уміщений у «Літературній газеті» (1933, 30 квітня, – кульмінація Голодомору!).

Після збірки «Знак терезів» М. Рильський видав поему «Марина» (1933), збірки «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір винограду» (1940). То був для нього час, коли промовляти доводилося «чужим» голосом, постійно прислухаючись до офіційних, партійних «камертонів». Хоча без догматичної критики не обійшлося і цього разу (див., наприклад, статтю Самійла Щупака «Про одну історичну поему («Марина») в «Літературній газеті» від 24 травня 1935 р.).

Нова смертельна загроза для Максима Рильського виникла у 1935-му, після арешту Миколи Зерова. Протоколи дописів і заяви Зерова свідчать, що слідчих найбільше цікавив епізод, який стосувався одного з останніх днів 1934 р. (приблизно 26 грудня). Микола Костьович тоді зайшов додому до Максима Тадейовича, аби перемовитися щодо списку творів Валерія Брюсова, що їх вони мали включити до збірки перекладів російського поета. Крім Рильського, Зеров застав у нього вдома молодого поета Сергія Жигалка. «Розмова відбувалася між мною і Рильським, – писав М. Зеров у своїй заяві слідчому Літману, датованій 8 травня 1935 р. – Рильський зауважив, що поети логічного ладу, як Брюсов, менше близькі йому і менше йому промовляють, ніж поети з безпосереднім ліричним обдаруванням – це й стало приводом перейти до цитування різних поетів, головним чином російських, починаючи з Фета. З українських авторів читалися окремі речі Шевченка, Куліша (1), Щоголева (1). Окремі місця Рильський коментував, звертаючись до Жигалка, дуже коротко, іноді просто вказавши на той чи інший образ або технічний прийом. Потім Жигалко пішов; перед тим я кількома словами обмінявся з ним про м. Бориспіль, його батьківщину. Увійшла дружина Рильського і за щось йому дорікнула. Потім пішов я, домовившись скласти список віршів Брюсова наступного дня» (письмова заява М. Зерова слідчому від 8 травня 1935 р.) [16] .

Найбільше підозр у слідчого Літмана викликав вірш Пантелеймона Куліша «До кобзи», продекламований – серед інших – у помешканні Рильського: Літман уперто повторював, що зустріч поетів насправді була «траурным совещанием», на якому вони словами Куліша про «мертвих братів» поминали розстріляних нещодавно літераторів Григорія Косинку, Дмитра Фальківського й Олексу Влизька (невдовзі після вбивства С. Кірова всі троє були звинувачені в тероризмі і розстріляні). Зеров намагався довести, що вірш «До кобзи» «не є ані прославленням борців минулого, ні, тим паче, солідаризацією з ними. Його тема – могуть і сила слова. Вірш написаний у першу річницю смерті Шевченка і незабаром був надрукований (1862 р.) – звідси й образ кобзи, що символізує для автора творчість народну і творчість Шевченка». А щодо рядків Куліша «Гей, хто на сум благородний багатий, / Сходьтеся мовчки до рідної хати, / Та посідаймо по голих лавках, та посумуймо по мертвих братах», – то Зеров наполягав, що в останньому рядку йдеться не про загиблих, а про вбогих братів: отож, усе це не більше, ніж «типова ліберально-дворянська фраза» (мовляв, журимося за вбогими «меншими» братами, та й тільки)…

Чи переконали слідчого Літмана такі показання? З усього видно – ні…

Цікаво, що в справі Миколи Зерова фігурує чимало обвинувачених, проте Максима Рильського серед них немає! Хоча, за логікою речей, саме він, господар квартири, де відбувалося «траурное совещание», мав би бути підозрюваним № 1…

Що це означало? Невже після самообмов 1931 р. і після всього, що було написано поетом згодом, його вже вирішили не чіпати? Навряд. Над Рильським знову згущувалися хмари; йому загрожував новий арешт. Порятунком для поета стала «Пісня про Сталіна», покладена на музику Левком Ревуцьким (її текст уперше надруковано в «Літературній газеті» 12 березня 1936 р.). Валер’ян Ревуцький, племінник композитора, згадував, що «Пісня про Сталіна» була створена на замовлення високопоставленого партійного функціонера Андрія Хвилі напередодні першої Декади української культури в Москві (1936 р.). По суті, то був вибір без вибору…

А в 1939 р. Максим Рильський став поетом-орденоносцем. Хоча, як пізніше розповідав Микита Хрущов, його життя в часи сталінщини не раз висіло на волосинці.

Пережити такі неймовірні «кульбіти» було, ясна річ, зовсім непросто.

Війна 1941–1945 рр., хоч як парадоксально, стала для підсовєтської літератури часом відносної творчої свободи. Але невдовзі після її завершення Сталін усе швидко повернув на круги своя. Знову почалися репресії.

Як свідчать архівні документи КДБ, Максим Рильський узагалі міг не дожити до завершення Другої світової: його могли вбити за тим самим сценарієм, що й Ярослава Галана! Принаймні такого висновку дійшли дослідники історії радянської спецслужби І. Білас [17] , Д. Веденєєв та С. Шевченко [18] . Вони з’ясували, що навесні 1945 р. оперативна група НКДБ УРСР по Західній Україні спланувала спецопрацію, метою якої була підривна робота всередині структур ОУН на Волині. Маючи відповідний досвід, чекісти створили легендований (фіктивний) «Провід ОУН на східних українських землях», представники якого (насправді – агенти КДБ) повинні були проникнути в справдешній оунівський центр. А щоб утертися в довіру до націоналістів, київські «сценаристи» придумали, крім усього, ще й таке: на руках у агентів, які видавали себе за представників «Проводу ОУН на східних землях», був адресований Максимові Рильському лист, у якому «Провід…» закликав поета припинити «запроданство», інакше помсти від рук оунівців йому не уникнути…

