Чтение онлайн

Погоджуюсь на все. Хіба можу не погодитись? Це ж одинока точка на світі, де можу поставити ноги, одиноке місце, де я і моя сім’я маємо право жити й їсти. Біженець — це мабуть щось гірше від прокаженого. А тут я знову стаю людиною. Якою? Такою як усі ці раби, чи рабині, що працюють тут.

Мешкання. Є дві можливості: жити в цьому темному, вогкому підвалі, на бетоновій долівці, без світла, серед склепу рятівничого приладдя («що хочете, зовсім добре приміщення»!) або в будиночку біля фабрики — на горищі. Іншого нічого немає для лікаря. Коли запитую, чи лікар не варт мати поряднішого приміщення, Пішль дивиться на мене своїми дитяче-наївними очима і каже, що це не передбачене, а Гофман сміється садистично своїми стисненими зубами і заявляє, що це і так добре для мене. Що маю робити? Рішаюсь жити на горищі. Думка про сирий підвал страшна, та ще для моїх хворих рук і ішіясу та для мого хворого чоловіка. А мої бідні квіти, що цілу зиму купались в розкішному тірольському сонці й цвіли буйно й весело, як у найкращій теплиці? Не останнє місце вони займають у моїх думках. Мої єдині приятелі в цьому середовищі.

На горищі Шіслінґгавзу. Крутими задніми заболоченими сходами треба входити на другий поверх малого тірольського дімка. Ліворуч від сходів малий брудний коридорик, відтіля вхід до малесеньких клітинок, перебудованих на горищі. Їх три, і живе там литовська родина і два голляндці-монтери. Праворуч, повно якихось меблів, речей і пороху. Частину горища відгороджено і перероблено на кімнатку. Маленькі два віконечка, одне на південь, друге на захід. Заслонені стрімким тірольським дахом вони дають мало світла кімнаті. Не раз потім я мріяла про те, щоб якось відрубати оці навислі частини даху, щоб моїм бідним квітам, умираючим з туги за сонцем цикляменам дісталось хоч кілька соняшних променів. Віконечка вгорі. Кімната глибоко під дахом розділена порогом, як сходи, на дві частини. В ній стоять двоє дерев’яних фабричних нар, залізна пічка, шафа й якийсь умивальник. На людей вже немає місця. У розі під вікнами тільки стіл і два стільці, коли їх відсунути від стола — завжди попадаєш у небезпеку полетіти з високого порога вниз. Підлога брудна, ліжка виповнені гнилими чи затухлими стружками.

Брудні фабричні коци. Холод, сирість, півсутінок. Стаю безпорадно на порозі й боюся тут бути сама. І знову хотілось би втікати. Та куди?

Прошу лагерфюрера, що завів мене сюди, щоб сказав комусь прибрати, а сама йду до їдальні, бо фабричний гудок кличе на обід.

У головному корпусі, через браму, входжу ліворуч до великої кімнати. Провадить мене Гофман. Велика кімната, кілька рядів довгих столів, нічим не закритих. В кутку піяніно, просто лавка, за якою наші дівчата видають харчі. Це їдальня для працівників, цебто для робітників, що є чи з «заприязнених націй» чи з німців, які не є примусовими, і службовців з директором та керівником на чолі, приходить сюди трохи українців, бельгійців, італійців. Німці займають центральний стіл, інші національні групи — кожна окремий. Я спочатку цього не знала й сіла при німецькому столі, де кожен мав своє насиджене місце. Зараз же на другий день я вже сиділа між своїми, що облегшило моє самопочуття.

Тут уже не було лікарського касина, кожен ставав у чергу, брав тарілку, ложку повинен був мати свою, віддавав картки чи кидав число та діставав їжу з двох страв — після Куфштайну дуже поганих. Якась брунатна зупа, водяна картопля, бруква, часом трохи м’яса, буряків, рідко — якісь нудлі чи книдлі. На цей раз були нудлі— це тісто смажене на товщі, потім полите якимось солодким, червоним соком. Як казали дівчата — млинці. Отже, ці млинці бували рідко. Потім, після обіду між дівчатами я чула таке: німцям дали млинці а нам пшеницю, тож ми зробили страйк і не їли. Та ще коли б пшениця українська, а то хто його зна що: чорне, з остюками, тверде. От і не їстимемо, хай і нам дають млинці! Коли я запитала дівчину з лихим обличчям — чи цей страйк ще комусь, крім їх, шкодить? Вона заявила — як годують, так і робитимемо! Дівчата були горді, у їх характері не було нічого рабського чи підлого. За ними стояло двадцять літ твердого режиму і сила перемагаючої держави. Вони не мали нічого втрачати.

Зараз же після обіду — тривога. Тож кожен пішов кудись, не хапаючись. Як я потім довідалась — до праці, на фабрику. Але я, привикла час тривоги вважати своїм, вийшла з фабрики та пішла в ліс. На брамі стояли обидва директори. Гофман дивився вниз, а Пішль широко розкритими очима — на мене.

Теплий день на початку лютого в Альпах. Синява, розіскрений сніг, зелень лісу, запах живиці — усе, що я любила в Куфштайні. Я віднайшла це знову, і великий тягар, який я принесла з собою з фабрики, поволі зникав. Я сіла на якійсь лавці в лісі, грілась на сонці й думала над моїм становищем. В лісі почуття ставало легшим. Я думала: тривоги будуть щораз частіше й щораз довші. Той час я перебуватиму в лісі, на сонці і серед природи, і помимо цілого тягару нових обставин видеру і з такого життя для себе дещо.

