Маруся Богуславка
Шрифт:
XIX
«А станеться, - відказує Заїра, - Бо не дадуть ляхи самим вам знятись І без орди страшної Кантемира Од ворогів своїх оборонятись».– «Марусю! Вибирай, моя дитино: Чи в Києві царицею назватись І рідну ущасливити країну, Чи од вінця царського відказатись І християнськую прийняти тут кончину?» -
XX
«Я вибрала, матусю, ясна зоре! Не знаю, що з того братерства буде: Чи людям щастє, чи велике горе, Чи славитимуть, чи клястимуть люде Мого Левка і з ним невіру-брата: Я знаю тільки те, що жизнь і волю Йому даю, обороню від ката, І він помститься за свою неволю, Про те ж не думаю, що станеться зо мною».–
XXI
«О серце пресвяте!– рече Заїра.
– На диво Бог явив тебе народу… Не для одного, бачу, Кантемира Він дав таку в печалях осолоду. О сестро рідна! Ні, ти не цариця: Ти, сестро, вища всіх цариць великих! Ім'я твоє на небесах святиться, І ангельські тебе прославлять лики… Покинь сей грішний мир, сумний, кривавий, дикий!»
XXII
І сльози добрі, перла многоцінні, Живущою, зцілющою водою Лились, природи дар святий, безцінний, І обіймалася сестра з сестрою… «Покину, о, покину, як терновий Вінок, і там, на небі, панотцеві Скажу: «Ти був премудр і свят у слові. Бери мене на ручки, і Отцеві Небесному хвались: «Ось мій вінець лавровий!» XXIII
А ти, матусю, ти, мов голубиця, Мов дух святий, на небо вознесешся, І возсіяєш, і возвеселишся, І сміхом херувимським возсмієшся: Бо породила душу чесну, чисту, Що не схотіла грішно царювати… Побачу там я і Христа, й Пречисту І припаду їй до подолу шати: «Ти, Ти мене любить навчила і страдати!» - XXIV
«О раю! Де ти? Що ти? Як ти сяєш?– Промовила зтатарена русинка.
– Коли ти так цвітами процвітаєш, Як на землі любов'ю вірна жінка, - Воістину ти диво невимовне, Ти - добрості Господньої пучина! І, як стебло кадила благовонне, До тебе лине ся свята людина… Се чисту дань дає Аллахові Вкраїна».
ПІСНЯ СЬОМА
ДУМА ПЕРВА
Дивна чутка по Стамбулу, Дивна вість літає: Падишах своїй цариці Берло довіряє! Берло, жизні знак і смерті, Власті над військами, Над галерами, скарбами, Землями й морями. І не море на Босфорі Вре та в берег плеще: Від тополі до тополі Чадра чадрі шепче… І не вітер по дібровах Чинарі гойдає: До чалми чалму розмова Тиха нахиляє. «Мабуть, вже кончина світу, Що султан великий Догоджає без завіту Норовам русинки. Повеліла - і знак смерті, Жизні, ба й потуги У руках блищить у неї, Турку для наруги. На коліна (о пророку!) Став перед блідою, І назвав (о стид Востоку!) Дівою святою. І своє наслідне берло (О сини й унуки!), Мов жіноче веретено, їй подав у руки». ДУМА ДРУГА
Віє вітер, повіває, Синє море грає; Золотом його з заходу Сонце заливає. Та ні золота на морі, Ні на небі сонця Не вбачає бідний бранець Із свого віконця. Угорі над головою, Мов каганчик, сяє, Мутним світом кострубаті Мури обливає. Бо не дармо Чорною та башта зветься Чорно, темно, сумно, гірко там живеться. О, яке ж воно й життє у домовині! Серце ниє у неволі на чужині; Думка вороном літає по Вкраїні, Кряче-плаче, покланяється родині, Та нема рятунку при лихій годині. Сорок їх сидить у башті без одного, Що коня в степу сідлали вороного, Не питаючись, не боячись нікого, - Тих, що бурею на море налітали, На лиман, мов стадо лебедів, спадали, Кого стріли, жакували-пліндрували, Супротивного у полі трупом клали, В Чорне море каменем німим метали. Не одну галеру на пожар пускали, Попелами берег не один вкривали, На невольницькі базари налітали, Козаків-братів з неволі визволяли, По Вкраїні рідній славою сіяли, Мов квітки в городі, пишно процвітали. ***
І понуро мовчать молодці низові чуприндири… Без одного сидить їх у башті десятків чотири… Вже від нужи облазили в хирних обірванців гирі, І в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечі трубили. ДУМА ТРЕТЯ
У віконечко їм милосердна рука подавала Трохи хліба святого, а часом кришеник і сала. А про борщ в'язники, вже який в нім і смак, забували, Сировцем да потапцями душу гіркую питали. Повпивались кайдани бідахам і в ноги, і в руки; Дознають на прикові короткім страшенної муки. На соломі гнилій, мов той пес-волоцюга, лягають, Полягавши, сльозами один одного обливають, Україну простору та вольну, свій рай, споминають: «Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями, Повбиравши степи та поля, мов стрічками, річками. Ой ти, Дніпре-Славуто, наш давній ти шляху козацький! Ізжили на тобі ми свій вік молодецький-юнацький. Наші предки в твоїх водах чистих святих охрестились, А діди у твоїх покаянних печерах молились, А батьки на тобі за козацькії вольності бились. Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втіхо Росаво! Честе наша й поваго, велика козацькая славо! Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш, Із Ромна та в Черкаси з тугенького лука стріляєш, Ненавидників наших лихих хоч не б'єш, то лякаєш. І ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька, Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька! І ти, Доне, наш брате, товаришу вірний в недолі, Пристановище певне старої козацької водії Воздихання та сльози гіркі ми до вас посилаєм, Як батьків, матірок, як сестриць-жалібниць, вас вітаєм: Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ятаєм. А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий! Процвітайте між людьми хвалою вовіки і віки, Щоб хилились до вас помічниці Дніпрові, всі ріки, Посилаючи борошно вам і з бочками горілки! Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пити, Споминаючи вас, тільки плакати гірко, тужити». ***
