Коли на груди ляже каміньі дихать не дає мені,коли, не приспаний роками,розбудить жаль думки страшні;Коли отрутою гіркоюналита вщерть душа мояі плакать нишком, самотоюуже не в силі я, —тоді голівку злотокосуя до грудей своїх тулю,дитячий лепет п’ю, як росу,і оживаю, і люблю.І знову віра воскресаєу серці стомленім моїм,а сльози… їх уже немає,і жаль розвіявся, як дим.
1926
«Здрастуй, липню кучерявий!..»
Здрастуй, липню кучерявий!Із дванадцяти братівтільки ти м’які отавистелеш на моїй путі;тільки ти один зі мноюслухаєш під скрип гарби,як вечірньою добоюперепели б’ють в забій,як бджола летить із полядо пахучих щільниківі в душі ростуть поволіритмів золоті разки.
1926
Перед грозою
Перший проїхав фургон —загуркотали колесана позахмарнім мосту…Загуркотали – і стихло.Сонце сховатися встиглоза рядовину пухнату, густу.Раптом розквітнули плеса —огняні й сині, як льон.З неба летять стрімголовзолотохвості гадюки —мовкне, мов мертва, земля.Вітер розкрилює крила —чоло тополя схилила.Темрява вкрила поля.Зняті над жертвою руки —зараз поллється кров!
1926
Круті
Шипшина й терен при дорозі,а в далині – полки дубів.Трясуся на скрипучім возі,спускаючись з крутих горбів.Лягає м’яко курявана гречку, на тернясте поле…Колись гула тут татарва,тепер золотокрилі бджоли.Та ще шуліка угорікогось пасе хижацьким окомі навіва думки старіпро те, що гине з кожним рокомОстанній жолоб – і зненацькабіленька церковка, хати…Тут зародились «Люборацькі»1,тут жив Антосьо: це – Круті.
Прийшло на рано:розцвів карм'aзин1і в тінь пішов.Через майданипливуть тумани,мов білий шовк.А в полі хориперепелині,блищить роса.Кругом простори,як в синім морі,дзвенить коса.І враз огнистесхватилось сонце(там в’яжуть жень).Встає барвистийі променистийтрудовий день.
1926
«І кожен день кудись в трамваї…»
І кожен день кудись в трамваї,і кожен день не те, що треба, —а десь і Ганг, і Гімалаї,і спокій голубого неба.Та неминучого не зрушиш,і вколешся, рвучи троянди:не в нас цвітуть великі душі,не наш борець Махатма Ганді1!
1926
«Над озером рідкий туман…»
Над озером рідкий туманмололи невидимі жорна,і граб крізь сірий каравантемнів, мов шибениця чорна.На ньому колихались трупи…Чи, може, то здавалось так,бо й горбики були – як струпи,а небо – як гнилий чардак.Нудьга морочна і стара,немов історія Вкраїни,смоктала серце… То – мара,то – демон сивої руїни.
1926–1927
«Накинув вечір голубу намітку…»
Накинув вечір голубу наміткуна склений обрій, на вишневий сад,і бачу я крізь ажурову сіткусузір’їв перших золотавий ряд.Село затихло: ніч коротка влітку,і зморений косар спочити рад.Десь кумкають жаби, і срібну ниткупряде одноголосий хор цикад.Вслухаюся в чуйну, дрімливу тишу,боюсь її сполохать, ледве дишу, —і раптом тиша переходить в шум:земля як мідь дзвенить і лине д’горі,ростуть дерева, колосіють зорі,і б’ють джерела світозарних дум.
1927
Із циклу «Море»
І
Ніде ні човна, ні вітрила, —лиш хмар верблюжі табуни,чаїні гостророгі крилата білопінні буруни.Мій човен у блакитнім крузі:далеко в море однесло.Прозорі плавають медузи,зітхає золоте весло.І легко-легко дишуть груди,а очі сонце п’ють і п’ють…Внизу – чайки, вгорі – верблюди,а гомону землі не чуть.
II
На п л я ж і
Лежу нерухомо, як камінь.Пісок – гарячий черінь,а сонце жалить голкамиі прискає золотом в синь.Позаду гора. Веранда.Кошлатить вітрець течії.За молом біліє шаланда,і хвилі гойдають її.
III
Солоний вітер подув із моря,напнув вітрило і щоглу гне.Шумливі хвилі із вітром спорять,човна гойдають, несуть мене.Стемніли хвилі, і баранцямиукривсь широкий морський простір.Он біла чайка летить над нами —і прямо в море, у самий вир!
1927
Провесінь
Минеться скоро день февральнийжорстокосердий і скупий, —і задзвенить залізо ральне:оратай вийде у степи…І над великою рікоюгрізний заграє льодолам —тисячеустою луноюрозляжеться як грім кругом.Поодчиняє сонце брами,розкрає череслом блакитьі над похмурими хатамивеселий вітер зашумить.Веснуй, о весно, над землею,розвій зимовий біль тугий,пролий на снігову киреюконовку ярої жаги!