Чтение онлайн

Ці джерела навіть гадки не мали про Тмутаракань. Знаменитий монах Юліан Угорський на початку 30-х років XIII століття (звернімо увагу, ще до навали хана Батия) зі своїми товаришами відвідав Таманський півострів.

Ось що він засвідчив:

«Отцы же проповедники, желая обратить неверных, отправили вторично четырех из своей братии искать упомянутого народа. Они… через Болгарию, где царствовал Ассан, и Романию, с охранною грамотою и иждивением Белы, ныне короля Венгерскаго, достигли до Константинополя. Отсюда пустившись на море через 33 дня прибыли в страну, которая именуется Сихия, в город именуемый Матрика (свідчення.—В.Б.), где князь (король.—В.Б.) и народ называют себя христианами, имеющими книги и священников греческих. Князь (Государь) имеет, говорят, сто жен… Здесь, надеясь иметь товарищей путешествия и ожидая их, пробыли пятьдесят дней…» [77, т. 5, с. 999].

Свідки минулих століть, які якимсь чином мали відношення чи навідувались до Тамані, такі як: Костянтин Порфірородний (905—959), угорський монах Юліан (1235), Вільгельм де Рубрук (1253), не знали про існування Тмутаракані на Таманському півострові. Навпаки, своїми творами вони заперечили її існування. Давні історики знали на Таманському півострові місто Матрику та державу Сіхію — країну Адигів.

У російській імперській історії довгий час слово «Тмутаракань» до Тамані не приживалось. Тоді Мусін-Пушкін, знаменитий російський фальсифікатор, один із ініціаторів «Тмутараканської брехні», особисто доповів імператорові Олександру 1.1 ось що сталось:

«В заключение граф Мусин-Пушкин говорил: “Теперь в сей истине уже не сомневаются: ибо государь Император именным своим указом повелел именовать остров Тамань Тмутараканиею”» [6, т. 8, с. 299].

Таким чином ім’я рязанської Тмутаракані було нав’язане Тамані.

Цікаво те, що подібний указ про Тмутаракань видавала наприкінці свого життя Катерина II.

Чого домагалася Російська імперія, переносячи ім’я Тмутаракані з Рязані та Рязанського князівства на Тамань і Таманський півострів?

Було кілька стратегічних цілей. Поговоримо про основну з них: надати Москві і так званій Ростовсько-Суздальській землі прямий вихід на Київ. Велике Рязанське князівство (Тмутаракань) свого часу відтинало «Заліські» землі від Великого Київського князівства (X—XII століття). Тмутаракань, яка безпосередньо межувала з Булгарією, мала у своїй структурі населення декілька тюркомовних племен, до яких належали буртаси, мещеряки (мішари), що мешкали по всій річці Ока аж до сучасної Калузької області. Отож, Тмутаракань закривала вихід на Київ для Ростова і Суздаля, у яких мешкали переважно фінські племена мері та муроми.

Зрозуміло, що колонізація з Києва «Заліської» землі могла відбуватись тільки через Тмутаракань, і написані («знайдені») на той час літописи, особливо Кенігсберзький (Радзивилівський), подібні твердження не заперечували. їх неможливо було знищити, бо ті літописи «знайшов» і оприлюднив Петро І у 1716 році.

Ця дилема походження Ростовсько-Суздальської землі, як похідної від Тмутаракані (Рязані), переслідувала Катерину II та її найближче «інтелектуальне» оточення майже 25 років, доки

не було прийняте рішення про перенесення імені Тмутаракань на Таманський півострів.

Це дійство відбувалось настільки цинічно та нахабно, що викликало значний опір тогочасних російських істориків і взагалі освічених людей. їхній спротив був придушений російською цензурою та державними указами, які забороняли називати Рязанське князівство Тмутараканню.

Але, що цікаво, цю відверту брехню після деякого вичікування проковтнула і європейська історіографія. Хоча Європа зберігала у своїх архівах документальні свідчення Візантійської імперії та Константинопольського Патріархату X—XIII століть, в яких таманській Тмутаракані абсолютно немає місця.

Однак це тема іншої розмови, чому європейські історики так залюбки сприйняли московські «доважки брехні».

Розумна людина врешті-решт зверне увагу на безглуздя словосполучення «татаро-монголи». І справді, з якого боку не підходь до нього, а серйозно сприймати його неможливо. Навіть помінявши місцями складові на «монголо-татари», не позбуваємося безглуздя.

І якщо звернутись до праць тогочасних істориків, таких як: Плано Карпіні, Вільгельм де Рубрук, Рашид-ад-Дін, Джувейні та сотні інших, такого словосполучення у них не знайдемо. Є татари, є монголи, але давні історики ніколи не вживали термін «татаро-монголи». Не одну сотню років відомо, що татари — давній народ, який належить до тюркської гілки. За мовою, побутом, культурою та всіма зовнішніми ознаками — це цілковито тюркський етнос.

У той час як монголи — самостійний, незалежний від тюркської спільноти етнос, який належить до монголоїдної раси. Маємо ось такі незаперечні істини.

Отож, ніякого поєднання цих народів у одному словосполученні бути не може. Все одно, що назвати московитів татаро-чукчами. Цього робити не слід: і нерозумно, і некоректно.

Обидва терміни штучні і не мають права на існування. Термін «монголо-татари» є звичайна вигадка російської націонал- шовіністичної науки, використаний для приниження тюркських племен, будівничих Золотої Орди. Настав час прибрати його з історичної науки. Сьогодні ми з вами зуміємо це зробити.

Ось що пишуть сучасні казахські історики: «В. Л. Егоров отмечает, что словосочетание монголе-татары (как и татаро- монголы) появилось столетия спустя после распада монгольских государств, его впервые применил в 1823 г. П. Наумов» [45, т. 2, с. 282].

Отже, словосполучення було вигадане московитами саме в ті часи, коли вони писали свою «героїчну» історію. Хоча М. М. Карамзін у праці «История государства Российского», яку писав із 1803 до 1826 року, цього терміну не вжив жодного разу.

Вносячи до російської історичної науки суцільні вигадки та стовідсотково спираючись на каркас такої будови, московити одночасно запустили облуду про так званих монголо-татарів. Вони так посилено пропагували впродовж ста років цей термін, що він спочатку прижився на сторінках московських історичних писань, а згодом його запозичила і Європа.

А ось як під це словоблуддя цілком серйозне наукове видання «Энциклопедический словарь» підводило наукову базу:

«По первоначальному плану Батыю предполагалось дать 30 000 войска; нет оснований думать, что это число было потом изменено в ту или другую сторону. В это же войско входили и 4000 монголов с семьями, даных Чингисханом в каждый улус, в виде разсадника монг(ольского) элемента; главную же часть войска Батыя составляли татары — около 25000 душ с семьями. Таким образом, господство у нас (у Московії.—В.Б.) Чингисидов можно назвать игом монгольским, так как династия была монгольского происхождения, но можно назвать и татарским игом, потому что подавляющую массу завоевателей составляли татары; можно назвать и игом монголо-татарским…» [38, т. XII А, с. 634].