Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Михайло Драй-Хмара
Шрифт:

1925

«Я світ увесь сприймаю оком…»

Я світ увесь сприймаю оком,бо лінію і цвіт люблю,бо рала промінні глибокоурізались в мою ріллю.Люблю слова ще повнодзвонні,як мед пахучі та п’янкі,слова, що в глибині бездоннійпролежали глухі віки.Епітет серед них – як напасть:уродиться, де й не чекав,і тільки ямби та анапестпотроху бережуть устав.Я славлю злотокосу осінь,де смуток мій – немов рубін,у перстень вправлений; ще й досіне випав з мого серця він.Дивлюся й слухаю: прозороспіває струмінь битія,і віриться, що скоро-скоротак само заспіваю я.

1925

Шехерезада

I
Я п’ю прив’ялу тишу саду,як стигне пізній холодок,і слухаю Шехерезаду,що знає тисячу казок.До мене простягла долоні:«Я жду давно тебе, – прийди!»А на блакитній оболонізринає срібний молодик.За садом царина і поле.Гей, скільки йде туди стежок!Не переслухаю ніколиШехерезадиних казок!

1922

II
Стогнала ніч. Вже гострі глиціпроколювали більма дня,і синьо-золоті грімницідражнили відгульня-коня.Розбурхалася хмар армада, —а ти, опалена, в огні,ти, вся любов і вічна зрада,летіла охляп на коні.Під копитом тріщали ребра,впинались очі в образи, —а ти розпліскувала цебрапередсвітанної грози.Із бур, о молода гонице,ти пролила своє дання —і світом гомін і стрілицідзвінкокопитого коня.

1923

III
Помережав вечір кучерявийльодяними гратами вікно.Жовтожарні там горять заграви,голубе кипить вино.А за ґратами останню мичкудопрядає скалоокий день.Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,чую голос вітряних пісень.Доки ти манитимеш з надземних,зачарованих тобою берегів?Я не хочу потороч таємнихі важких, морочних снів.Поведи мене в простори сніговії,де метелиця розгониста гуляі смерком дрімає й леденієпід пухнатими заметами рілля.

1924

IV
Я побачив тебе з трамваю.Ти все та ж: голуба й ясна, —тільки я, тільки я не розмаюснігового сна.Ти прийшла у вербляницю1: «Здрастуй!Про мене – хай верби цвітуть:не топтатиму синього рясту,у глуху виїжджаючи путь».Ожило у душі незабутнє…Золотіє бань вінок,і співає в далеке майбутнєтрамвайний дзвінок.

1924

Прощання з Поділлям

Прощайте, товтри круглогруді,і ти, гніздо Кармелюка,де й досі бойові погуди —мов червениці чумака,і ви, яри крутоберегі,де стільки раз лилася кров…Прощайте, скомнії, береки1:побачимось не скоро знов.Минуть роки, і кров зашерхне,і висхне Збруч, мутна ріка,і тільки пісня не померкне,як гнів і ніж Кармелюка.

1923

«І знов, як перший чоловік…»

І знов, як перший чоловік,усім тваринам дав я ймення:я зорі сестрами нарік,а місяць – побратим у мене.І всяку душу я живунарік, натхненний, по вподобі,а сам на самоті живу:моя душа – безводна Гобі.В свічаді зоряного сная бачу добрі й злі години…У кого серце віщуна,тому не обіймать людини.

1922

«Лани – як хустка в басамани…»

М. Хвильовому

Лани – як хустка в басамани1,а з підм'eтів2 низьких долинзаносить духом конопляним,і вигорілим тхне полин.Самотній, з журавлем, колодязьнад полем журиться давно.Вмочає сонце в сонну потязьзолототкане полотно.Як віл, іде поволі днина.Застигла колова шулік.Коли ж задзвонить тут машина,засяє електричний вік?

1923

«Вона жива і нежива…»

Вона жива і нежива

лежить у полі нерухомо.

Не зранять сонячні слова

передосінньої утоми.

Над баштанами сонні оси,

замовкли коники в стерні,

і ледве чуть, як в гущині

тече червоноките просо.

І дві копи – плече в плече —

над нею тужать, злотомитрі,

а літо бабине в повітрі

комусь на смерть кошулю1 тче.

За магал'oю2 мріє млин,

немов приколотий метелик.

Не чути вітру з верховин:

ласкава тиша сон свій стеле.

1922

«Наставила шовкових кросен…»

Наставила шовкових кросен1і павутинням обвела:густий кармін2 і синя мла,—над ними – ясноока осінь.З гарману3 сонце золотескотилось на пухку солому,а сум вертається додому,мій сум, що восени росте.У вирій потягли гагари,і тужить десь вечірній дзвін:за ними серце навздогін,віддаючи останні дари.Не дожене: мов та бджола,воно блукає манівцями…О серце, оповите снами,чому ти не дзвінка стріла?

1923

«Серпневий прохолонув вар…»

Серпневий прохолонув вар1.Напрявши гарусної2 пряжі,мережа кучеряві мажі3вечірнім золотом гаптар4.Ще зелено в блідій поливі,як на осінніх косах верб,а вже кладе хтось тіні гливіна тонко викреслений серп.Померкло горяне горно.Вдягає ніч жалобне рам’я.О, хто це ранить утлу пам’ять?День одгорів. Давно.
Поделиться с друзьями: