Чтение онлайн

Та що там «вороги»: Хінкулов обурюється навіть тим, що у вірші «Лист до рідного краю» зі збірки «Вірність» жодного разу не згадується слово «колгосп»!

Усе це, звісно, було б смішно, якби не було сумно. Адже подібні курйози, абсурдні звинувачення свідчили про ту саму безпросвітність тоталітаризму комуністичного зразка, над якою невдовзі сміятиметься у своїй антиутопії «1984» колишній симпатик комуністичної ідеї Джордж Орвелл. Писалася вона, як відомо, в 1948 р., тож виходить, що кагановичі й хінкулови випереджали Орвелла, демонструючи сутність «царства справедливості» вже й не на аркушах паперу, а «у формах самого життя»…

* * *

Для Максима Рильського-поета 1947 рік був нищівним: повернути собі втрачений голос він не міг ще протягом багатьох років. Рильський багато працював як перекладач, охоче брав участь у підготовці видань класиків, – проте атмосфера, що панувала в «народній державі», сковувала його талант, змушувала постійно озиратися, зловживати віршованою риторикою. Однак душа його все ж зуміла відновитися і для високої творчості: останні роки життя поета будуть ознаменовані появою книжок, що свідчитимуть про ренесанс Рильського. Ту нетривалу фінальну пору його творчого спалаху назвуть «третім цвітінням» – цвітінням після пережитих жорстоких морозів…

Володимир Панченко

Українська поезія за 6 років революційної боротьби, почавши в 1917 році майже з одної ноти й одним голосом (за виємком Семенка, що щепив галузки футуризму), нині досягла тої межі, де ясно позначились ті основні лінії, по котрим піде далі кожний із напрямків в українській поезії в своєму процесі формальних надбань, а також точнішого й чіткішого обкреслення своїх світоглядів та теоретичного обґрунтовання.

Власне, зараз не тільки намічені лінії диференціації – вони вже факт, що мають за собою і певну традіцію, і певну, більшу чи меншу культуру («Панфутуристи», «Гарт», «Плуг», «Неокласики», а також група молодих письменників, котрі й ідеологично загрузли в національній романтиці: Косинка, Осьмачка, Підмогильний, – формально ж плутаються на обніжках згаданих угруповань). Цей факт – і сам по собі, і по своїм реальним наслідкам – явище відрадне й глибоко сімптоматичне. Воно свідчить про те, що не тільки поезія, а все українське письменство в цілому ступило на шлях нормального й соковитого розвитку, инакше кажучи, почало мати постійний, так мовити, оплоднюючий кровообмін. З другого боку, це явище також свідчить про те, що утворився в нашому письменстві насичений кров’ю резерв, без котрого поступу в культурі не може бути.

І коли нашвидку і здалеку оцінити фактичну суму придбання нашим письменством за часи революції од незвичайної досі для нього диференціації мистецької думки, стилів, форм, теоретичних катехизисів, можна було б зопалу сказати: поз Росію, чи через Росію (думаю і поз, і через, Росія – осередок пролетарської революції. На Вкраїні під ударами Жовтня вперше працюючі маси стали до культурного будівництва. Ці два фактори дали основний зміст і напрямок згаданим угрупованням) летить шлях українського письменства до нечуваних, ще вершин і обріїв. В усякому разі на багато миль далі від себе: такого нудного й затяганого, – від своїх розкуйовдженості та інтелігентської псіхопатичної космичности.

В такій загально-зовнішній оцінці наслідків широкої й чіткої диференціації в нашому письменстві є безперечно правильні прогнози: льот ширшання його, глибока певність і радісний захват свідомости від своїх невичерпуваних і ще зовсім не промовляє змарнованих сил, у котрих чорноземна міць мас. Це вже ніким незаперечене дання.

Я не хочу таким занотованням, ще раз (і в котрий раз!) ставити питання – чи маємо майбутнє, чи ні – на цю ділему дав остаточну відповідь Жовтень.

Просто радію з «летунами».

