Чтение онлайн

Перший постріл у Драй-Хмару пролунав 1928 року після публікації сонета «Лебеді» в альманасі «Літературний ярмарок» (1928. – Кн. 1. – С. 113). Заангажовані радянською ідеологією критики Б. Коваленко, М. Новицький і В. Коряк побачили в ньому пропаганду контрреволюційних ідей, ворожість диктатурі пролетаріату й соціалізму. Проте Микола Хвильовий по-іншому трактував цей твір: він побачив у ньому долю п’ятьох відомих українських поетів-неокласиків.

У четвертій книжці «Літературного ярмарку» за 1928 р. М. Драй-Хмара надрукував свій переклад сонета французького поета Малларме і лист із поясненнями щодо свого сонета «Лебеді»: «В останніх двох терцинах свого сонету (“О, гроно п’ятірне нездоланих співців” і т. д.), що особливо вразили моїх критиків, викликавши у них почуття непевности і сумніву, я натякаю на п’ятьох поетів “Абатства”, що зреклися еґотизму і, наблизившись до сучасности, розбили лід “одчаю і зневіри”, в якому замерз темний геній Малларме. Це ті поети, що заснували Кретейльську комуну, заробляючи фізичною працею на хліб насушний і самі друкували свої книжки. Нещодавно деякі з них побували і в нашій країні. Імення їхні – Жюль Ромен, Жорж Дюамель, Шарль Відрак, Рене Аркос, Александр Мерсеро».

Українського поета заполонила творчість цих французів, їхня любов до людини і взагалі філософія здорової думки, яка надає сил відважно дивитися у майбутнє життя.

Наївним і обмеженим псевдокритикам, які намагалися знайти в сонеті Драй-Хмари якусь опозицію до сучасності, автор радить «не шукати «особенного смысла» в літературному творі», а «обращать внимание на видимую цель и намерения автора». М. Драй-Хмара навмисно іронічно вживає російські слова, взяті з інструкцій для цензорів епохи царизму. Але недолугі критики недозрозуміли навіть такої прозорої іронії поета. Б. Коваленко надрукував у «Літературній газеті» статтю «Драй-Хмара виправдовується», де продовжував свої нападки на автора «Лебедів», шукаючи в них контрреволюційний зміст.

Другим пострілом у Драй-Хмару був арешт у лютому 1933 р., але через три місяці його випустили на волю, бо в слідчих ще не вистачало білих ниток, щоб шити чорні справи. Але цей арешт повністю перекреслив наукову кар’єру вченого і викладача – він став по суті безробітним вигнанцем у золотоверхому Києві, де кожний навчальний заклад мав би за честь надати кафедру такому професору, а наукові академічні інституції – запропонувати виконання престижних лінгвістичних чи літературних проектів.

Але він не міг сліпо виконувати постанови і рішення чергових компартійних з’їздів і пленумів, а також настанов вождів пролетарських літературних угруповань.

Між арештами М. Драй-Хмара готує збірки поезій «Соняшні марші» і «Золотий обрій», де вже частково приглушує свій талант, сковує свою поетичну думку. Він надає перевагу поетичним перекладам.

Готуючи перше в незалежній Україні видання літературно-наукової спадщини М. Драй-Хмари (вийшло у київському видавництві «Наукова думка» 2002 р.), я звернувся до доньки М. Драй-Хмари Оксани Михайлівни Ашер із проханням написати передмову до цієї книжки, оскільки вона, випускниця Сорбонни, вже видала монографію про свого батька англійською і французькою мовами. Вона радо виконала це прохання і невдовзі надала власноруч написану на жовтому папері надзвичайно цікаву статтю, де після вступу є два розділи «Портрет Михайла Драй-Хмари» і «Біографічний нарис», у яких подано найстисліші і найточніші відомості про свого батька – людину «вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними очима», надзвичайно акуратним у всьому. Він був джентльменом із артистичним смаком, спортсменом-любителем, який, будучи вправним ковзанярем, у київський період свого життя «захоплював глядачів своїм вальсуванням з фігурами на льоду», «легко перепливав Дніпро в Києві», «влітку брав участь у грі у волейбол і крокет», захоплювався тенісом, кохався у мистецтві (мав картини Василя Кричевського). Маючи м’який баритон, він любив співати із донькою улюблені українські пісні, а в товаристві друзів «міг бути чарівним: жартував, танцював, міг заграти на фортепіано вальс і частину увертюри з опери «Євгеній Онєгін», «не шкодував для гостей: ні вишиваних українських скатерок, ні дорогого вина, ні вишуканих страв». «Щирість аж проситься», – так казав про нього М. Зеров, якого, як видно зі слідчої справи М. Драй-Хмари, слідчі змусили (вибили!) якісь несусвітні обвинувачення проти багаторічного друга.

Про арешт, слідство і незаслужене покарання М. Драй-Хмари «розповідають» матеріали слідчої справи, які варто читати із розумінням тих обставин, в які його запроторили. Чи можна вірити деяким зізнанням у своїх помилках самого М. Драй-Хмари? Він не міг нічого не говорити. Йому пропонували засвідчити вже підготовлені слідчим (а швидше всього якимись головнішими режисерами і консультантами нагорі) версії своїх помилок, тобто гріхів перед радянською владою. Але він був твердий і стриманий щодо оцінок своїх колег і літературно-наукових побратимів.