Ліворуч і за спиною чути було вибухи. Знову на Іннсбрук кидали бомби. Ми були на цілих тридцять кілометрів віддалені від нього, і чули кожне бомбардування цього нещасного міста. З-поза Гогемунде час під часу вилітало декілька літаків, пливло на південь чи захід. Тут тяжко мені було орієнтуватись, відкіля вони пливуть і кому несуть бомби, і котрі — призначені для нас. У Куфштайні ми добре знали їхні шляхи й напрям. Та мені було зовсім байдуже до місцевості й місця праці де я тепер. Якби й зараз бомби зруйнували їх — мені було б однаково.

Як тільки відкликали тривогу, я вернулась до фабрики. Було якраз по третій, починався мій робочий час. Разом з лагерфюрером я обійшла місця, де мала діяти, віддаючи їм якнайгострішу увагу.

Перші кроки вели до кімнати для немовлят. У партері будинку, де була ліворуч харчівня, з того ж коридору, провадили двері з матовими шибами й написом російською та українською мовою «тим, хто не годує, вхід заборонений». Розкривши ці двері, я відчула духоту, сморід та квиління немовлят, голосне й згущене від багатьох голосів.

Багато великих вікон колишньої фабричної залі пускало багато життєдайного сонця. Одначе на свіже повітря вони щільно закриті. Бетонова долівка була мокра. Водотяги постійно текли.

Ліжечка тісно одне біля одного. Два бічні ряди під стіною, два середні, стулені разом. Між бічними й середніми — вузька стежечка, кудою проходилось, протискаючись. Спереду трохи вільного місця. Тут стіл, на якому посуд, пелюшки, пляшки — що хочете. В кутку ліжко, на якому сиділи годуючі матері. Інші годували стоячи чи нахилившись над ліжечками, або чекали на чергу присісти та за той час упорували дітей. Діти кричали, квиліли несамовито. Над усім стояв густий сморід, не тільки з дитячих відходів і сушених на електричних пічках пелюшок, яких не прали, тільки споліскували під водотягами, але й ще з чогось — що надавало цього відразливого смороду теж і входові до харчівні. Згодом я пізнала, що це. Та тепер я зупинилась і роздумувала, з чого прийдеться зачати тут роботу і боротьбу. Я зразу ж зрозуміла — з дирекції фабрики. Аж потім я пізнала, що не легша буде боротьба і з жінками. Роботи тут — роботи без кінця! Я стояла перед нею, як студент перед великим стосом дисциплін, що їх прийдеться вивчити до іспиту, з страхом перед масою і тягарем матеріялу. Але з другого боку потреба негайної і великої праці та важливість завдань втішали мене, та підбадьорували. Оце тут панувала смерть. Вона забирала дітей моїх землячок. Я покликана рятувати їх. Це святе завдання! Хіба має значення — буду я лікаркою чи сестрою? Головне: рятувати цих дітей! Хіба має значення, в якій норі спатиму? Сонце буде в лісі, а тут праця, дорога, самостійна й для своїх людей.

Будилась радість, завзяття й віра в себе. Зроблю все! Оце переді мною творча праця, оце боротьба!

Розправлялась спина й душа. В думках виринав з хаосу плян праці.

Сестра. Добре говорила по-українському. Полька. Спочатку, як я помітила, панівною мовою була тут російська. Але як я «настала», швидко всі почали переходити на українську. Сестра стала об’єктом моєї гострої уваги. Як сказали директори — ця полька діє проти здоров’я й життя українських дітей. Мені подобалося таке становище німців. Отже й вони розуміли що між тими двома народами є тяжка ворожнеча. Та як же було на ділі?

Сестра помітно нервувалась. Показувала хворих дітей та говорила про свої зусилля рятувати їх, що до кожного з них кличе лікаря-німця з містечка, що декотрих відправила в лікарню. Веде на гору до табору матерів і показує письмо в двох мовах розвішене на таблиці, в якому написано, що її покарано обтягненням платні і відібранням вихідного за те, що робітниці з її відома покинули працю та поїхали з дітьми до Іннсбрука. Самих винуватих карається тюрмою. Бо поїхали без дозволу влади. Читаю оголошення з мішаними враженнями. Питаю — невже тутешні лікарі нічого не змогли помогти? Невже вони не могли відправити хворих до лікарні, і чому треба було йти туди без відома чи проти волі фабричних властей? Яка вкінці причина смерти дітей?

Відповідає: лікар сказав, що не треба, фабричні власті сказали, що це її, сестри, вина, а жінки — на власну руку поїхали до клініки. Лагерфюрер пояснює, що діти були занедбані й лежали в бруді, померли від зараження. З вини сестри. Сестра виправдувалася тим, що вона одна на тридцятькілька дітей, не може сама дати раду всьому. Нема пральні для пелюшок, мало пелюшок, жінки самі перуть, самі годують, як хочуть і коли хочуть. Все товпиться в кімнаті для немовлят, що я вже й сама помітила. Повний хаос в справах першої ваги для життя немовлят, до того ж боротьба всіх проти всіх, брак однієї особи, що кермувала б, і одного режиму.