Чтение онлайн

В історії склався рідкісно дивовижний парадокс: усі роди, які створили державу Чингісхана, породили його самого, його дружину, батьків та його рід, чомусь опинились у середовищі казахського етносу, зберігають казахську культуру, мову і традиції.

Вони ще з далекого XIII століття не мали нічого спільного з монголами.

Проводячи ретельне дослідження, ми на кожному кроці російської історії спостерігаємо дивовижні явища, потрапляємо в зачароване коло, з якого неможливо вибратись. Здається, що до всього цього доклала руку якась нечестива людина.

Дуже великі грішники писали, точніше — творили, московську історію.

Так хто ж з’явився у далекому XIII столітті на землях Казахстану, Середньої Азії, на Кавказі, в сучасній Московії та у Східній Європі: монголи чи казахи (у давнину — тюркські племена)?

Абсурдність терміна «монголо-татари» настільки очевидна, що навіть російські історики змушені були писати: «Было бы правильнее, по мнению исследователя (В. Л. Егорова.—В.Б.), употреблять эти этнонимы только раздельно, как равноценные (???—В.Б.) (так их применяли В. Н. Татищев и И. Н. Карамзин)» [45, с. 282].

Світовій науці треба врешті-решт позбутися терміна «татаро-монголи», а заодно і «монголо-татари», як московської вигадки, некоректної та безглуздої.

Може виникнути цілком доцільне питання: навіщо ж автор, знаючи про абсурдність цих термінів, уживав їх раніше?

Справа в тому, що в російській історіографії є стільки «доважків брехні», що доводиться спростовувати практично одне за одним. Усе! Подібне спростування потребує багато часу і зусиль, йти від одного до другого поступово, певним шляхом викладу матеріалу.

Маймо на увазі: спростовуючи одну за іншою московські вигадки, ми потрапляємо на таке історичне поле, в якому повністю руйнується канва і стрижень викладу фактів московської історичної науки. І тут дивуватись не варто. В дійсності каркас історії московитів має інший вигляд. І наше завдання — викристалізувати його.

Ми зупинились на розгляді чотирьох родів, які створили державу на чолі з Чингісханом. Тобто саме ці чотири тюркських (казахських) роди на перших порах стали базовим елементом нової держави. І ніхто інший!

Ось що з цього приводу кажуть сучасні російські академіки і професори у Великій Радянській Енциклопедії (третє видання):

«В начале 13 в. ряд племен и ханств (тайджиуты, найманы, кэрэиты, меркиты)… объединились или были объединены силой под властью Чингисхана и образовали единое монг(ольское) гос(ударство), в рамках к(ото)рого завершилось образование монг(ольской) народности» [2, т. 16, с. 503].

Звернімо увагу на те, як ВРЕ подає назви народів — цілковито у монгольському тлумаченні. Тенденційно. Нас ще на перших кроках викладу матеріалу привчають до думки про монгольське походження усіх чотирьох племен. Та біда в тому, що ця думка хибна і відображає тільки бажання московитів. їм хочеться, аби так сприймали.

Між іншим, цієї думки дотримується і китайська історіографія. Проте китайці йдуть далі: вони стверджують, що монгольські племена — то лише далека, відгалужена гілка китайського етносу. Тобто ніяких монголів як етносу не існує, і Чингісхан був звичайним китайцем. Тому в Пекіні йому встановлено величний пам’ятник, аби саме Китаю приписати велич імперії Чингісхана. А головне, нагадати світові про давні володіння Китаю.

Як бачимо, інтереси двох імперій — Російської і Китайської, збігаються тільки на початковій стадії. І вони ще обов’язково зіткнуться у світовому просторі.

Одночасно пам’ятник Чингісхану підпирає небо і в столиці Монголії — Улан-Баторі. Великий Чингісхан не забутий, суперечка про його спадок не закінчена.

Мовчить лише Казахстан!

Проаналізуємо наведений із ВРЕ текст, взнаємо думку казахських академіків за їхньою «Историей Казахстана», виданій уже в незалежній державі. Проте маймо на увазі, що ті академіки та професори — вихованці ще радянської, імперської школи, тому і сьогодні називають Чингісхана монголом. Та навіть вони, підпорядковуючи свої думки московському офіціозу, змушені часом говорити достовірні речі.

«В начале XIII в. в Восточный и Юго-Восточный Казахстан переместились из Монголии и Алтая под давлением монголов Чингисхана тюркоязычные… найманы и киреиты, имевшие свои государственно-политические объединения и достигшие уровня раннеклассовых этнических общностей» [46, с. 135].

Отож, наймани, киреїти та меркити (про них говоритимемо далі) не належали до монгольського етносу, але, за логікою московитів, саме ці тюркомовні племена «образовали монгольское государство и… завершили образование монгольской народности».

Дивуватись не слід, у московитів трапляється і цікавіше. ВРЕ припустилася ще однієї помилки, коли до чотирьох племен — творців держави Чингісхана — приписала «тайджиутов». Це теж звичайна вигадка «великоросів», але дещо іншого ґатунку. Річ у тім, що тайчеїти («тайджиуты») разом із киятами до створення держави на чолі з Чингісханом належали до одного ханства. А саме із роду киятів походив Чингісхан. Ось такі «шедеври» підкидає нам ВРЕ. Звичайна фальсифікація.

Про киятів і тайчеїтів пише сучасний казахський історик К. К. Даніяров:

«В Киятское ханство входили два рода: Кияты и Тайшыуты. Ханы государства происходили из рода Кият, Тайшыуты были подчиненным (покоренным) родом и после смерти Есикей-хана (батька Чингісхана.—В.Б.) откочевали и враждовали с Киятами. Ханство занимало территорию в бассейне рек Онон и Керулен в его среднем и нижнем течении. Тайшыуты, по всей вероятности, не были тюркским племенем и в последующем были полностью уничтожены Чингисханом» [30, с. 13].

Чингісхан не був таким недбалим господарем держави. Хоча, як свідчить історія, ворогів він винищував нещадно. Утім, більшість тайчеїтів усе ж таки залишились живими.

Тому на сторінки книги запросимо авторитетну людину із далекої минувшини — Рашид-ад-діна, про працю якого чудово висловився російський академік А. А. Ромаскевич.

Ось що Рашид-ад-дін пише про тайчеїтів: «В конце концов, когда Чингиз-хан победил тайджиутов, он большинство (их) перебил, а оставшиеся в живых стали его рабами» [13, т. 1, кн. 1, с. 182].

Отак разом ми розібрали московські загати брехні про плем’я «тайджиутов».

Згадаємо, що Чингісхан розгромив та винищив тайчеїтів ще до 1206 року, тобто до того часу, коли був обраний киятами, киреїтами, найманами та меркитами на посаду Великого Хана. Так що «тайджиуты», як бачимо, ніякого відношення до обрання Великого Хана не мали. Раби не могли бути причетними до обрання Чингісхана.