І от все-таки, коли підійти цілком об’єктивно, з марксистським методом до самої природи діференціації в нашому письменстві (поки-що тільки в поезії. Проза Хвильового – не од стовбура, а сама з себе, може з чужого стовбура – Іванов? Пільняк? Нікітін? Косинка – метушиться, і більше бризкає фел’єтонним мазивом) побачимо «ненормальні» викривлення на правому боці фарватеру розгалуження.

На одному лівому боці: («панфутуризм», «Гарт», і «Плуг») органичне вростання сил по проекціям комуністичної культури, активна боротьба за новий побут, за раціоналізацію життя, повільне, але певне втягування творчих сил в процес практичного будівництва по всіх ділянках пролетарської дійсности, творення організованої псіхики, схематизація нової людини, а найголовніше – індустріалізація всього життя і зосереджена воля – в майбутнє!

В цьому патос «лівого крила» в українському письменстві. Патос цей – ідеологично й формально, – в найбільшій мірі, так мовити, найтемпераментніше виявлено у панфутуристів.

У «Гарта» й «Плуга» – не так певно й чітко. Творча воля їх розведена дуже романтикою, або метафізичною космичністю.

На правому боці – другі люде, другий патос і цілі. З легенької руки М. Зерова «правобережці» здобули назву, до речі, дуже «учену» – неокласиків. Неокласики не течія, не шукання, а зовсім виразна школа. Репрезентована вона поки-що М. Рильським та П. Філіповичем – поетами. Гарольди їхні – Зеров, Якубський, Петров.

Зрештою, скільки б не було активних сил серед неокласиків українських, треба признати, що діяльність їх, не довга своєю історією, стала помітним явищем в українській літературі. Неокласики виступили одностайно, цілим фронтом (більше – прилюдними лекціями й докладами), з чималим задором, з претензіями на домінуючу й сінтезуючу ролю в українській поезїї останнього дня. Вони, мовляв, той пуп, де сходяться найбільші досягнення українського поетичного мистецтва – формальні здобутки, культура слова, мелодійна ритміка і т. инш. (про ідеологію хитренький хохол Зеров замовчує, не відкриває «неокласичних» карт). Вони, – по їхній декламації, – стоять на твердому ґрунті сьогодняшньої дійсности (!) і побуту. Правда, неокласики «вещі» не творять, не оперують конструктивними прінціпами, але по самій природі їхньої умілости (їхнє твердження) вони конструктивні: «коли дійсність «конструктивна», значить і ми «конструктори», бо ми ж дзеркало її».

Я тут не переказую науки неокласиків. Вони її не мають. Вони її не вміють створити – ні з чого. Та й самі вони, – хоч і дуже «учені люде», – вигадати сякої-такої – про людське око, – теорії невдатні. А, може, з властивого їм «такту» і не хочуть починати небезпечне діло з «теоріями», бо надто вже ясно, з яких рівчаків тече неокласична «цілюща» вода.

Кожна літературна школа в цілій своїй сумі, незалежно від того, скільки складових частин входить в неї і які частини її зумовлюють, або домінують, – може бути грубо поділена на дві частини: на формальну культуру (фактура) та ідеологію, при чому домінуюча, органично-творча роля належить останній, поскільки вона перша виростає з складної сістеми соціяльно-економичної структури.

Певна річ, що все це в повній мірі можна та й треба пристосувати і до неокласиків. Вони ж претендують на «школу», цілком сформовану й добре організовану.

Родословна українських неокласиків – формальна, по-де-куди й ідеологічна, – стара, як світ: Авраам роді Ісаака, Ісаак роді Іакова, Іаков – 12 синів, а ці 12 разом вилупили спочатку Зерова, потім Якубського, а вже нарешті двох близнюків, М. Рильського й П. Філіповича.

Спинимось на формальній культурі українських неокласиків. Досить нашвидку проглянуто дві книжечки Рильського й Філіповича («Синя Далечінь» і «Земля й Вітер»), – щоб довго не розгадувати їхнього секрета – тим паче, що він один у їх обох, – і Рильський і Філіпович обидва чужоземці, обидва учні – перший талановитий, другий, здається, з надіями – російського неокласицизму.