Чтение онлайн

Он вона, стайня Авгія переді мною. Свої сили я міряю величиною завдання. Сестра помітно схвильована. Оце три місяці самі кари й переслідування, ні одного дня вихідного, праця вдень і вночі, нарікання і погрози жінок, дирекція загрожує віддати її до ґештапо. Проти дівчат вона сама. Але не дасться! Звернулась до Кематену, до фабрики Мессершмідта, і піде туди. Хай не думають, що віддадуть її гештапові. У неї брат в гештапо, а чоловік у Мессершмідта постарався вже ій посаду в кантині.

Вона полька. Тверда, зухвала, певна себе. Кричить багато й нервово. Понад криком немовлят і матерів домінує її крик. З ранку до ночі. Ці крики підносяться наче з дна пекла, і навіть вночі не дають мені спати, мішаються з думками про способи радити злу і реорганізувати цілу справу.

Другий відділ пекла — родільний зал. На першому поверсі малюсінька кімнатка. В ній тісно під стіною три ліжка і під вікном стіл; маленька шафка стоїть перед дверима, немає на неї місця. На брудних закривавлених ліжках три бліді жінки. Всі три пологове зараження! Від якогось часу кожні роди так кінчаються! Берусь за голову, руки дрижать з нетерплячки. Праці! праці тут!

Третій відділ — табір. Щодо табору я мала завжди страх. Табір я уявляла собі з оповідань моїх пацієнток в Куфштайні — як щось жахливе і несамовито зле. Вони мені розказували про більшовицькі бараки з дощок, де на нарах лежить сніг, та інші жахи. За немовлят я знала, що вони вмирають з голоду — коли мами йдуть на працю. Тож, їдучи сюди, я сподівалась найгіршого.

Отже таборів було два. Один в тому ж головному корпусі, де діти й «родильня». Він призначений для оцих жінок з немовлятами, і для вагітних, другий барак у ткацькому відділі, вище в подвір’ї — для дівчат.

Зачнім від табору для дівчат, бо він тут старший. До війни і потім ще за війни працювали на фабриці місцеві люди так з Тельфсу, як і з інших місцевостей. Частина їх жила в будинках, де тепер оселя південно-тірольська, другі приходили. Жодного гуртожитку не було. Обставини праці були може подекуди прикріші, як на інших фабриках; менша платня, тяжчий режим. Як згодом мені розказав один військовий, було відомо, що є два найбільші бандити в Тіролі, це Шіндлер і Пішль. Та мене мало цікавило відношення тут до передвоєнного німецького робітника, зате більше цікавить — тепер до нашого. Отже, три роки тому почали звозити до фабрики Пішля примусово вивезених з України молодих дівчат. Їх тримали тут як усіх «остів» під суворим наглядом. Отож вільно їм було виходити з фабрики тільки в неділю і то під проводом німецьких службовців. Час тривання праці, карні санкції і режим були тюремні. Харчі недостатні.

Проте коли я прийшла до фабрики — вражало добре харчування й одяг дівчат, їхня організованість і дисциплінованість, добрий стан здоров’я і відносна свобода: по праці ходили собі до міста, аж доки замикали брами, в неділю — без обмежень, тільки невільно їм було без перепустки виїздити з Тельфсу. Їхній гуртожиток містився в великій залі, справді ліжка стояли в два поверхи, але було там чисто, ясно й відносно не так бідно щодо постелі й білизни. Пізнати, що дівчата за той час помимо всього загосподарились і доробились. Коли я з ними говорила на цю тему, вони мені пояснювали так:

— Спершу режим був дуже суворий і життя тяжке. Але через рік полегшало і тепер є «харашо».

Одна з них дякувала Гофманові: «Наш батько, спасибі йому, ми аж тепер пізнали, що він хотів нам добра, коли нас замикав, а то б ми карались, як оці дури там» (матері). Може вони вважали мене за «дирекційну» особу і тому про зненавидженого Гофмана говорили, як про «батька», одначе дещо було правди в цьому. Окрім щомісячного заробітку, якихось 70 марок, з чого по відрахуванні за мешкання й харчі все ж лишалось яких 30 марок, дівчата промишляли крадіжкою, виміною вовни й ниток. З такими явищами боролись, та безуспішно, як скаржились мені в дирекції. Друге джерело «добробуту» — це був доплив харчів від своїх, що працювали у баверів. Сало, м’ясо, яйця, молоко — все ж допомагало жити. Недоліком гуртожитку за моїх часів було те, що мало палилось, але в цілій фабриці, включно з дирекцією, не палилося, також бракувало приміщення для хворих. Хворі лежали на своїх ліжках у гуртожитку. Підлягали вони не мені, тільки — німецькому «бетрібсарцтові» — фабричному лікареві. Зразу ж я стала домагатись, щоб мені віддали цю працю — догляд за хворими. Тут заходила потреба віддати мені частину праці в касі хворих [5] . Отже працю перекинули на мене, але право писати рецепти і діставати гроші залишили за німцем. Я лікувала й писала рецепти, а їх носили до німця на підпис. Мешканцями гуртожитку були здорові, молоді дівчата. Вони тримались гордовито й осторонь фабричного оточення й нас усіх, і оцих інших жінок, з першого корпусу. Ними кермував хтось невідомий, як згодом виявилось.

