Чтение онлайн

На 73—75 сторінках книги Рашид-ад-дін розповідає, якими землями володіли тюркські племена до середини XIII століття. Це територія від Тихого океану до Дніпра та від Північного Льодовитого океану до Перської затоки.

За недавніх дореволюційних часів російська Велика Енциклопедія писала про монголів:

«Происхождение монголов темно. Колыбелью их считалась северная сторона Байкала, но положительно ответить на этот вопрос нельзя… До XIII в., т. е. до Чингис-хана, история (монголів.—В.Б.) проблематична» [52, т. 13, с. 348].

Однак московська історіографія намагається переконати увесь світ, що саме цей народ із «проблематичною історією» та «темним походженням», з’явившись невідомо звідки, завоював ті великі терени у першій половині XIII століття. І, зверніть увагу, той народ мешкав поруч із цивілізованими державами китайців й тюрків, які були в десятки разів чисельнішими та сильнішими за так званих монголів, а головне — на значно вищому щаблі розвитку. Та, незважаючи на це, «проблематичні», дикі племена загарбали усіх. І ця вигадка завдяки російській історіографії панує у світовій науці досі.

Хоча сучасна казахська наука всуціль пронизана російськими міфами, та на сьогоднішньому етапі вже й вона відмахується від відвертої московської брехні:

«Этнический состав населения Ак-Орды, Ханства Абулхайра, Ногайской Орды был в основном идентичным. Их населяли тюркоязычные племена…: кыпчаки, уйсуны, конграты, киреиты, мангыты, аргыны, карлуки, канглы, найманы. Кроме них источники называют племена и роды буркутов, киятов, угарчи, джатов, чимбаев, кенегесов, дурманов, карлаутов, таймасов, шадбаклы, маджаров, уйратов и др… В Ногайской Орде племена кыпчаков, канглы, найманов, уйшун и кунгратов вошли в состав ногайской народности, наряду с мангытами, алшынами, ктай, тама, ас и другими… Семиречье… населяли племена…: дулгаты (дулаты), киреиты (киреи), канглы (бекчики), карлуки, курлауты, барласы, чорасы, джалаиры (жалаїри.—В.Б.), уйсуни, кушчи, кончи, калучи, булгачи и другие, числом более 30 наименований… Входя в разные государственные образования, население Казахстана в XIV—XV вв. пользовалось одним языком (казахським.—В.Б.)… Историческая память народа концентрировалась в фольклоре — эпосе, песнях, легендах… Антропологический материал, относящийся к этому времени, говорит о единстве в основном антропологического типа населения, идентичного казахам последующего времени» [46, с. 138—140].

Такий парадокс історії з монгольським походженням Чингісхана та його імперії.

На які виверти не йшла Московщина, але правда, як та голка, все ж таки вилазила назовні. Отож, усі племена, що мешкали у XIV столітті на теренах сучасного Казахстану, належали до держави Батия, були єдиний етнос, розмовляли лише казахською мовою, а вона, між іншим, не має діалектів, і ще у ті часи становили єдиний антропологічний тип населення «идентичный казахам последующего времени», тобто сучасним.

Притаманно вбиті казахським історикам у голови російські міфи не давали змоги поширити цю тезу на XIII століття. Хоча археологічні дослідження казахських науковців повністю заперечують московські байки про монгольське походження племен, які на початку XIIІ століття разом із Чингісханом прийшли на терени сучасного Казахстану, такі як: кияти, наймани, киреїти, меркити, жалаїри, конирати, мангити та інші. Всі вони були тюркського походження, тюркомовними.

Не могла Катерина II та її посіпаки допустити, щоб в історичній науці запанувала правда про народи, що були сусідами на півдні з Російською імперією та ще зовсім недавно володіли самою Московією, де московських князів узагалі бути не могло.

Отоді й запозичили у древнього Китаю міф про монголів, надійно виправлений, підігнаний під московську дійсність.

Нескінченим потоком полилися вигадки про варварів татаро-монголів і боротьбу московитів із ними.

І світ почав сприймати міф за правду.

Пильніше розглянемо факти, які лежать перед очима і повністю спростовують монгольське походження Чингісхана, його держави, та проаналізуємо їх. Ми часто чомусь проходимо повз них, не звертаючи уваги.