Чи можна довіряти свідченням М. Зерова, П. Филиповича, М. М. Вороного? Ні в якому разі – ні! Навіть у власноручно написаній заяві-зізнанні М. Зерова, написаній, без сумніву, під диктовку, дуже мало є схожості із каліграфічним почерком Миколи Костьовича. Очевидно, фізичні тортури, нічні допити, постійне безсоння, утримання в камері під особливим контролем поставили професора в нелюдське становище, у стан прострації. До подібного стану були доведені і П. Филипович, і М. М. Вороний, які навіть на очних ставках у присутності М. Драй-Хмари повторювали те, що з них уже вибили слідчі.

Листи М. Драй-Хмари із концтаборів, по яких його перекидали, збереглися не повністю. Деякі з них пропали ще в Белебеї (Башкирія), куди було вислано Ніну Петрівну, – їх просто скурив господар того помешкання, де вона тимчасово проживала.

Авторові цих рядків за багаторічну роботу з архівами українських письменників довелося прочитати не одну сотню, а може й тисячу листів із концтаборів – М. Зерова, М. Куліша, М. М. Вороного, Г. Епіка (це із Соловків), Остапа Вишні (із Ухтпечлагу), М. Драй-Хмари (із Колими). Називаю лише кілька імен письменників, а ще ж були художники, артисти, режисери і несть числа тим жертвам сталінізму. Працюючи 1989 р. в Ухтинському архіві Ухтпечлагу (Ухта – колишнє місто Чиб’ю, столиця Ухтпечлагу), я довідався, що в тому архіві в картотеці зафіксовано 20 мільйонів справ репресованих, які пройшли через цей материк ГУЛАГу в 1929–1953 рр. Яку треба було мати репресивну машину в найбільшій за всю історію імперії зла, щоб так боротися із власним народом, знищуючи, насамперед, його інтелект…

Михайло Драй-Хмара загинув на сороковому році життя. За однією версією, він помер, виснажений хворобами, про що довідуємося і в його листах. За іншою – він став у шерензі на місце молодого зека, коли розстрілювали кожного п’ятого золотошукача через недовиконання норми, визначеної табірною владою.

Читаючи і перечитуючи першу поетичну збірку «Проростень» (1926) та деякі твори, що залишилися в рукописах, а також переклади поетів, зокрема французьких, про яких навіть забули на їхній Батьківщині, переконуєшся в могутності неупокореного, багатогранного таланту, який знищила жорстока і антилюдська репресивна система.

«Лежавши на печі, держави не збудуєш», – читаємо в поемі М. Драй-Хмари «Поворот». Він мріяв бути будівничим своєї держави Україна і докладав до цього всіх зусиль.

В одному з листів до рідних він зізнався, що вся його провина в тому, що він – українець. Так, він був українцем і Людиною з великої літери.

1921 р. [6]

Приват-доцент Михайло Опанасович Драй-Хмара

Curriculum vitae [7]

Народився на Полтавщині в с. Малих Канівцях Золотоніського пов[іту] [8] 28-го вересня року 1889. Року 1910-го скінчив Колегію Павла Ґалаґана у Києві і того ж року вступив до Київського університету Св. Володимира, записавшися в число слухачів філологічного факультету. Скінчивши університет, я року 1915-го був залишений при університеті для підготовки до професорського звання. Пробуваючи в університеті, я працював в філологічному семінарі академіка В. Перетца протягом трьох років. В обсягу слов’янознавства я працював під керуванням проф. О. Лук’яненка. Влітку 1913 р. їздив за кордон до Австро-Угорщини та Сербії з метою студіювання сербо- хорватського письменства. Там я працював у загребських та білгородських бібліотеках. Під час перебування Київського університету в Саратові я одержав командировку до Петербургу, де працював у акад. Шахматова, проф. П. Лаврова, проф. І. Бодуена де Куртене, проф. Л. Щерби та ін[ших], студіюючи кашубську мову та рез’янські говірки. В Петербурзькому університеті я слухав лекції сербського професора Беліча. Літом 1917 p. до 1918-го викладав лекції по іст[орії] українського письменства на вчительських курсах в Кам’янці, Гайсині та Ольгополі. В 1918 р. був обраний на катедру слов’янських мов та письменства в Кам’янецькому університеті, де працюю до цього часу. Праці:

1) Інтермедії по списку Поґодіна 18 в. – (див. «Отчет проф. В. Перетца о поездке ист[орико]-фил[ологического] [семинария] в Петербург»).

2) Ізмарагд та його київські списки (див. – В. Перетц. «Историко-филолог[ический] семинарий (первое пятилетие)»).

3) Марґаріт та його редакції.

4) «Razgovor ugodni naroda slovinskoga» Андрія Качича- Міошича (праця, за яку іст[орично]-філолог[ічний] фак[ультет] Київ[ського] ун[іверситету] дав мені золоту медаль і яку призначив до друку в «Университетских Известиях».