Так мовляли старі козаки, січові козарлюги, Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий; «Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити! Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити? Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти, Поганяючи, співами степ або гай звеселяти? Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм, І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм. Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти І в диму тім кадильному свічку йому засвітити, І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу, В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу. Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами, І на сонечку дим золотий та пахущий клубками, І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм, І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм. Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє, Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє. Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки. Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш, Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш. А ми будем щодня поодинцю над морем висіти, А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти. О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили, Чи не тим, що в кабак охотніш, ніж до церкви, ходили? Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали, А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали? Чи не тим, що неділі святої в походах не штили І по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили? Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали, Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали І святого хреста на себе мимоходом не клали? Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем'ям штовхали, Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали? Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили, Що дівчат молодих та вродливих до себе манили, Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали, Їх дівоцькою кров'ю сліпих кобзарів наповали, По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали, Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали, В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали, Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли. За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає, Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає, Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє». ДУМА ЧЕТВЕРТА
Обізветься на се тихим гласом Левко: «Гей, панове! Ви - козацтво хоробре й палке, та, шкода, безголове. Вас попи та дяки напідпитку малого навчають, А великого вчити й на путь наставлять забувають. Мене Бог сподобив без попа й без дяка просвітитись І звичаїв козацьких без пляшки та чарки навчитись. Непитущого ви за гетьмана собі обібрали, Через п'янство ж своє у неволю погибельну впали. То я ваших гріхів на свій пай не беру й не приймаю: Через ваше безбожництво славу лицарську теряю. Коли б ви горілок у човнах од мене не таїли, По домівках тепер би в добрі та в шанобі сиділи. Не так гірко мені з молодими літами прощатись, Як в Петра Сагайдашного пентюхом з вами назватись. Вже ніхто з вас не вернеться в Січ і на славну Вкраїну І не скаже: «За те Кочубей у неволі загинув, Що не кидав п'яниць із чайок у безодню морськую: Через зраду гультяйську втеряв корогов золотую. І не кожен по страті в обитель Господню полине: Відопхне беззаконника Бог, в преісподню закине. Дак нехай він і в пеклі з'ясує, що в слові і ділі Був я честен, статечен, і плями не маю на тілі. Бо не знавсь із жіноцтвом дурним; полюбивши ж Марусю, Шанував її матір так, як би й рідненьку матусю, - Шанував так, як Січ: бо я роду між вами не маю… Кантемира ж невіру за брата собі не вважаю І не хочу з фурдиги й кайданів один слобонитись: З вами славен я був, з вами буду і смертю ділитись. Шанував я Марусину матір, панове, святую, То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую. Я ні разу, панове, й за рученьки з нею не взявся: Мов зорею ясною на небі з землі любовався. До криниці, панове, ходив я щоранку світочком І втікав потай миру вишневим садочком. Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця, Моє серце страшенно болить, а душа веселиться. Бо течуть із царициних рук милосердія ріки, І Господь її душу за се не оставить вовіки. Я й на небі її не бажаю за рученьки брати, І в уста благодатні, зцілющі святі цілувати. Оддалік там на неї любовно я буду дивитись І коханнєм її перед Господом жизні хвалитись». Поделиться с друзьями: