Михайло Драй-Хмара
Шрифт:
Щоденникові записи. Нотатки
13. VIII.1924.
У революції інтелігенція українська не пережила в повній мірі національного моменту (не закріпила своїх позицій) і через те почуває себе «ні в цих ні в тих» перед явищами соціяльного порядку.
16. VIІІ.1924.
Одійшовши від «мрії», він1 застряв у «прозі». Чомусь це зв’язують з його переїздом до Харкова. Невже він продався? Ні. Надмірна лякливість загнала його в лабети Еллана й Коряка2, які взяли його для «марки» й використовують на всі боки. Тепер, здається, для всіх ясно, що фанфари революції заглушили його «кларнети».
16. VIІІ.1924.
На фотографічних картках Еллана завжди можна побачити в середині поміж Тичиною та Хвильовим3. Це все одно, що тріо з балабайки, флейти й віолончелі. «Радянській балабайці» завжди треба бути на першому місці.
16. VIІІ.1924.
На чиїм возі їдеш, тому й пісні співай (про гартян)4.
3.І.1925.
Я не вріс в свою епоху, бо протягом майже 20-ти років (з 9-тьох і до 29-тьох) був ізольований від життя. Спочатку «манастирське житіє» в Панському5, від якого я, 9-літній хлопчик, буквально втік. Потім брудна Золотоноша. Далі гімназія, колегія, університет і, нарешті, блукання в тумані архаїчної філології. Хіба цього не досить, щоб зовсім одірватися від землі?
[На звороті другої сторінки верхнього форзаца зошита вклеєно газетну вирізку. Збереглися фрагменти заголовка статті-листа. Це відкритий лист до редакції київської газети «Більшовик» від 19.02.1925 р. Дату встановлено за текстом статті. – Упор.]
«ЗА ЖОВТЕНЬ!»
Лист-декларація об’єднання робітників пролетарської культури «Жовтень»
21-го серпня 1924 року Асоціяція робітників комуністичної культури (АСКК, а раніш – панфутуристи, або Аспанфут), унаслідок внутрішньої боротьби, що провадилась від самого заснування цієї організації, розкололась на дві групи.
Ця боротьба й розкол були для АСКК неминучі, бо виходили вони з неправильних засад, що робили цю організацію мертвою, одірваною від життя й тої величезної роботи, що її провадить зараз компартія на третьому фронті.
АСКК у своїх декляративних заявах (див. «Гонг Комункульту», ч. 1 та «Семафор у майбутнє», ч. 1) підійшла до проблеми будування комуністичної культури з усією спадщиною футуризму, що був штучно перенесений на Україну, де базою для нього стала частина дрібної буржуазії (богема).
В умовах нашої революційної дійсности футуризм примушений був декляративно пристосовуватись до неї, але продовжувавши по суті в своїй роботі лінію «обновленого» футуризму. Футуризм, прикриваючись революційною назвою й абстрактно порожньою фразою, спромігся притягти до себе на певний час нові літературні сили, що народилися в революцію й раніше нічого спільного з футуризмом не мали.
Внаслідок цих причин та величезної ідеологічної недодуманости АСКК одкинула специфічні умови будівництва культури в переходову добу – добу диктатури пролетаріяту. Це позначилось тим, що АСКК цілком заперечувала пролетарську культуру, зокрема мистецтво та літературу, які вже тепер стали безперечним фактом.
«Пролетарское искусство есть лазейка, через которую проходит контрабандный ввоз оставшихся товаров капиталистического лавочника», – читаємо ми в «Гонгові Комункульту», ч. 1.
Разом з тим, оголошуючи установку нібито на комуністичну культуру й узявши за вихідну точку всебічний, але нежиттьовий і безпідставний універсалізм, АСКК прийшла до хибних і шкідливих для неї самої як організації висновків, що «советское строительство на третьем фронте совершается без определенного плана» та що «центр КК есть политический орган на третьем фронте и госплан по линии культпроизводства» («Гонг Комункульту», ч. 1).
На ґрунті так званої «панфутуристичної системи» в АСКК виникла теорія про «метамистецтво». Ця теорія, а також інші міркування комункультовців (див., напр., ст. М. Семенка «До постановки питання про застосування ленінізму на третьому фронті», «Червоний шлях» 1924 року, ч. 11–12) цілком одкидають потребу пролетаріяту в мистецтві, й зокрема в літературі, в переходову добу пролетарської диктатури, заперечують можливість клясово-організуючого впливу та ролі мистецтва й літератури, прирівнюють значіння мистецтва до значіння релігії, вважають його за «опіум інтелігенції» й т. ін.
Разом з тим, цілком всупереч усім своїм теоріям, «Комункульт» зробив спробу туманними фразами про тимчасове використання мистецтва й літератури (екструкція) притягти до себе ширші маси й цим самим поставити їх в атмосферу свого шкідливого по суті впливу.
Зважаючи на все вищенаведене, на чужість масам своїх ідеологічних концепцій та організаційних форм, а також через футуристично-богемські прийоми роботи та «високе» політиканство, АСКК не змогла стати до масової громадської роботи, не змогла об’єднати довкола себе пролетарський молодняк, що з кожним днем зростає й активно виступає на полі пролетарського культурного будівництва.
Ми, нижчепідписані, що були членами цієї організації або близько стояли до неї, поступово переконуючись у неправильності та шкідливості її ідеологічних та організаційно-тактичних засад, усередині організації провадили боротьбу проти цих засад, намагаючись повернути «Комункульт» на шлях дійсної масової роботи, підпорядкувати під свій вплив той молодняк, що йшов на галасливі революційні фрази та привабливу назву «Комункульт». Переконавшися, що верхушка АСКК й досі хвора на футуризм і немає будь-яких надій на вилікування її (див. ту ж статтю М. Семенка в «Червоному шляху»), та зорганізувавши навкруги себе молодняк, який був попав під вплив «Комункульту», ми прийшли нарешті спочатку до розколу, а потім і до остаточного організаційного та ідеологічного розриву з АСКК.
Ми остаточно переконалися в тому, що утворення пролетарської культури, зокрема мистецтва й літератури, на час диктатури пролетаріяту є справжньою установкою на комунізм у роботі на третьому фронті. Це утворення потрібне, перш за все, для успішної ідеологічної боротьби пролетаріяту з спробами впливу на нього через мистецтво й літературу з боку буржуазії.
З огляду на нашу зазначену роль в організації «Комункульту», ми не можемо взяти на себе відповідальність за значну частину роботи цієї організації, що полягала в «теоретичних» виступах та почасти й у літературних працях деяких її членів. Ми залишаємо за собою тільки роботу, що нами провадилася та полягала в систематичних виступах і лекціях серед широких верств робітників, пролетарського студентства тощо.
Протягом п’яти місяців ми, що одкололися від АСКК, зберігаючи свій молодняк од розпорошення, провадячи внутрішню роботу щодо кристалізації наших поглядів на дальшу нашу громадську роботу, прийшли до висновків, які спонукають нас оголосити про остаточний наш ідеологічний, організаційний і тактичний розрив з АСКК, що залишилася зараз у складі декількох осіб з клясово чужим пролетаріятові розумінням завдань на третьому фронті мистецтва й літератури зокрема.
Після розриву з АСКК перед нашою групою повстало питання про дальшу її організовану роботу як усередині групи, так і серед широких мас на тих засадах, що об’єднували нас та спричинилися до розриву з АСКК. Треба було зважити літературно-мистецьку ситуацію на Україні, чи немає революційної організації з спільними нам завданнями й напрямком роботи, – і після відповідного вивчення ми прийшли до таких висновків.