Якихось три місяці уже існував другий гуртожиток для вагітних і годуючих. Раніше жінки, чи там дівчата, жили собі по баверах і там родили, виховували дітей і все було гаразд, так діялось ніби з порозуміння між ними й хлібодавцями. Оце в осени 44 року нагло вийшов закон, що мав на увазі «добро німецького народу» — вагітні й годуючі мусять бути зібрані в табори, злагеровані. Бавери дістали наказ позвільняти таких жінок чи дівчат з праці, а місцеві адміністраційні чинники завезти до кількох визначених фабрик. Такі були в Тіролі (Пішля), в Гогенемсі, в Форальбергу, була якась дуже погана біля Грацу і ще десь. Було відомо, що в тих фабриках робилось усе, щоб діти вмирали. Ще поки я їхала до Тельфсу, я чула таке про фабрику біля Грацу. Про Тельфс я чула теж від одної вагітної, яку ми вислали там родити і яка втекла й вернулась під мою особисту опіку до Куфштайну з проханням захистити її, бо там дитина мусіла б умерти, а вона хоче, щоб жила. Якось я тоді в акушерки випросила згоду, щоб її примістити та прийняти під догляд, хоч це було проти приписів. Отже майже щодня примусом звозили вагітних, чи вже з дітьми. У гуртожитку було спершу двадцять їх, потім дійшло до 40 і сподівалися ще більше. Приміщення було менше й темніше, як перше, та все ж не погане. Ліжка тісно одно біля одного, другий поверх в стадії творення. Щодня росли нові ліжка. Якби це потягало тісноту для самих жінок, було б пів біди. Та разом з тим росла тіснота для немовлят: по двоє в одному ліжечку! Жахливе й недопустиме перед всякими гігієнічними чи там негігієнічними вимогами.

Тримали до самої останньої хвилини вагітних між невагітними, отже жодної профілактики. Вони лежали й разом між хворими, часто на ангіну чи другі заразливі хвороби. Хворих не було де ізолювати. Нестача білизни, харчів, лікувальних та гігієнічно-господарських засобів. Відкіля вони могли братися? В мене зберігаються вузесенькі стрічки кольорових паперів, на яких пішлівська бухгальтерія виписувала жінкам їхні рахунки. Вислід був такий: після вирахування за мешкання для жінки й дитини, за харчі для обох, за лікування й пологи тощо, залишалось жінкам кілька пфенігів [6] . Одна діставала 9 пфенігів місячно, друга сорок. Були й такі, що, ввесь час хворіючи, (пологове зараження) не тільки не діставали пфенігів, але ще на місяці наперед обтяжували себе боргом, так що потім мусіли б відробляти і жити довго на борг. Оцей стан закріпачував жінок. Більшість з них були не одружені, тому про них говорилось, як про дівчат, і вони були власністю фабрики. Друге — брак дозволу їхати з фабрики без перепустки, третє і найважніше — заборона вагітній чи матері працювати поза фабрикою.

Так зібрали матерів до фабрик і зробили з них невільниць їхнього материнства, та власністю фабрикантів. Відтіля походили дві ненависти: до фабрикантів, страшна, їдка ненависть, підсичувана й вихованням, мовляв, це капіталісти і т. д., і друга, щоправда не в усіх: до свого немовляти, що віддавало в неволю матір. Тож багато хто мріяв нишком про те, щоб позбутись дитини. Бувало й таке, що покидали немовлят і утікали з фабрики. Та спритна німецька поліція уміла відшукати таких. Оця недостатня чи теж жодна платня була причиною того, що жінки не могли собі купити не тільки нічого з харчів, але ні пудри, ні чогось іншого необхідного для хворої або й здорової дитини.

Таке було матеріяльне становище матерів. Коли тепер числити, що фабрика давала їм пелюшки чи там дитячу виправку (щось з тим мали до діла жіночі організації, як НСФ) пляшечку і соску та інше, за що їх теж обтяжували — то не дивно, що заробіток жінок був негативною вартістю. По чийому боці вина?

1) Низька зарплата. 2) Пологи не в лікарні, а на фабриці. 3) Праця матерів та необхідність тримати дітей на коштах фабрики (а не держати в яслах). 4) Високі кошти прожитку.

Ненависть до фабрики була сліпа й колосальна. Велич чи глибінь її я відчула на кожному кроці. Вона була безкритична й темна, як хмара. Не раз я тремтіла перед її силою. Бувало під час тривог, сидячи з дітьми при грудях у підвалі, жінки вигукували голосним лементом до неба чи пекла:

— Ото, щоб у цю мить впали бомби на цю каторжну фабрику! Хай уб’ють і мене, і нас, нам все одно життя немає, але хай завалять фабрику і знищать оцього сатану Пішля!

Коли я безсторонньо розглядала справу, я все ж не могла цілком покласти вини на самого Пішля. Може швидше на режим, на цю «комасацію», згромадження, матерів у фабриках. Та це не вся біда.

Розглянула я становище та вивчила його докладний образ. Тепер дирекція жадала, щоб я подала на письмі мої пляни санації, оздоровлення, і мої домагання. Відкіля це пішло? Невже «дбайливість за добро трудящих»? Коли діти стали мерти, а матері хворіти — вони зробили скаргу до уряду здоров’я, приїхала комісія, дещо розглянула і зажадала від Пішля санації обставин. Між іншим оця комісія зажадала, щоб ясла мали постійного лікаря. Відтіля походить моя посада на цій праці.

Чого я зажадала?

Два аркуші друку! Отже з важніших моїх жадань було:

Улаштування родільної кімнати і шпиталика для хворих. Це головне. Іншого приміщення для немовлят, тобто двох — для здорових і хворих дітей. Там займали місце й вимоги на такі речі, як ліжечка тощо. Одне з найважніших: негайний ремонт каналу перед вікнами ясел (про це нижче ширше писатиму), приділення двох денних і двох нічних робітниць до постійної опіки над немовлятами. Приняття кваліфікованої сестри до немовлят. Створення городчика перед фабрикою, де можна б виносити немовлят на сонце, зміни харчування немовлят і багато дечого іншого, що при нагоді ще згадаю.