Однак Службі безпеки ОУН вдалося переграти чекістів. Підісланих агентів викрили й перевербували, а грізний «лист Рильському», складений у високих кабінетах НКДБ УРСР, чудом уцілів, ставши звідтоді історичним документом…

Неабияких морально-психологічних тортур зазнав Рильський у 1947–1948 рр. Навесні 1947-го Сталін прислав у Київ свого «намісника» Лазаря Кагановича, який після «ліберала» Хрущова мав тут «закрутити гайки». Ідеологічна кампанія не забарилася. Головним об’єктом атаки стали Максим Рильський, Юрій Яновський та Іван Сенченко, яких звинуватили в усіх смертних гріхах, передусім, звісно, в буржуазно-націоналістичному ухилі…

Кульмінацією інспірованих партією нагінок став вересневий (1947 р.) пленум правління СРПУ, головну доповідь на якому виголошував Олександр Корнійчук, який нещодавно перебрав з рук Рильського керівництво письменницькою Спілкою. Тема доповіді – красномовна: «Про виконання Спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленинград”».

Корнійчук лютував: «Твори Рильського відірвані від сучасності, ігнорують боротьбу українського народу з побудови нового соціалістичного суспільства, позбавлені свідомості й почуття національної гордості. Рильський в своїх творах висловлює антинародні націоналістичні погляди, вихваляє реакційних українських націоналістичних діячів типу Антоновича, Науменка, Русова та ін., в прикрашеному вигляді зображує старий поміщицько-капіталістичний лад, намагається відродити реакційну теорію мистецтва для мистецтва…» [19]

На голову Рильського і двох його колег по перу посипався град убивчих звинувачень. Виступаючи перед учасниками пленуму, Каганович назвав Максима Тадейовича «петлюрівцем», а слова одного з віршів Рильського («Я – син Країни Рад») кваліфікував як політично двозначні: мовляв, різні бували ради, була й Центральна Рада, – тож чи не її сином уважає себе поет?!

Згідно з «ритуалом», до розносної ідеологічної кампанії мала долучатися й літературна молодь. Микола Руденко (згодом – легендарний український правозахисник) згадував, як його й інших представників «молодняка» готували до публічного виступу проти Рильського. Був виклик до ЦК, був «інструктаж». «Конкретні настанови ми отримували від Леоніда Новиченка, який тоді завідував сектором літератури в ЦК КПУ, – пояснював М. Руденко у спогадах «Найбільше диво – життя». – Саме він і запропонував мені виступити на нараді молодих письменників із критикою поеми Максима Рильського «Мандрівка в молодість». Новиченко доволі прозоро натякнув, що це особисте доручення Кагановича, а він тільки передає його. Проте слід зауважити, що Леонід Миколайович передавав його не без приємності. /…/ Далеко пізніше я усвідомив, що виконував роль бездушної зброї в руках сталінського сатрапа…» [20]

Утім, М. Руденко зауважує, що «видатні письменики, яких ми піддали моральному катуванню, ніскільки на нас не ображалися. Вони вже не раз потрапляли в такі ситуації і добре розуміли, що ніхто з нас не міг відмовитися від Кагановичевого доручення». Була, отож, у тому драматичному дійстві 1947 р. якась жорстока «театральність»; умови «гри» для учасників «спектаклю» були очевидними, проте хіба від того ставало легше? Л. Новиченко, посилаючись на «свідчення поінформованих осіб», стверджує, що Л. Каганович таємно готував пленум ЦК КП(б)У з головним питанням на черзі денній: «Про націоналістичний ухил у Компартії України» [21] , – і це означало, що мав повторитися 1937 рік… Сталося, однак, по-іншому: наприкінці 1947-го Кагановича відкликали до Москви…

А репресивна машина за інерцією продовжувала свою лиху справу. Тим паче, що добровільних «інквізиторів» у таких випадках завжди вистачає. Одні савченки відійшли, інші прийшли на їхнє місце – й ім’я їм легіон.

Одна з найбільш одіозних статей 1947 р. належала перу Леоніда Хінкулова («Чому літають ластівки» – журнал «Дніпро», 1947, № 12). Її назва нагадувала про давній вірш М. Рильського, в якому були такі рядки:

І хоч Ганнуся Максима Рильського переживала те, що задовго до неї відбувалося із пушкінською Тетяною Ларіною («Пришла пора – она влюбилась…»), – для Хінкулова ні гра ремінісценцій, ані усмішка поета щодо натхненних ластівок, які літають за тільки їм відомими законами, не мали жодного значення. Він запідозрив Рильського в…агностицизмі, в «ідеалістичному запереченні можливості пізнання законів навколишнього світу»! І то було не єдине звинувачення на адресу поета. На карб Рильському було поставлено й те, що в юності він друкувався в «декадентському, буржуазно-націоналістичному журналі «Українська хата»»; що й сам він був декадентом; що належав до групи «неокласиків»; що «в його творах послідовно втілюються ідеї, чужі марксизму-ленінізму»… Дісталося Рильському й за поему «Мандрівка в молодість», цього разу за його «всепрощаючу, примирюючу лагідність до всього минулого», зокрема – за сентиментальні згадки про київську «гімназію Науменка», в якій колись навчався Максим Рильський (Хінкулов називає директора цієї гімназії Володимира Науменка «мерзенним ворогом українського народу, українсько-німецьким (!? – В. П.) націоналістом»)… До «ворогів» потрапили також однокласник поета Юрко Русов, професор Володимир Антонович, «активний діяч української буржуазно-націоналістичної контрреволюції» Володимир Самійленко…