Раніше наводились докази, в тому числі і з сучасної «Истории Казахстана», в якій зазначено, що роди киятів, найманів, киреїтів, меркитів, кониратів, карлаутів, джалаїрів (жалаїрів), кангли та десятки інших належать цілковито до тюркомовних. Про це ж свідчить праця знаменитого Рашид-ад-діна. Не будемо ці докази повторно цитувати.

Із історії відомо, що батьком Темуджина (у казахській вимові — Теміршина) був бахадур Єсюгей, який походив із роду киятів і був ханом (царем — у російському розумінні) Киятського ханства. Матір’ю Темуджина була жінка із казахського роду меркитів на ім’я Оян. Тобто у тюркомовних (казахських) матері і батька народився син. У Темуджина старшою (першою) дружиною була жінка з іменем Борте із казахського роду кониратів. Тож і їхній рід спадковий був цілковито тюркомовним (казахським). У Темуджина з Борте народилось чотири сини і п’ять доньок. Саме ці сини: Джучі (Жоши), Чагатай (Шагатай), Угедей (Укитай) та Тулуй (Тулі), стали спадкоємцями імперії батька, якого у 1206 році чотири казахських (тюркомовних) роди — киятів, найманів, меркитів та киреїтів, обрали на посаду Великого Хана та присвоїли йому титул —Чингісхан (у казахській вимові — Шингисхан), що означає «високий, світлосяйний хан».

Звернімо увагу: всі імена цілковито казахського походження. І серед дітей Джучі-хана нема жодного монгольського. Нагадаю деякі: Бату (Батий), Берке, Беркечар, Орда, Шейбан (Шайбан), Бувал, Шингкум, Шингкур (Шинкур) та інші.

Шингисхан складається із казахських слів:

шин — казахською мовою найвища гора;

гис — давньотюркською мовою промінь;

хан — ВРЕ трактує так: «от тюрк(ского) хаган, хакан — властитель, монарх» [2, т. 28, с. 183].

Ось такі «монгольські анекдоти»: усі імена ханів тюркомовного походження і навіть сам титул Темуджина — Чингісхан — стовідсотково тюркомовний термін. Нічого подібного у світовій історії не існує.

Проте московська історіографія цьому явищу знайшла пояснення:

«Основную массу кочевников в степях Дешт-и-Капчака (Золота Орда.—В.Б.) составляли тюркские племена, главным образом кыпчаки, а также канглы, карлуки, найманы и многие др… Собственно монголы составляли в ней незначительное меньшинство. К рубежу XIII—XIV вв. и тем более в XIV в. монголы фактически тюркизировались, население Золотой Орды стало называться этнонимом “татары”».

Щоб не визнавати державу Чингісхана та його рід тюркським, усіх вигаданих монголів взяли й «тюркизировали». Виходить, переможці, які створили велику імперію Чингісхана, ще за життя втратили рідну мову і перейшли на чужу (уйгурську) писемність.

Світова історія подібного не знає.

Достовірно відомо, що з перших днів свого володарювання Чингісхан користувався лише уйгурською писемністю. Звернімо увагу: не китайською, а уйгурською. Якби Чингісхан та його сини були монголами і перед ними стояло питання зміни мови та писемності, то, звичайно, запанувала б китайська. Писарями та керівниками ханських канцелярій були переважно китайці. Однак навіть вони змушені були перейти на рідну (тюркську) мову хана.

Володарі завжди насаджували свою мову, свою писемність, а з XIV століття і свою релігію.

Згадаймо московитів і ляхів на землях України, Білорусії, Литви тощо.

«Среди широко известных государственных деятелей и полководцев того времени можно назвать следующих: Чингисхан (Темиршин), Есукей-хан; найманские ханы Таян, Буйрык, Кушлик; хан керейтов Ван-хан (Тогырыл-хан); хан меркитов Тохтабек-хан, полководцы Мухали и зрода Жалаир, из рода Кият Жебе (Джебе), Субытай батыр (Субидей багатур — в российских изданиях), Коксу-Санлак из рода Найман, Жамуха из рода Жалаир. Однако ни в одном из первоисточников невозможно встретить имена монгольских государственных деятелей» [29, с. 61].