Зоріти ніч і бути з вами,холодно-росяні поля,і слухать, як гуде з нестямиі стугонить вночі земля…Як в темряві усе завмерло!Хрусткий на серці стигне лід,і з неба падають, мов перли,огненні сльози Персеїд1.
1921
Сліпа
Суха зима. Земля – як жужіль,така моруга і стара,а десь на півдні білий кужільпряде метелиця-кура.В замурзані глухі кварталивступає вечір гомінкий,кладе на голосні цимбалиновітнього життя ланки.І чийсь терпкий, лунавий голосбезсило в’ється круг стовпа:струнка, немов порожній колос,під ліхтарем співа сліпа.Та спів її перебивають,сплітаючися повсякчас,майданів гул, дзвінки трамваїві гомін різномовних мас.В розкритий рот, в незрячі очі —студений вітер, пилюга…«О, де літа мої дівочі?» —на брук, на тротуар ляга.Питає у людей, у вітра,за що їй муки ці терпіть, —що скаже стоголова гідраі що їй вітер прошумить?Ах, вітер сам над містом тужить, —ну, що для нього ця журба?І завжди тупо і байдужена неї позира юрба.Суха зима. Земля – як жужіль,така моруга і стара,а десь на півдні білий кужільпряде метелиця-кура.
1925
Мати
I
На ч'oлі вінчик паперовийі хрест вощаний у руках.Не усміхнуться чорні брови,хоч квітне усміх на устах.В журбі васильки й рута-м’ята.Задумавсь ладан в синіх снах,і сумно-сумно пташенятаквилять у неї в головах.
1921
II
Убогий цвинтар і ворота, —та як побачить, як обнять?Встрягають ніжки у болото:весніє – журавлі летять.Не розлучила матір з синомі невблаганно-люта смерть —і він розцвів над нею крином,любов’ю сповнений ущерть.
1921
«На смерканні. Гасне вечір…»
На смерканні. Гасне вечір,потопає в сизій млі —і розтанув серця глетчер1в дивних пахощах землі.Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний?В темну синь через зенітплине Лебідь білосніжний,розгорнувши вільний літ.Застила туманом очі(очі повні зоряниць) —і збагнути серце хочетаємницю таємниць.Мить – як безвік. Безгоміння.Ось прислухайсь, не диши…Чуєш радісне квиліннянесамотньої душі?
1919
Пам’яті С. Єсеніна
Над ним лиш чорний прапор має,і десь на стінах крові слід, —а в серці він ще й досі сяє,мов золотий метеорит.Я пам’ятаю вечір тьмянийнад Петербургом голубим:морозний блиск, і вітер п’яний,і над Ісаком – сизий дим1.Огнями розцвіла естрада,і вийшов він, як ясний день.Душа була бентежно-радаі слухала дзвінких пісень.Блакитноокий, кучерявий,стрункий, як ясень молодий,він ще не знав гіркої слави:уперше він прийшов сюди.В сорочці простій і в каптані,неначе вчора із села,а очі тихі, як у лані,і ніжність із очей пливла.По залі голос малиновийрозливсь, як весняний струмок,і в кожнім жесті, в кожнім слові —вишневі пахощі думок.І досі, як живі: березкинад ставом, біля кошениць,співучість польової стежкиі тепле мукання телиць.Життя ще не було пропитосеред повій та гультяїв,і був він, як ядерне житоперед грозою нових днів.Хвилини споминів чи жалю —і наче вітер запашнийдихнув на урочисту залюдиханням золотистих нив.Уже минуло десять років,той весняний одцвівся сад…Ми не почуєм його кроків —і як вернути їх назад?Над ним лиш чорний прапор має,і десь на стінах крові слід,а в серці він ще й досі сяє,мов золотий метеорит.
1926
«Ой, колом сонце догори!..»
Ой, колом сонце догори!Стежки протряхають.Засинив волохатий сон яри.Ідуть до гаю.«Ти чув, як свищуть бабаки?»«Уже майдан зазеленів».«А вчора дикий голуб прилетів».«А в вербах виткнувся рогіз пухкий».Прийшли і точать сік з березкрізь очеретяні цівкиі рвуть солодкі спичакив прозорім холоді озер.Пускають сонечко з руки:яку то доля вкаже путь?І стежать, як спаровані повзутьчервоноспинні козачки.Ой, колом сонце догори!Стежки протряхають.Засинив волохатий сон яри.Ідуть із гаю.
1922
«За водою зозуля кує…»
За водою зозуля кує,сонцем бризка клечальна неділя,а дитина ті бризки – в запілля…Сонце добре, не скаже: – Моє!Берегами дзвенить луна(на тім боці співають дівчата):– Пісне, пісне, чого, сумна,заквилила в смарагдах свята?Нахилилась до вуха мого,як дівча, кучерява завода:– Ой дитино, ще буде нагода —підростеш, так узнаєш чого.
1921
Дощ
Ой, з-за греблі чорна стіна!І шумить, шумить завода…Налетів, немов сарана —не втечеш з города.Розігнулись полільниць спини:– Під калину тікать мерщій?Не сховає й кущ калини:як з відра линув грімій1.
1921
«Розлив свій гнів і стих…»
Розлив свій гнів і стих.Струмки рокотять яром,і райдуга стожаромдзвенить у стих.А він вже на луці!Не слухається татка:заголить ноженяткаі в мандрівці!Кругом скалки, огні…Нахилиться дитина —горить в руках зорина, —чи то ж у сні?Ах, сон той – віщий дзвін:курить, мете сніжниця,а він у пісні сниться —мов наздогін.
1920
На побережжі
Жайворонить високий крилас,а кругом – верболозові нетрі.Метелик непрудкокрилийплутається в повітрі.Любо йти на озера й луки:в цю благодатну митьблагословляють незримі рукитих, в кого серце болить.Ніхто не нагонить іззаду,і спереду не видно нікого.Лози. Піски. Левади.Я загубив дорогу.
1924
Кримські цикади
(З Махара1)
Із виноградних лоз, що понад шляхом в’ються,у сяйві ранку я почув отут уперше,немов сопілки звук тремтячо-металевий,цикади пісню.Здавалося, вона декламувать хотілачиїсь гекзаметри, такі дзвінкі й прозорі:з запалом, без цезур почне… і на четвертімзамовкне нагло.Колись… давно… оцим напівантичним краєму сяйві ранку йшов ще юний грецький віршник.На море дивлячись, він скандував напам’ятьсвого Гомера.Уривок той малий, гекзаметра півчверта,перейняла в лозі тямка її прамати,а нині ви його повторюєте дзвінко,мої цикади!
«На прю стає холодний ранок…»
На прю стає холодний ранок:ще схід дрімає в сизій млі,а голубий, як льон, серпанокзатлівсь над скибами ріллі.Іду. За річкою співаютьдесь півні – скрізь такий простірі чуть, як верховіттям маєшироколистий осокір.Підбилась високо зірницяі гасне, міниться ген-ген —і раптом: огняна зіницяновітній озирає день.
1920
«Бреду обніжками й житами…»
Бреду обніжками й житами.Кругом волошки, дикий мак.а гони вбік – біжить ланами,переливається байрак.Не диха вітер. Сонце – в плечі.По межах, де збуяв пирій,стрибають коники й щебечедесь жайворонок угорі.І в сяйві все палає й мліє,а в далині, де небосхилз землею злився, бовваніютьгорби смарагдових могил.